— Очима Фрея Старлайта —
Кожна наступна секунда приносила із собою бурю думок...
вир негативу, якого я ніяк не міг позбутися.
Минулого разу, коли я зіткнувся з жахами Східних Кошмарних Земель, мені довелося викластися на повну... і навіть цього було недостатньо без допомоги Смайлі та Седа, аби просто вижити.
І тепер я замислювався...
Яке випробування чекало на мене цього разу?
Яка загроза могла виявитися настільки жахливою, що мені довелося просити допомоги в інших?
Я був поглинутий цими похмурими думками, коли рипіння дверей, що відчинилися, повернуло мене до реальності.
Юнака, який увійшов до кімнати, неможливо було не впізнати... біле волосся та золоті очі, що з тихою цікавістю вивчали мене.
У цих чистих очах я бачив власне відображення...
Очі, які віддзеркалювали те, наскільки відчайдушним я виглядав.
— Вибач за затримку. Мені знадобилося трохи часу, щоб отримати твоє повідомлення.
Це були перші слова, що зірвалися з вуст Сноу Леонхарта, сказані з його звичним серйозним виразом обличчя.
Я лише недбало махнув рукою.
— Не потрібно вибачатися. Якщо вже на те пішло, то це я маю просити пробачення за те, що втягую тебе в це.
У повідомленні, яке я надіслав Сноу, було сказано лише те, що мені потрібна допомога. Жодних пояснень. Жодних подробиць.
Він мабуть, зовсім не розумів, що відбувається.
І все ж одного погляду на моє обличчя вистачило, щоб він усвідомив серйозність ситуації... і не поскаржився жодного разу.
— Що сталося? — запитав він.
У відповідь я кивнув.
— Гаразд, тепер коли ви обидва тут, я нарешті можу все пояснити.
— Обидва? —
Сноу здивовано кліпнув...
Саме в цю мить із затіненого кутка кімнати вийшов ще один молодий чоловік.
Худорлява статура.
Гострі риси обличчя.
Гоуст Умбра насправді прибув першим.
Їхні погляди зустрілися на кілька секунд, перш ніж Сноу чемно привітався...на що мовчазний убивця відповів своїм звичним холодним кивком.
Сноу і Гоуст.
Саме цих двох я обрав для майбутньої подорожі.
Сноу Леонхарт... якщо він битиметься без жодних стримувань, то можливо, буде таким же сильним, як і я... а може, навіть сильнішим. Він був першою людиною, про яку я подумав.
Гоуст Умбра, зі свого боку, можливо, й не міг зрівнятися з нами в грубій силі, але його здатність виживати будь-де та вести бій із тіні робила його ідеальною підтримкою, поки ми зі Сноу тримали передову.
Я розглядав і інших...
Данзо, Дан...але не вірив, що хтось із них зможе пережити те, що нас чекало.
Була ще Санса, але зараз на неї було спрямовано надто багато поглядів, та й вона лише почала опановувати власну силу. Вона також не була варіантом.
Якщо говорити відверто...навіть мені може не вистачити сили, щоб вижити.
Я ставив на кін не лише власне життя, а й життя Сноу та Гоуста.
І це робило мене лицеміром.
Усе, за що я нібито стояв, я збирався зрадити.
Із цією думкою я глибоко вклонився перед ними...без вагань опустившись на коліна.
Ніхто з них такого не очікував.
Але це було найменше, що я міг зробити.
— Перш ніж ми продовжимо... вибачте.
Щиро вибачте за те, про що я зараз вас попрошу.
Моя голова майже торкалася підлоги, поки я змушував себе вимовляти ці слова.
— Для початку... ви повинні знати правду.
Ви обоє знаєте, що знаходиться по той бік цього світу, чи не так?
Вони одночасно кивнули.
— Ультраси.
— Саме так.
Але вони не єдина загроза.
Усі трагедії, що спустошували цей світ... усе це бере початок від демонів...а не від Ультрасів.
Існування демонів доводило одну річ...цей безмежний всесвіт приховує набагато більше, ніж ми здатні осягнути.
Речі, що лежать далеко за межами розуміння людей, які прожили все своє життя, огорнуті темрявою.
Я почав викладати істини, про які всі й без того здогадувалися...і це змусило Сноу перебити мене.
— До чого ти ведеш, Фрею?
У відповідь я відкрив те, про що не розповідав нікому.
— Існує дещо... приголомшлива сутність, що стоїть на самій вершині цього світу.
Монстр серед монстрів.
Істота, яка перебуває за межами людського розуміння.
Сноу та Гоуст знали частину моєї історії із Сектою Тіні.
Але вони ніколи не чули всієї правди.
І тепер, коли Система зайшла так далеко, що втягнула інших у мою місію, я теж вирішив ризикнути.
— Ця істота зробила мене своєю ціллю.
Її сила така, що навіть наймогутніші люди поруч із нею здаються іграшками.
Повільно я підняв голову й подивився їм у вічі.
— Саме він смикає за нитки всього... демонів... навіть Ультрасів.
Скажи я це будь-де в іншому місці, люди вирішили б, що я збожеволів.
Але ні Сноу, ні Гоуст не промовили жодного слова.
Особливо Сноу...він був абсолютно серйозним, почувши, що я знаю справжнього винуватця всіх ворогів, яких він прагнув знищити.
Останній бос.
Абсолютна загроза.
— Щоб вижити у протистоянні з цим монстром, я мушу вирушити в подорож.
Подорож у невідоме...
Я не знаю, що саме шукаю.
Не знаю, що на мене чекає.
Навіть не знаю, з якими небезпеками зіткнуся.
Подорож у цілковиту невизначеність.
— Єдине, що я знаю... я не зможу пережити її сам.
Інакше Система ніколи не попросила б мене шукати допомоги.
І ось настав найважчий момент.
— Те, про що я зараз вас попрошу...це вирушити разом зі мною...у подорож до Східних Кошмарних Земель.
— Я знаю, наскільки це егоїстично...наскільки нереалістично...
Але я благаю вас.
Моя родина, яка в мене залишилася...і всі, кого я намагаюся захистити...усі вони в небезпеці.
— Будь ласка... позичте мені свою силу для цієї подорожі.
Те, що я їм розповів, звучало неймовірно...наче казка.
Безглузда історія про юнака, чиє існування нічого не означало, який якимось чином став мішенню наймогутнішого демона у світі...останнього боса, обличчя якого не бачили навіть герої минулої епохи.
І все ж ця істота звернула свій погляд на такого безсилого хлопця, як Фрей Старлайт.
І ось я стояв перед ними, просячи приєднатися до самогубної подорожі в саме серце Східних Кошмарних Земель.
Я б зовсім не здивувався, якби хтось із них розсміявся мені в обличчя...або назвав мене божевільним.
І, якщо чесно, частина мене навіть сподівалася на це.
Що вони відмовляться, а я вирушу сам.
Але рука Сноу, яку він м'яко поклав мені на плече, розбила цю надію.
Він серйозно подивився на мене.
— Чому ти вибачаєшся, Фрею?
Він підняв мене з підлоги.
— Чому ти взагалі почуваєшся винним? Це я маю дякувати тобі.
— ...Дякувати мені?
Сноу кивнув.
— Ми нарешті знайшли його, Фрею. А точніше, він знайшов тебе... Король Демонів. Той, хто відповідальний за все, що нам довелося пережити.
Почувши саме те, що й очікував почути, я не відчув жодної радості...
— Цей монстр — не лише твій ворог, Фрею. Він і мій ворог. Він ворог усього, що досі дихає у цьому світі. І якщо твій успіх у цій подорожі дасть нам хоча б найменший шанс дати відсіч...
Сноу, зі своєю звичною героїчною рішучістю, підняв меч.
— Цього більш ніж достатньо, щоб я позичив тобі свій клинок.
Це була саме та відповідь, якої можна було очікувати від такої людини, як він...
але найбільше для мене означало те, що він справді повірив мені.
Я вже хотів подякувати йому, коли згадав про іншу людину, що стояла в кімнаті.
Гоуст Умбра схрестив руки й важко зітхнув.
— Твоя історія звучить як чистісінька фантазія.
Наче щось із марення божевільного.
— Але, якщо подумати... усе, що я бачив від тебе до цього моменту, теж здавалося фантазією.
Він неодноразово бачив, як неможливе ставало реальністю...і все це було пов'язане зі мною.
Гоуст не любив довгих промов.
Як завжди, він висловився коротко.
— Не буває світла без тіні, так? Тож я стану твоєю тінню.
Цими словами все було вирішено.
Вони обидва вирушать зі мною в цю подорож.
— Дякую... щиро. Дякую вам обом.
Їхня готовність піти за мною в невідомість принесла мені одночасно і полегшення...і почуття провини.
Тієї ночі була сформована тимчасова команда: двоє мечників і один убивця.