Розділ 28: Екзамен у храмі

— Куди прямуємо, моя леді?

Я глянув на візничого й був здивований.

Найсильніший слуга родини Старлайт, саме він керував каретою.

— Додому.

— Зрозумів.

Навіть зараз старий дворецький не піднімав погляду на мене. Просто мовчки їхав.

Я звернувся до сестри.

— З яких пір слуга S-рангу став простим візничим?

Я розсміявся від абсурду ситуації.

— Гей, Вулкан! Що сталося? Життя нарешті вирішило пожартувати над тобою?

Старий дворецький залишався непохитним, відповідаючи відпрацьованою ввічливістю.

— Я зобов’язаний служити та захищати леді Аду. Її воля — моє життя, і я пишаюся роллю, яку вона мені довірила. Ласкаво просимо назад, молодий пане Фрей.

— Оу? Так? Ну, дякую, мабуть.

Я повернув погляд до Ади.

— Ти не занадто сувора до старого дворецького?

Вона відповіла байдужо.

— Він отримав те, що заслужив, після того, що зробив раніше.

— Раніше?

Вона мала на увазі інцидент рік тому?

То вона робить це… для мене?

Я трохи вагався, перш ніж запитати:

— Скажи мені, Ада… ти ненавидиш мене?

Вона виглядала неготовою до цього питання, злегка нервуючи.

Зітхнувши, вона нарешті відповіла.

— Так. Я ненавиділа… А точніше, колись ненавиділа.

— Колись?

Вона кивнула.

— Так. Але ті почуття згасли з моменту, коли я дізналася про твою смерть… Ні, я вже довго була у сумнівах задовго до того.

Вона вагаючись додала:

— Крім того… ти змінився.

Я посміхнувся, дивлячись на неї.

Вона діяла так, ніби соромиться, хоча за віком мала бути старшою.

— Хто сказав, що я змінився?

Ада здригнулася від моїх слів.

— Можливо, я ще планую гірші речі на майбутнє.

Я розкинувся на розкішному сидінні, підштовхуючи її далі.

— Скажи мені, Адо… що як я продовжу робити те, що завжди робив? Що як увесь світ стане проти мене?

— Ти б усе одно підтримала мене, знаючи, що я лише шматок сміття?

Я побачив сум у її очах, коли вона опустила погляд.

Попереду Вулкан слухав мовчки, але не втручався.

Після короткої паузи Ада підняла голову.

— Підтримала б.

Цього разу я залишився без слів.

Я не очікував цього.

Я просто намагався її провокувати, щоб вона не прив’язувалася надто сильно.

Адже прагматичні стосунки на взаємовигоді завжди мене задовольняли.

Але тепер…

Як мені впоратися з дівчиною, що стоїть переді мною?

Я затримав погляд на ній кілька моментів, перш ніж видати невдоволений сміх.

— Я жартував.

— Що?

— Я не збираюся робити нічого поганого, тож не хвилюйся.

Ада зітхнула.

— Чому ти робиш зі мною так?

— Не злись… Зараз мені потрібно лише потрапити до храму.

На мої слова вона раптом згадала про щось важливе.

— Щодо цього… Фрей, ти трохи запізнився.

— Га? Запізнився?

— Так. Вступні іспити вже завершилися деякий час тому.

Мій вираз обличчя, мабуть, був кумедним, бо Ада вперше засміялася, побачивши мене.

— Хе-хе, не роби такого лиця… Я скористаюся своїм становищем, щоб влаштувати тобі приватний іспит.

Моє обличчя одразу засяяло.

— Справді?

— Так.

В той момент мене охопило полегшення. Адже якби я не потрапив до храму, не зміг би взяти участь у Вікторіаді, і все, що я робив до цього, було б марним.

— Ти впевнена, що зможеш це зробити?

— Звісно. Я ж голова родини, після всього.

Ага, правильно… Вона ж Лорд.

— Леді Адо, чи доречно використовувати вашу владу таким чином?

Вираз Ади охолов на зауваження старого слуги.

— Мовчи, Вулкан… Мої рішення — не твоя справа.

— Пробачте за мою зухвалість.

Тс.

Я тихо посміхнувся.

Нехай бог береже тебе, Вулкане.

---

Наступні дні минули відносно спокійно. Завдяки Кармен, Леонід тимчасово був стриманий, а Ада подбала про те, щоб ніхто не міг зустрітися зі мною.

Тому я проводив дні разом із нею в нашому відокремленому маєтку.

Ми стали набагато ближчими — настільки, що колишня холодність повністю зникла.

Та все ж я тримав дистанцію.

Я робив усе можливе, щоб відштовхнути її, нагадуючи собі, що після прийняття до храму я житиму там.

Це було для мого ж блага. Я не міг дозволити собі прив’язуватися до когось у цьому проклятому світі.

Через кілька днів мене нарешті викликали складати вступний іспит до храму — завдяки впливу Ади.

Іспит проводився у окремому відділі величезного храму. Зараз, я стояв перед колосальним комплексом, що нагадував фортецю.

Для звичайного іспитового центру, він був настільки великим, як академії в моєму попередньому світі.

У той момент я згадав, що сам храм по суті був маленьким містом.

Звісно, я створив його таким — щоб надати головним героям ідеальне середовище для розвитку стосунків.

Тільки зараз я почав усвідомлювати, наскільки це було клішовано.

З воріт комплексу вийшли двоє людей, щоб мене зустріти. Обидва були у формальному чорному вбранні — одна жінка, один чоловік.

Позаду мене, Ада виглядала сумною.

— Тільки повернувся, а вже знову йдеш…

— Вибач, але мені потрібно це зробити.

Вона змусила себе посміхнутися, прощаючись зі мною.

— Обов’язково заходь час від часу.

Я підняв руку на знак вітання, залишаючи її позаду.

— Я обов’язково.

Я підійшов до двох фігур, що чекали на мене.

В один голос вони кивнули.

— Лорд Фрей.

— Так?

— Сюди, будь ласка.

Я без заперечень пішов за ними всередину.

Інтер’єр комплексу був побудований як величезна тюрма. Використана технологія була надзвичайно просунутою та бездоганно поєднувалася з магією аури, що робило її повне розуміння неможливим для мене.

Після тривалого переходу, жінка що йшла попереду, нарешті заговорила.

— Лорде Фрей, спеціальний іспит, який ви збираєтеся скласти, досить простий.

Чоловік продовжив там, де вона зупинилася.

— Ви увійдете до програми симуляції, розробленої в межах храму для оцінки молодих талантів.

Вони обмінялися коротким поглядом, після чого жінка продовжила.

— Ми оцінюватимемо вашу силу, швидкість, інтелект, адаптивність та здатність мислити під тиском. Це й є метою цього іспиту.

Я зітхнув.

Я вже все це знав.

Адже саме я написав цей безглуздий сценарій спершу.

Та все ж я прикидався.

— Зрозумів.

— Добре.

— Якщо ви досягнете задовільних результатів і будете прийняті, храм забезпечить усі ваші умови проживання, включаючи житло та інші потреби.

— Якщо ваші результати будуть високими і видатними, вас зарахують до класу, вищого за звичайні — Класу-Безодні.

Це зацікавило мене.

— Студенти Класу-Безодні мають доступ до ексклюзивного, висококласного житла та передових об’єктів. Пізніше ви отримаєте детальний опис привілеїв.

Вони зробили невелику паузу, перш ніж озвучити те, чого я чекав.

— Якщо Лорд Фрей потрапить до двадцятки найкращих і продемонструє винятковий потенціал, він вступить до найпрестижнішого класу — Елітного Класу.

На моїх губах з’явилася усмішка.

Це була моя мета від початку.

Клас, де перебували головні персонажі.

Ми підійшли до воріт, що вели на величезну бойову арену.

— На цьому все, Лорде Фрей. Складіть іспит у власний спосіб. Бажаємо успіху.

— Дякую.

Я ступив уперед. Арена була порожня, але я вже знав, що буде далі.

Оточення змінилося, перетворившись на безмежне, родюче поле.

Наді мною з’явилося симульоване небо, і я опинився на пишному зеленому лузі.

Я опустився на коліна, торкнувшись трави з цікавістю, насолоджуючись її реалістичною текстурою.

— Це неймовірно правдоподібно.

Тоді з пустоти пролунав голос.

— Кандидат №5780, Фрей Старлайт.

— Невдовзі ви зіткнетеся зі створіннями з Земель Кошмарів та різними перешкодами, розробленими спеціально для вас.

— У вас є одна година, щоб вижити або усунути всі загрози на території.

— Якщо ви загинете до закінчення часу, вас буде негайно дискваліфіковано. Це все. Удачі.

Тсс.

Я засміявся.

Вони справді думали, що я боятимуся їхнього іспиту?

Я, хто пережив цілий рік у Землях Кошмарів?

Я вже знав, хто говорить.

Професор Елена Шамра — Пробуджена рангу A і мозок цієї симуляції.

У небі з’явився величезний таймер, що відлічував час.

У той же момент навколо мене почали матеріалізуватися фігури.

Големоподібні істоти.

Величезні ящери.

Навіть гігантські краби, з якими я колись боровся раніше… хоча ці виглядали меншими і слабшими.

Я потягнувся перед тим, як витягнути один зі своїх підготовлених мечів.

У лівій руці спалахнуло пекуче відчуття.

— Вибач, Балеріоне. Знаю, що тобі подобається виставлятися, але цей рівень не для тебе.

З усмішкою я рушив уперед до наступаючих створінь.

— Почнемо?

---

У кімнаті спостереження, що виходила на випробувальний полігон, сиділа вражаюча жінка з каштановим волоссям у лабораторному халаті, окуляри її сяяли розумом.

Професор Елена Шамра спостерігала за юнаком, що готувався до бою.

— Отже, це Фрей Старлайт, той самий, про кого говорять, що він вижив у Землях Кошмарів.

Хоча її зацікавило це, чутки здалися сміховинними.

Простий хлопець F-рангу вижив цілий рік у Землях Кошмарів? Абсурд.

Вона прийшла, щоб побачити його поразку.

Адже багато говорили про нього, але вона ще не бачила доказів його здібностей.

У цей момент відчинилися двері позаду, і всередину ввійшла дівчина з білим волоссям.

Температура в кімнаті миттєво впала.

Неймовірно гарна дівчина з криштально-блакитними очима та блідою шкірою.

Елена посміхнулася.

— Вітаю з поверненням, Серіс. Добре попрацювала.

Дівчина ввічливо кивнула.

Фрей був не єдиним, хто складав спеціальний іспит.

Серіс Мунлайт щойно завершила свій.

Елена поглянула на планшет, де відображалися результати.

У центрі екрану був записаний час.

Залишок часу: 00:41:45

— Вражає. Ти закінчила всього за 18 хвилин і 15 секунд. Цього достатньо, щоб потрапити до трійки лідерів.

Елена не змогла приховати захоплення.

Серіс, однак, залишалася беземоційною.

— Чи справді доречно так відкрито показувати мої результати?

— Ха-ха, не будь такою. Ти ж особлива. Тим більше, ми не чужі. Боляче, коли ти поводишся так відсторонено.

— Я не відсторонена. Я так говорю з усіма.

Елена зітхнула.

— Це і є відстороненість.

Серіс була Пробудженою D-рангу з просунутою здатністю — Лід.

Саме це вже було вражаючим.

Але здавалося, її емоції теж були заморожені.

Вона повернулася, щоб піти, але Елена зупинила її.

— Зачекай! Куди ти йдеш?

Серіс нахилила голову.

— Я отримала результати, тож йду.

«Це дівчисько…»

— Чому б не залишитися? Попереду чудове шоу.

Серіс подивилася на екран.

Там вона побачила юнака з чорним волоссям, зав’язаним у хвіст, у бойовому спорядженні.

Вона впізнала його.

— Фрей Старлайт.

З легким відтінком роздратування в голосі вона вимовила його ім’я.

Вона чула безліч чуток про нього — дехто казав, що він мертвий, інші клялися, що він вижив у Землях Кошмарів. Але нічого з цього не мало значення.

Важливо було те, що він стояв перед нею.

— Ви двоє знайомі, чи не так?

— Щось на кшталт того.

Сам факт, що вона вирішила залишитися й спостерігати, уже показував її інтерес.

— Скажи… він сильний?

У відповідь на запитання Елени вона похитала головою.

— Навпаки… Він був слабким. Дуже слабким.

Вона говорила, не відводячи очей від Фрея.

Але в наступну мить він зник.

— Га?

Ні Елена, ні Серіс не могли зрозуміти, що щойно сталося.

Спершу вони припустили, що це збій на екрані. Але те, що відбулося перед їхніми очима, зруйнувало це припущення.

Фрей на мить з’явився — достатньо, щоб опинитися перед монстром — і знову зник, залишивши лише понівечене тіло.

Він прорізав орду зі швидкістю привида, залишаючи чорні сліди після себе.

— Що… відбувається?

Елена нахилилася ближче, очі широко відкриті від недовіри.

Удар його меча був неповторним. Його рухи — неприродні.

— Що це за техніка?

Її здивування зростало, коли вона спостерігала, як він розтинає кам’яного голема, ніби той зроблений із паперу.

Від початку до кінця він не отримав жодного удару.

І тоді, ніби з нудьги, він зупинився.

Стоячи серед моря понівечених тіл, Фрей розтягнув руки, обличчя його залишалося байдужим.

Над ним таймер зупинився, відобразивши фінальний результат.

Залишок часу: 00:49:30

— Він закінчив іспит… за десять хвилин?

Елена повільно обернулася до Серіс.

— Скажи мені… цей монстр… слабкий?

Але Серіс теж була приголомшена. Її зазвичай беземоційні очі тепер були широко відкриті, прикуті до екрану.

— Це… справді Фрей?