Час летів.
До завершення терміну, встановленого Системою, залишався лише один день.
Ми майже нічого не знали про подорож, що чекала попереду... навіть не уявляли, скільки вона триватиме.
Ми ризикували всім.
— Існує велика ймовірність, що нас не буде дуже довго...
Це неминуче поставило б нас у конфлікт із Храмом.
Сноу, здавалося, зовсім не переймався цим. За його словами, Храм і так не дав йому нічого особливого, а те, що чекало попереду, було значно важливішим.
Гоуст же сказав, що Храм ніколи не був місцем, де він міг би стати сильнішим... що було цілком логічно, враховуючи, що все своє життя він провів при Дворі Тіней.
Тієї ночі...
Ми спакували все, що могли: припаси, спорядження, провізію. Достатньо, щоб вистачило надовго. Достатньо, щоб вижити.
Утрьох ми таємно покинули місто й попрямували до гірського хребта Окласс, неподалік від Дому Старлайтів.
Там ми зустріли мага, якого я заздалегідь найняв.
Він був магом рангу S з однієї з великих гільдій... і те, щоб таємно привести його сюди, коштувало мені цілий статок. Але це було найменше, що я міг зробити, аби зробити подорож до Секти Тіні можливою.
Маг у просторій мантії та з густою бородою уважно подивився на нас трьох.
На той момент ми вже були майже знаменитостями... особливо герой Сноу... тому він прекрасно розумів вагу того, що збирався зробити.
— Ви справді впевнені, що хочете цього?
Він збирався телепортувати золотого героя Імперії прямо до Кошмарних Земель. Як би він не намагався це виправдати, його це непокоїло.
Але я відповів без вагань, твердим голосом:
— Я найняв тебе не для того, щоб ти ставив запитання.
Єдиною причиною, чому я привів його сюди, було те, щоб він телепортував нас ближче до Секти Тіні та полегшив подорож. Він був жадібним до грошей найманцем, який ніколи не відмовлявся, якщо ціна була достатньо високою.
Маг кивнув.
— Справедливо.
Він підняв свій посох і почав спрямовувати ауру, розширюючи під нашими ногами сяюче біле коло.
— Координати, які ти мені дав, були не надто точними, але це має перенести вас десь неподалік від місця призначення. Вас це влаштує?
Я кивнув.
— Так. Починай.
Без жодних вагань він посилив заклинання.
Я повернувся до своїх товаришів.
Гоуст миттєво зник у моїй тіні, а Сноу спокійно став поруч зі мною.
Ми всі були вдягнені в ту саму броню, яку носили під час Вікторіади, і це викликало справжній потік спогадів.
Ми переглянулися.
Одного кивка було достатньо.
— Почнемо.
ШУУУХ
Пронизливий гул пролунав навколо, коли наші тіла поглинуло телепортаційне коло.
Світ перед очима розмився, а знайоме відчуття нудоти накрило мене... типовий наслідок просторового переміщення.
Але коли все заспокоїлося...
Те, що постало перед моїм поглядом, зачепило щось глибоко всередині мене.
Ті велетенські дерева...густі ліани, що вкривали кожен клаптик землі...
— Ми прибули, — прошепотів я. — Ліс Страху...
Саме тут почалася моя подорож два роки тому.
— То це і є Східні Кошмарні Землі... — пробурмотів Сноу, явно вражений. Для нього це була перша подорож так далеко вглиб цих земель.
— Рухаємося, — твердо сказав я, одразу очоливши групу.
Сноу негайно рушив слідом, а Гоуст прикривав нас із тіней.
Ми просувалися обережно, готові до будь-якої небезпеки.
І невдовзі зіткнулися з першою загрозою — кошмарними істотами, що виповзали звідусіль.
Але...
БУУМ!!!
Одного нищівного помаху Балеріона, а слідом і Вермітора...вистачило, щоб розчистити нам шлях.
Швидко. Точно.
Ми навіть не зупинялися.
Усе, що ставало на нашому шляху, падало замертво, поки ми продовжували рухатися вперед.
Косароподібні звірі, верескуни та інші породження кошмару...монстри, які колись довели мене до межі смерті...тепер зникали від одного змаху мого меча.
Я змінився.
Змінився набагато сильніше, ніж усвідомлював.
— Ці кошмарні істоти слабші, ніж я очікував, — уголос зауважив Сноу.
— Не розслабляйся, — одразу відповів я. — Ми не знаємо, що може ховатися попереду.
Якщо чесно...я був із ним згоден.
На відміну від інших Кошмарних Земель, у східній частині не було Володаря Кошмару.
Мій батько давно вбив Амігдалу.
Вона була єдиною істотою тут, що перевершувала ранг SS.
Якби тут були такі істоти, як Космос, Пані Восьми Ніг чи навіть Вартові Безодні, ця подорож стала б набагато жорстокішою.
Але, на мій подив...жодна з цих загроз так і не з'явилася.
Навколо було настільки спокійно, що мені важко було повірити в реальність того, що відбувається.
Стоячи перед величезними сходами...тими самими, якими колись повз угору, стікаючи кров'ю та ледве живий...я знову дивився у ту темряву.
Сноу, усе ще вражений побаченим, тихо запитав:
— Фрею... це воно?
Я кивнув.
— Секта Тіні.
Одна година.
Усього одна година знадобилася, щоб дістатися до Секти Тіні та виконати місію.
Це здавалося...надто буденним.
Так, маг телепортував нас ближче, а я знав дорогу...
І все ж щось у тому, наскільки легко ми дісталися сюди, не давало мені спокою.
Я знав, що все не може бути настільки просто.
Ми швидко піднялися сходами, перетнувши почорнілі забуті землі, які колись позначали межі Секти Тіні.
Я очікував побачити хоча б Смайлі чи Седа...але не було й сліду від жодного з них.
— Що тут відбувається?
Тихо запитав я, і в моєму голосі відчувалася тривога, поки Сноу оглядав це місце на власні очі.
Я відкрив Систему в пошуках відповідей...але надзвичайна місія зникла.
Натомість з'явився новий розділ...якого я раніше ніколи не бачив.
???
???
???
Три порожні записи, позначені лише знаками питання.
Таємниця ставала дедалі глибшою.
Як і моє відчуття безпорадності.
— І що тепер?
Голос Сноу долинув позаду після того, як він завершив огляд секти, про яку досі знав лише з моїх розповідей.
— Ми йдемо далі, — відповів я.
Це було єдине, що я міг сказати.
Ми просувалися вперед, доки не дісталися самого серця секти — старого храму, у якому мене колись запечатали.
Я машинально глянув на Балеріон, згадуючи той момент, коли отримав його...свого першого справжнього товариша в цьому світі.
Ми увійшли всередину, очікуючи побачити вівтар, на якому я колись проливав кров.
Але його більше не було.
На його місці стояло дещо інше.
Ми всі троє завмерли.
Сноу широко розплющив очі.
Гоуст вийшов із тіней, мовчазний, але не менш приголомшений.
— Це...
Голос Сноу затих, а я нарешті зрозумів, що насправді означала ця місія від самого початку.
Подорож ніколи не полягала в тому, щоб перетнути Імперію та дістатися до Секти Тіні.
Це місце...було лише відправною точкою.
Я гірко всміхнувся й попрямував до предмета, який тепер заливав приміщення сяйливим світлом.
Телепортаційні ворота.
— Портал у невідоме...
Я не мав жодного уявлення, куди він нас перенесе.
Але знав одну річ напевно — справжня місія почнеться тієї миті, коли я переступлю поріг цих воріт.