Він міг убити мене...
Або всіх, хто мені дорогий...
У будь-яку мить.
— Прощавай, Фрею Старлайт.
Я з нетерпінням чекатиму твого наступного виступу.
Ніби він прощався з домашнім улюбленцем...
Іграшкою, яку можна зламати будь-якої миті, щойно йому цього захочеться.
А потім тиск зник.
У світ повернулися барви.
Червоні очі Ади знову стали чорними.
Вона різко вдихнула й схопилася за шию, лише тепер усвідомивши біль.
Вона подивилася на мене...
Розгублено, не розуміючи, що щойно сталося.
— Фрею?
Вона покликала мене на ім'я.
Але я вже впав.
Обличчям донизу, тремтячи всім тілом.
Агарот...
Я стиснув кулаки так сильно, що між пальцями потекла кров.
Як я міг забути?
Ту прокляту істоту...
Король Демонів володів силою, що перевершувала будь-яку уяву...
І серед усіх його здібностей одна стояла понад рештою...
Те кляте Володіння.
Здатність захоплювати тіла будь-кого, хто не досяг певного рівня...
Рівня, якого жодна людина на цій планеті ніколи не досягала.
Інакше кажучи...
Агарот міг заволодіти будь-ким.
Коли забажає.
Без жодних зусиль.
Він справді міг убити всіх, хто мені дорогий...
Навіть пальцем не ворухнувши.
— Фрею?! Що з тобою?!
Ада підхопила мене, охоплена панікою через мій стан.
Але я не міг говорити.
Ані слова.
Що...
Мені тепер робити?
Я замислився.
Чому ці істоти з незбагненною могутністю так мною зацікавлені?
Що вони в мені бачать?
Я ледве вижив у битві з тим створінням усередині Санси...
А це був лише уламок сили демона третього вищого рангу.
Зустрітися зі справжнім? Немислимо.
На що, по-їхньому, я взагалі здатен?
— Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай.
Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай.
Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай. Чорт забирай!!!
Я з усієї сили бив кулаками по підлозі, майже втрачаючи глузд.
Чого вони від мене хочуть?
Чому саме я?
Чому саме зараз?
Саме тоді, коли я вже був так близько...
Саме тоді, коли мені здалося, що я знайшов відповідь...
Чому зараз?!
Мені плакати?
Чи сміятися?
Що мені робити, коли наймогутніша істота у світі тримає лезо біля моєї шиї?
Я не можу уявити своєї перемоги над ним навіть у найшаленіших мріях...
То як мені протистояти йому в цьому кошмарі, який називається реальністю?
Я люто лаявся...
А потім у безпорадному відчаї почав бити головою об підлогу.
Ада намагалася мене заспокоїти, але це було марно.
Я нічого не можу зробити.
Не проти нього.
Не тоді, коли моїм супротивником є Агарот.
Мертвим поглядом я дивився на підлогу.
Він надто добре мене знає.
Він знає, що я прагну смерті.
Саме тому він ніколи не погрожує вбити мене...
Він погрожує людям навколо мене.
Сам не помітивши як, я почав сміятися...
Порожнім, зламаним сміхом, що луною відбивався в зруйнованій кімнаті.
— Усе марно...
Це кінець.
Саме так я подумав...
Аж раптом перед моїми очима спалахнуло повідомлення.
Система відкрилася сама по собі, сяючи червоним текстом, якого я ніколи раніше не бачив.
І коли я прочитав перші два слова...
Я недовірливо кліпнув очима.
«Надзвичайна місія».
Я ніколи не бачив нічого подібного.
До цього моменту я отримував лише побічні місії...
Основні місії...
І одну фінальну місію.
Але ніколи — надзвичайну.
Здавалося, ніби система ось-ось вибухне просто переді мною.
І все це сталося як пряма реакція на раптову появу Агарота...
Наче навіть той, хто стояв за цією проклятою системою, не передбачив цього.
І тепер...
Вона видала мені завдання.
Надзвичайна місія: Повернення до Секти Тіні
Умова: Візьми із собою достатню силу.
Нагорода: Відсутня.
Покарання: Смерть Ади Старлайт, Данзо, Санси та всіх головних персонажів.
Обмеження часу: 3 дні.
Проклята місія, яка змушувала мене повернутися до Секти Тіні...
Я розсміявся, мов божевільний, коли прочитав ці умови.
Особливо пункт про покарання.
Тепер вони всі зрозуміли...
Що погроз моєю смертю вже недостатньо.
Усі почали використовувати людей навколо мене, щоб смикати мене за ниточки, немов маріонетку.
Агарот.
Інженер.
Я лише фігура на дошці.
Іграшка, яку вони пересувають, як їм заманеться.
Іноді мені хочеться розтрощити голову об стіну...
Просто намагаючись зрозуміти, чому вони так зациклилися на мені.
Агарот увірвався без запрошення.
І навіть Інженер, який нібито знав кожен мій крок, не передбачив цього.
Саме тому він поспіхом видав цю місію.
Я обережно відсунув Аду й, доповзши до стіни, сперся на неї спиною, дивлячись у стелю.
Я відчував сотні ниток, що тягнули мої кінцівки, зв'язували мене, керували мною.
У мене більше не залишилося сил чинити опір.
У мене навіть не було вибору.
Агарот хоче гарної вистави.
Інженер хоче повернути мене до Секти Тіні.
Але чого хочу я?
Це не має значення.
У мене немає іншого вибору, окрім як підкоритися.
Іти шляхом, який проклали інші.
Навіть якщо я не розумію, куди він веде.
Я продовжу рухатися вперед.
Продовжу боротися.
До самого кінця.
...
...
...
Минув цілий день відтоді, як Агарот з'явився, перевернувши весь мій світ...
Використавши тіло моєї сестри, немов одноразову маріонетку, інструмент, створений лише для того, щоб завдати мені удару.
Він жорстоко повернув мене до реальності, нагадавши, що я не маю права на мирне життя, якого так нерозумно прагнув.
Від самого початку мені судилося лише бігти...
Навмання брести тернистою дорогою, якої я навіть не обирав.
Іронія полягала в іншому.
Я не розумію нічого.
Я не знаю, чому опинився в майбутньому.
Не знаю, як роман, який я колись написав, став реальністю.
Мене кинули в темряву...
Осліпленого, відрізаного від усіх відповідей.
І тому, наче сліпець, я не мав іншого вибору, окрім як слідувати надзвичайній місії, яку видала система...
Поки не знайду правду, якої шукаю.
Тієї ночі...
Я покинув маєток Старлайтів, запевнивши Аду, що все гаразд.
Коли я обійняв свою єдину сестру...
Свою останню родину...
Я усвідомив, наскільки вона тендітна.
Така крихка.
Лише невеликий клубок плоті, життя якого можна так легко обірвати.
Хоч би як переконливо я намагався говорити...
Я знав, що Ада мені не повірила.
Не після того, як менше доби тому бачила, як я розсипався на шматки.
Але навіть вона перестала ставити запитання, коли я замовк.
Я розумів, що вона звинувачує себе.
Я не хотів, щоб вона несла такий тягар...
Та мене вже розривало надто багато болю, щоб я міг узяти на себе ще й чужий.
Востаннє поцілувавши Аду в чоло, я залишив маєток Старлайтів із гіркотою на язиці.
Було боляче.
Справді боляче...
Говорити найдорожчій людині у світі: «Усе добре», коли я чудово знав, що це брехня.
Моєю наступною зупинкою став храм.
Мені потрібно було підготуватися до місії.
Я мав виконати одну з її ключових умов:
«Умова: Візьми із собою достатню силу».
Уперше система вимагала від мене звернутися по допомогу до інших, щоб виконати завдання.
Це означало лише одне:
Цього разу я не піду сам.
Щойно я прочитав цей рядок, одразу подумав про найсильніших людей, яких знав...
Олівера Хана.
Можливо, навіть Кармен Старлайт...
Але жоден із них не підходив.
Олівер був надто близький до Імператора; я не міг розраховувати, що він вирушить зі мною.
Кармен...
Мені потрібно було, щоб вона залишилася поруч з Адою.
Щоб захистити її.
Щодо таких людей, як Фенікс...
Або навіть моєї наставниці у володінні мечем, Меліни...
Я недостатньо їм довіряв, щоб вести їх у таке місце, як Секта Тіні.
У результаті варіантів залишилося зовсім небагато.
Діставшись храму, я зайшов до своєї кімнати й сів на край ліжка...
Залишивши двері навстіж відчиненими...