— Не варто хвилюватися. Цілителі Церкви ледве змогли знову приєднати їх. Я вижив і ще зможу битися... хоча вони вже ніколи не будуть такими, як раніше.
Фрей із полегшенням видихнув.
Радий, що Верховний Вартовий не став калікою через нього.
— Яка ситуація? — запитала Санса, коли Олівер підтягнув стілець і сів поруч із ними.
— Остання битва здійняла величезний галас. І тепер... той факт, що Санса володіє демонічною силою, більше не є таємницею.
Слова Олівера змусили Фрея звузити очі.
— І що ми тепер робитимемо?
Це було цілком справедливе запитання.
Усе не буде так просто.
— Багато впливових людей вимагають страти Санси. Вони вважають її бомбою сповільненої дії.
— Але тепер вона контролює себе. Вона більше не становить загрози, —заперечив Фрей.
Олівер кивнув.
— Це правда. Але в нас немає доказів. Особливо з огляду на те, наскільки вона тепер змінилася.
Він поглянув на Сансу.
Дівчину, яка повністю перетворилася.
— Ніхто не повірить лише нашим словам.
— Тоді хай котяться до біса, — пробурмотів Фрей.
Санса стиснула кулаки.
— Усе гаразд. Цього разу моя черга боротися. Я сама з цим упораюся.
Але щойно вона це сказала, Олівер обережно поклав свою руку в гіпсі їй на голову.
— Ні, не будеш. Ти вже достатньо надивилася битв.
— Але...
— Я вже все владнав, — перебив її Олівер.
Він ненадовго замовк, перш ніж продовжити, повернувшись до Фрея.
— Принцеса офіційно програла боротьбу за престол Еґону. Її позбавили всіх титулів.
— Натомість... вона житиме як звичайна людина в храмі.
Олівер пояснив ситуацію, водночас вибачаючись.
— Пробачте, але це був єдиний спосіб залишити її живою.
Він схилив голову, але Санса відразу його зупинила.
— Не вибачайся... якщо хтось і має просити пробачення, то це я.
Олівер Хан...
Він був єдиним, хто боровся за неї від самого початку.
Він пожертвував усім, ставши слугою людини, яку ненавидів найбільше у цьому світі.
Така людина...
Яка віддала так багато...
Не заслуговувала на вибачення.
Ніхто не знав, яке обличчя ховалося під тією маскою.
Але воно, без сумніву, було варте того, щоб його побачити.
— Знаєш, Фрею... щойно я справді відчув себе щасливим.
Олівер знову повернувся до нього.
Фрей кліпнув очима.
— Щасливим?
Олівер кивнув.
— Так... тому що ти сказав: «Що ми тепер робитимемо?»
— А не: «Що ви тепер робитимете?»
Фрей нічого не відповів.
І перш ніж він устиг щось сказати, Олівер раптом низько схилив голову в офіційному поклоні...
Наче Фрей був королем.
— Будь ласка, Фрею Старлайт... я не зможу завжди бути поруч із нею. Щойно я повернуся до служби тому жалюгідному імператору, принцеса залишиться сама в храмі.
— Я не прошу тебе невідступно бути поряд із нею... Але якщо колись щось трапиться... просто врятуй її ще раз. Лише про це я прошу.
Воїн SS-рангу, такий як Олівер Хан, схилився перед ним...
Фрей зітхнув і машинально зробив крок назад, ледь усміхнувшись.
— З її силою? Це мене доведеться рятувати, а не її.
Це була не та відповідь, на яку очікував Олівер.
Фрей не погодився...
Але й не відмовив.
Та для Верховного Вартового...
Цього було достатньо.
І Санса теж усміхнулася.
— Дякую тобі... щиро.
Це була рідкісна мить тихої радості, яку вони розділили втрьох.
Мить, що супроводжувалася м'яким дзвоном...
Дзень!
Олівер Хан: SS-ранг
Поточна прихильність: 50 очок
Олівер вважає тебе союзником і другом. Він повністю тобі довіряє.
Дзень!!
Друге сповіщення було значно сильнішим.
Санса Валеріон: B+ ранг
Поточна прихильність: 70 очок (перший поріг подолано)
Тепер принцеса бачить у тобі більше, ніж просто друга.
Для неї ти настільки ж важливий, як і Олівер Хан.
Фрей поглянув на вікна повідомлень, що зависли перед ним.
Один зв'язок за іншим...
Він повільно ставав частиною цього світу.
Ідея, яку він колись відкидав...
Тепер здавалася...
Теплою і бажаною.
...
...
...
Трагедія принцеси завершилася.
І дні продовжували спливати.
Фрей Старлайт знову почав жити життям, якого не знав уже дуже давно.
Проводив час із друзями.
Відвідував храм.
Жив у мирі.
Звичайне життя...
Для людини, яка була зовсім не звичайною.
І все ж це сталося.
Тепер він перебував у маєтку Старлайтів, куди сестра буквально затягнула його назад на вихідні під час храмової перерви.
Фрей провів увесь день разом з Адою.
Лише удвох...
Як справжня родина.
Єдина сім'я, що в нього залишилася, була просто перед ним.
І це допомагало йому прийняти нову реальність.
«Можливо, це і є відповідь», — подумав він.
Життя, якого для нього хотів його батько.
Фрей усміхнувся, коли настала ніч...
Сидячи поруч із сестрою за обіднім столом, призначеним лише для них двох.
Ада, тримаючи гострий ніж, із усмішкою нарізала приготоване м'ясо.
— Скільки шматочків тобі покласти?
— Стільки, скільки захочеш.
— Їсти ж будеш ти, а не я, — буркнула вона.
Фрей відкинувся на спинку стільця, не відводячи погляду від стелі...
Відчуваючи більше спокою, ніж за дуже довгий час.
Уперше...
Йому здавалося, що він знайшов відповідь.
Він намагався переконати себе в цьому.
Намагався повірити, що саме це мирне й звичайне життя є тим майбутнім, до якого він повинен прагнути — і бути ним задоволеним.
Усе це здавалося таким нереальним...
Але Фрей прийняв це.
Любляча сім'я.
Хороші друзі.
Спокійне життя.
Усе це дарувало йому розраду.
Але...
Ким він був насправді?
Він був Фреєм Старлайтом.
Наче сама доля насміхалася з нього...
Насміхалася з його безглуздих прагнень...
Фрей завмер у своєму зручному кріслі, не в змозі поворухнутися.
Його серце шалено забилося, несамовито прискорюючи ритм поза його волею.
— Га?.. — несвідомо пробурмотів він, опускаючи погляд на власну руку...
І побачив, як вона сильно тремтить.
А світ навколо нього...
Став сірим.
Похмуро-сірим, безбарвним сірим кольором, що поглинав усе.
Він справді хотів прийняти себе.
Прийняти це нове життя.
Але навіть це...
Виявилося для нього надто великою розкішшю.
Повільно Фрей повернув голову до єдиної родини, яка в нього залишилася.
До своєї сестри.
Він дивився на неї з недовірою...
Його груди стискало від нищівного пульсу, кожен удар серця загрожував розірвати його зсередини.
А навколо мертвотна сірість усе ближче підкрадалася, душачи залишки світла.
У тому порожньому, безмовному світі...
Єдиним, що виділялося,
Були очі Ади Старлайт.
Очі, які дивилися прямо на нього з усмішкою...
Палаючи багряно-червоним світлом, немов бездонна прірва, готова поглинути його цілком.
І в ту мить...
Емоції Фрея Старлайта остаточно зруйнувалися.
Жах.
Страх.
Скорбота.
Каяття.
Лють.
Він хотів запитати...
«Чому?»
Але з його вуст не зірвалося жодного слова.
Він лише стояв, заціпенівши.
Поки Ада не розтулила вуста й не заговорила голосом, що лунав, немов божественний вирок:
— Вітаю, ****... ми знову зустрілися.
Вона назвала його справжнє ім'я...
Ім'я, якого ніхто не повинен був знати.
І в ту ж мить Фрей зрозумів...
Перед ним стояла не його сестра.
Це було лихо.
Лихо, яке зійшло на нього...
Щоб зруйнувати той швидкоплинний мир, який він лише почав віднаходити.