— Очима Фрея Старлайта —
Здавалося, ніби всі функції мого тіла раптово відмовили.
Коли це сталося?
Я міг присягнутися...ще мить тому, я сидів поруч з Адою.
Лише ми вдвох, розділяючи тиху сімейну мить... вільну від хаосу, вільну від усього світу.
Я був близько.
Так близько...
До життя, про яке колись мріяв для мене батько.
Колись у мене було все.
А потім я почав із нуля в цьому світі...
Крок за кроком відбудовуючи все заново.
Це було жорстоко.
Але я впорався.
Тоді чому?
Світ став сірим.
Кожна волосина на моєму тілі стала дибки, наче в мене влучила блискавка.
Я не міг перестати тремтіти.
Нижня губа здригалася від страху, який я не міг придушити.
Я був так близько.
То чому?..
Чому?!!
Безпорадно я подивився на Аду.
— Чому ти дивишся на мене таким поглядом?
Ці очі...
Яскраво-палаючі багряно-червоні очі...
Були єдиним, що не поглинула безбарвна сірість цього світу.
— Вітаю, ****.
Це був її голос.
Голос моєї сестри.
Але задушлива присутність, що тиснула мені на груди...
Той пекучий біль у серці...
Це була не її аура.
Я вже знав, хто це.
І тому, тремтячи, зміг вимовити лише одне:
— Чому?
Чому саме зараз?
Ада...
Спокійно усміхаючись і не відводячи свого багряного погляду, сиділа так, ніби це крісло було троном, створеним спеціально для неї.
— Чому? Ти справді питаєш мене про це... ****?
Істота, якій я ніколи не наважувався перечити.
Істота, чия сама присутність могла зламати мене.
І почувши своє справжнє ім'я...
Ім'я, яке я носив до перевтілення...
Я відчув, як нудота скручує мої нутрощі.
Тиск, що розчавлював мене, не становив навіть одного відсотка його справжньої сили.
Він був далеко.
Лише керував тілом Ади, наче маріонеткою.
І навіть маючи все, що я здобув...
Я ледве міг дихати.
— Чому... ти тут?
Чого ти хочеш від мене?
Я хотів поставити сотню запитань.
Але тремтіння...
Збите дихання...
Вони скували моє горло.
І все ж я мусив дізнатися.
Чому Агарот, сам Король Демонів...
Вирішив з'явитися саме зараз?
Зручно вмостившись у подобі Ади, він закинув ногу на ногу, поклав руку на підлокітник і безтурботно усміхнувся.
— Що ти робиш, ****...
Ні, гадаю правильніше буде сказати: Фрей Старлайт.
Саме це я й хочу знати.
Він поставив запитання, сенсу якого я не міг осягнути.
— Що... ти маєш на увазі?
Я боровся з бажанням упасти, намагаючись утриматися на ногах під нестерпною вагою його волі.
— Ти й справді не розумієш, чи не так?
Агарот зітхнув.
— Звичайне життя.
Звичайні друзі.
Звичайна сім'я...
Він жестом указав на мене.
— Звичайна людина.
Відколи ти став настільки...
Нестерпно нудним видовищем, Фрею Старлайт?
Його усмішка повільно згасла.
А я...
Усе ще нічого не розумів.
Мої думки спорожніли.
Повністю.
— Про що ти взагалі говориш?
Що це за божевілля?
Агарот знову видихнув і підвівся зі свого місця.
— Фрею Старлайт... до цього моменту тебе вела сила могутньої долі.
Та, переплетена із долями незліченної кількості інших.
І навіть твоє світло.. .зрештою дісталося до мене.
Він почав повільно ходити кімнатою, промовляючи загадкові слова, які лише посилювали моє нерозуміння.
— Якщо бути чесним, твої жалюгідні потуги заради сім'ї...
Якими б сміховинними вони не були...
Усе ж виявилися доволі захопливими.
Спостерігати, як ти виріс із дрібної комахи до трохи більшої...
Було непоганою виставою.
Агарот говорив більше, ніж будь-коли раніше.
Набагато більше.
А я?
Стояв навколішки на підлозі, відчуваючи, як серце ось-ось розірветься...
І хотів лише одного.
Щоб це припинилося.
Він зупинився переді мною й подивився згори вниз.
Цей погляд...
Він нагадав мені, наскільки я насправді маленький.
Настільки маленький.
— З того місця, де стою я, тобі більше нічого запропонувати... Фрею Старлайт.
Його слова глибоко врізалися в душу.
Вистава?
Боротьба?
«Нестерпне видовище»?
Він спостерігав за мною...
Весь цей час?
Інженер.
Вескер.
Агарот.
Усі ці істоти...
Кружляли навколо мене.
Але заради чого?
— Невже я...
Усе, що я пережив до цього моменту...
Уся кров.
Усі сльози.
— Невже я лише вистава?
Лише щось жалюгідне...
Те, за чим ви спостерігаєте згори, коли вам нудно?
Нікчемна іграшка, стражданнями якої ви насолоджуєтеся?
Агарот, усе ще використовуючи тіло Ади, нахилився до мене з усмішкою, здатною заморозити саме пекло.
— Саме так, Фрею Старлайт...
Ти був не більш ніж нескінченним джерелом розваги.
Я лежав, позбавлений слів...
Розчавлений і спустошений.
— Кожна твоя битва, кожен крок, який ти робив...
Я був там і спостерігав.
Я покладав на тебе великі очікування.
І що ж ти з ними зробив?
Його голос став гострим, немов лезо.
— Сім'я. Друзі. Почуття.
Сміття.
Він підняв той самий зловісний ніж, який раніше тримала Ада.
— Слухай уважно, Фрею.
— Твоє життя...
Усе, що тобі дороге...
Залежить від того, що ти запропонуєш далі.
Цей крихітний уламок щастя, за який ти так відчайдушно чіпляєшся...
Цей тендітний світ, який ти збудував...
В одну мить він притиснув лезо до шиї Ади, залишивши тонкий поріз, з якого по шкірі потекла кров...
І усміхнувся.
— НІ!!
Я закричав, ледве здатний поворухнутися, тоді як Агарот розсміявся.
— Усе, що ти любиш...
Твоя сім'я, твої друзі...
Я можу покінчити з усім цим за одну мить.
Невже ти справді думав, що я не зможу дістатися до тебе...
Лише тому, що запечатаний десь далеко?
Його слова ранили глибше за будь-яке лезо.
Тиск навколо був нестерпним.
Я так сильно прикусив губу, що вона закровила, і силоміць виштовхнув із себе слова:
— Чому саме я?!
Чому ви всі так одержимі мною?!
Я намагався викричати це...
Але він не відповів.
Натомість запитав:
— Хто ти?
Я відкрив рота...
І завмер.
Якою була відповідь?
Фрей Старлайт?
Звичайна людина?
Невдалий письменник?
Хто я такий?
Агарот побачив розгубленість у моїх очах і посміхнувся.
— Звинувачуй долю.
Звинувачуй самого себе.
Це не має значення.
Усе ще тримаючи ніж у руці Ади, він уп'явся в мене своїми багряними очима.
— Просто запам'ятай...
— Я завжди поруч.
Неважливо, куди ти підеш і як далеко втечеш...
Я знайду тебе.
Тож більше мене не розчаровуй.
Інакше...
Клац.
Він клацнув пальцями.
— Вистава закінчиться раніше.
Пряма погроза.