— Очима Фрея Старлайта —
Це було дивно.
Ще мить тому я боровся за своє життя… у жорстокій, відчайдушній битві проти демона, який розривав моє тіло.
І все ж… у моїй свідомості це відчувалося так, ніби минули секунди.
Тепер я опинився в іншому світі.
У світі темряви.
Моє тіло знову було цілим і неушкодженим, вільним від тих жахливих ран, яких я зазнав буквально щойно.
Але це місце мені вже було знайоме.
Я вже бував тут раніше.
Той самий тіньовий вимір, у який я потрапляв через Погляд від Третьої особи через Сансу.
І щойно я це зрозумів, до горла підкотився гіркий відчай.
«Я програв?..»
Присутність цієї темряви означала одне.
Демон не помер.
Він усе ще був живий… десь глибоко всередині.
«Навіть після того, як я двічі використав Підпал... цього все одно виявилося недостатньо?»
Неможливо.
Це ж навіть не повноцінне Демонічне Насіння.
Сутності всередині тих насінин, були лише фрагментами... крихітними частками волі наймогутніших демонів.
Воно не повинно було володіти такою силою.
Моїх останніх ударів мало вистачити, щоб остаточно його знищити.
Та ось я...
Знову блукав на самоті у пітьмі.
Цікаво... що зі мною сталося?
Не думаю, що я помер...
Отже, щось затягнуло мене до цього світу тіней.
Тож мені залишалося лише чекати.
Сидіти в тиші.
І чекати, доки демон покаже себе.
Так минали хвилини.
Потім години.
Одна за одною...
Я самотньо дрейфував безмежною порожнечею.
Здавалося, ніби мені судилося навіки загубитися тут.
Та якимось дивом я зберігав спокій до самого кінця.
Чому?
Бо я був не сам.
Від самого початку я відчував це...
Чиюсь присутність, що спостерігала за мною здалеку.
Її погляд був мов загострені леза, що пронизували мою шкіру, встромляючись не лише в тіло... а й у саму душу.
Немов вона розтинала мене... вивчаючи кожну частинку мого єства.
Спочатку я не наважувався заговорити.
Та присутність... той тиск, що вона випромінювала... холод, що пробігав по спині...
Порівняно з такими істотами — я, можливо, лише комаха. Але навіть я відчував різницю.
Це був не той демон, з яким я бився раніше.
Ні...це було щось інше.
Набагато гірше.
Набагато моторошніше.
І тоді...
Немов прочитавши мої думки, з темряви пролунав голос.
— Дуже проникливо... Фрей Старлайт.
Голос демонеси пролунав просто біля мого вуха, змусивши все тіло здригнутися.
Це був жіночий голос.
— Хто ти?!
Крикнув я у темряву.
У відповідь...
Тіні всміхнулися.
У порожнечі спалахнули два фіолетові ока, що світилися неприродним сяйвом, невідривно стежачи за мною з моторошно цікавістю.
Я знав, що це був якийсь внутрішній вимір.
Ментальний чи духовний простір.
Але все ж...
Самої лише її присутності вистачало, щоб усе моє тіло тремтіло.
І чомусь... мені здавалося, що я її знаю.
Демонеса кружляла навколо мене, розглядаючи із широкою, насмішкуватою усмішкою.
— Ти знаєш, хто я. Як цікаво.
Її голос знову пролунав біля мого вуха, і я тихо вилаявся.
Вона читала мої думки.
Я не хотів цього визнавати.
Та це була вона...
Тінь Короля.
Третій верховний демон.
Вейн...
Усвідомлення її особистості лише погіршило ситуацію.
Я був у справжній небезпеці.
Переді мною стояла демонеса на вершині SSS рангу.
Я не міг нічого їй протиставити.
Мені залишалося лише стояти нерухомо... і дихати.
Навіть якщо цей світ був несправжнім...
Навіть якщо це тіло було лише духовною оболонкою...
Мене вкривав холодний піт.
А серце шалено калатало.
— Фрею... Фрею... Фрею...
Вона знову й знову повторювала моє ім'я, і з кожним словом її усмішка ставала ширшою.
— Яка твоя таємниця, Фрею Старлайте?
Вона підійшла ближче.
— Хто ти насправді? Що ти приховуєш?
З кожним її кроком мої груди стискало дедалі сильніше.
Поки вона не зупинилася лише за кілька кроків від мене.
І мені здавалося, що серце ось-ось розірветься.
— Скажи мені, Фрею... чому?
— Чому така нікчемна істота, як ти...
— ...привернула увагу Великого Короля?
І саме тоді...
Вона була так близько...
Її обличчя майже торкалося мого.
Саме тоді я побачив це...
Лише на мить...
Я побачив її справжню подобу... і завмер, затамувавши подих від жаху.
Нажаханий тим, що будь-який рух стане для мене останнім.
— Король Демонів, Агарот... спочиває вже незліченні тисячоліття.
— Він не рухається. Не діє. Лише мовчки сидить на вершині вежі.
— Хай би як вирувала доля чи здригався цей світ... він жодного разу не ворухнувся. Незворушний. Байдужий. Недосяжний.
Вейн продовжувала говорити, а її усмішка повільно згасала.
— І раптом... Король поворухнувся.
— Уперше за тисячоліття він виявив до чогось інтерес.
— І тим, що привернуло його увагу...
— ...виявилося жалюгідне людське створіння.
— Нікчемна людина на ім'я Фрей Старлайт!!!
Вона закричала.
Її почорнілі руки схопили мене за обличчя, і хвиля сили ринула в мене, затоплюючи все моє єство.
Від самого початку я намагався чинити опір.
Зрушити з місця.
Битися.
Втекти.
Будь-що.
Та не міг.
Лише її присутність повністю мене придушувала, а вона несамовито кричала мені в обличчя:
— Що ти приховуєш?! Чому Король зацікавився тобою?! Хто ти такий, Фрею Старлайте?!
Із її рук почала розтікатися темна сила.
Вона проникала в мене, немов розплавлена лава, яку впорскували просто в душу.
Біль перевершував усе, що мені доводилося відчувати.
Я міг лише кричати.
Кричати... й намагатися вирватися.
Та все було марно.
— Покажи мені правду!!! Що ти приховуєш?!
Моє духовне тіло почало тріскатися під її тиском.
Я відчував, як розсипаюся.
Як смерть підкрадається до мене з усіх боків.
Темрява Вейн проникала в саму мою сутність.
До самого ядра.
У кожну клітинку мого тіла.
Немов крихке скло, я почав розлітатися на друзки.
Я спостерігав, як це відбувається.
Повільно.
Болісно.
І найгірше було те... що я нічого не міг зробити.
Я був абсолютно безсилий.
Нерухомо стояв перед нею...
Чекаючи смерті.
Здавалося, це кінець.
Тож серед власних криків, потопаючи в несамовитому витті Вейн...
Я заплющив очі.
І став чекати, коли рука смерті забере мене.
Та за кілька секунд...
Усе розлетілося на друзки.
І я провалився...
У темряву.
...
...
...
Крик Фрея Старлайта стих...
У ту мить, коли його духовна сутність остаточно розпалася.
Але саме тоді...
Очі Вейн — третього верховного демона… широко розплющилися, коли вона побачила моторошне явище перед собою.
Щойно Фрей був замкнений у її світі тіней...
Володінні, створеному Тінню Короля — силою, яку їй дарував сам Король Демонів Агарот.
Та якимось чином...
Фрей його зламав.
З нього вирвалася жахлива хвиля сили, що повністю придушила її.
Море фіолетової аури вибухнуло зсередини його тіла, затопивши весь простір.
— Його темрява... пригнічує мою?!
Вейн не могла повірити власним очам.
Тепер сила Фрея оточувала її.
І вже вона опинилася в його володінні.
А не навпаки.
На мить Вейн настільки приголомшило побачене, що вона навіть забула, кого тримає в руках.
Коли ж нарешті отямилася...
І знову подивилася на людину перед собою...
То зрозуміла...
Це був уже не Фрей.
Коли це сталося?
Як?
Вона не знала.
Та її очі не брехали.
Сутність перед нею...
Була кимось зовсім іншим.
Біле волосся.
Тіло, оповите тінню.
Обличчя, приховане за моторошною чорною маскою.
Вона все ще тримала його.
Він мовчки сидів посеред безодні.
А потім... без жодного попередження... повільно підняв голову.
Їхні погляди зустрілися.
І в ту мить...
Вейн відчула те, чого не відчувала вже багато століть.
Її обличчя застигло.
Немов сама смерть торкнулася її.
Ця присутність.
Це обличчя.
Ця маска.
Вона впізнала його.
І саме це...
Лякало її найбільше.
Вона спробувала втекти.
Різко відсахнулася назад.
Та безформна сила намертво скувала її.
Навіть із силою SSS рангу...
Попри всю свою могутність...
Вона не могла поворухнутися.
Могла лише тремтіти на місці.
Майже смішно... як швидко вони помінялися ролями.
Вона, демонеса, що стояла на вершині світу...
Тепер тремтіла перед людиною.
Людиною, що випромінювала таку ж присутність...
Що й її великий король, Агарот.
Бо лише він колись випромінював щось подібне.
— ...Ось вона, правда... Ти і є той самий...
Вейн впізнала його.
— Тепер зрозуміло, чому Король зацікавився тобою...
Вона нарешті знайшла відповідь.
— Ти...
Вона вже хотіла вимовити його ім'я...
Та в ту ж мить він підняв до неї руку.
І наступної миті весь світ здригнувся від його волі.
Буря нездоланної сили вирвалася назовні...
Жахлива міць миттєво розірвала третього верховного демона, повністю знищивши її духовну проєкцію.
Щоправда, Вейн не загинула... Це була лише духовна проєкція.
Але це нічого не змінювало.
Її щойно повністю знищив...
Людський юнак на ім'я Фрей Старлайт.
І коли він стер її з існування...
Чоловік знову опустив голову, повернувшись до тиші...
А темний світ навколо них знову почав руйнуватися.
Усе стихло, немов сам цей світ тепер тихо чекав...
Повернення тієї прадавньої волі.