Розділ 27: Вражаюче шоу

Це неможливо.

Навіть за маскою, що приховувала обличчя, кожен міг би прочитати вираз, який у той момент стояв на обличчі Халіфи.

Рік тому Леонід дав йому секретне завдання — вбити Фрея. Тоді йому навіть не довелося пачкати руки кров’ю; хлопець сам крокував до своєї загибелі.

Та коли він побачив, як Фрей ступає у Зону Туману, сумніви зникли. Там не вижив би ніхто — навіть такий, як він, ранг S.

Але всупереч усьому, цей самий хлопець тепер стояв перед ним.

Поруч Леонід залишався без виразу. Та Халіфа знав — чоловік біля нього був вулканом, готовим вибухнути в будь-який момент.

— Лорде Леонід… Я—

— Мовчати.

Халіфа намагався говорити, але голос старійшини розрізав повітря, як лезо, різко вдаривши по вухах.

Його тіло завмерло, коли Леонід повільно обернувся до нього. Срібні очі блищали моторошним, надприродним світлом, змушуючи замаскованого чоловіка мимоволі здригнутися.

— Обговоримо це пізніше.

— …Зрозумів.

Халіфа опустив голову, погляд спрямувавши в підлогу.

Місця для суперечок не було.

---

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

— Адо, можеш відпустити мене? Я не можу дихати…

— Ммм…

Нерішуче вона послабила обійми, ніби боячись, що я зникну в ту ж мить, як тільки вона відпустить.

— Розслабся, я нікуди не піду.

Принаймні, поки що.

Вона нарешті відпустила мене, і я звернув увагу на натовп навколо. Більшість облич були незнайомі.

— Ти здивований кількістю людей… але май на увазі, вони всі з родини Старлайтів.

— Всі?

Кармен кивнула, наближаючись до мене.

— Справжнє шоу почнеться, коли ти покинеш територію Старлайтів. Це військова база, тож журналістам сюди не можна. Але щойно ступиш назовні — натовп накинеться.

Вона тихо посміхнулася, насолоджуючись моєю реакцією.

— Я б краще боровся в Землях Кошмарів, ніж мав би терпіти це безглуздя.

— Сміливі слова. Але не хвилюйся — твоя історія незабаром втратить актуальність. Тобі доведеться потерпіти лише трохи.

— Міс Кармен права.

Ада, яка нарешті витерла сльози й відновила звичну витримку, приєдналася:

— Вони шукають сенсацію, а історія про хлопця, що вижив рік у Землях Кошмарів, була занадто привабливою. Хоча більшість навіть не вірять у це.

Я видихнув.

— Головне, щоб це не вийшло з-під контролю…

У той момент я помітив, як наближається Леонід із кількома людьми, що випромінювали величезну силу.

Отже, ти вирішив діяти, старий виродок.

— Міс Кармен, можу я вирішити це самостійно?

Вона знизала плечима.

— Роби, як вважаєш за потрібне. Він не торкнеться тебе — поки що.

Усмішка розтягнулася на моєму обличчі, коли я зробив крок уперед.

— Ось що мені й треба було почути.

За мить я опинився перед Леонідом Старлайтом — Безсмертним Левом.

Навіть зараз розрив між нами залишався незмірним. Але принаймні… я нарешті бачив його.

Раніше я навіть не міг уявити масштаби його сили.

З ретельно продуманою усмішкою він звернувся до мене:

— Ти повернувся… син Авраама.

Я відповів тим самим виразом.

— Воістину. Щось трапилося, Лорде Леонід? Ви виглядаєте так, ніби побачили привида.

— Ха-ха-ха, звісно, я здивований. Ми ж вірили, що ти загинув там…

Отже, гратимеш дурня, га?

— Загинув? Цікаво, хто запустив ці абсурдні чутки.

Кармен, наче підкріплюючи мої слова, додала:

— Хлопець висловив слушну думку.

Вона зробила коротку паузу, а потім продовжила:

— Рік тому ви повідомили, що Кошмарна Істота його вбила — і що тіло неможливо відновити. То скажи, Леоніде, що тут відбувається насправді?

Молодець, Кармен. Загнала старого лиса в кут.

Та Леонід залишався спокійним. Він просто заплющив очі й відповів із дивовижною витримкою:

— Це була помилка в оцінці — допущена моїм підлеглим.

Тоді плечі Халіфи опустилися ще сильніше.

— Я беру повну відповідальність. Я недооцінив ситуацію.

— Хмм.

Ада поруч із мною фиркнула, явно не вражена.

— Твої виправдання не врятували його життя. Тримай їх при собі.

Леонід підняв брову на її сміливість.

Ада хотіла щось відповісти, та я зупинив її.

— Все гаразд. Я тепер тут — це головне, правда?

Схоже, мій вплив на Аду значно зріс — вона просто кивнула, погляд став стриманим.

— Дійсно. Радий, що ти не вузьколобий, син Авраама.

Леонід усміхнувся.

— Йдімо. Сьогодні Палац Старлайтів зустріне тебе найвеличніше.

Він намагався виглядати щедрим, та останнє, чого я бажав, — провести хоч одну ніч під одним дахом із ним.

— Дякую за пропозицію, але раз моя сестра тут, я краще піду з нею.

Схопивши Аду за руку, я м’яко потягнув її вперед.

— Підемо?

— Добре.

Вона була дивовижно слухняна. Можливо, шок від мого повернення змусить її слухатися мене кілька наступних тижнів.

— Міс Кармен, все нормально?

Вона кивнула.

— Йдіть. Якщо щось станеться, я знайду вас.

— Дякую.

Коли я проходив повз Леоніда, він тихо засміявся.

— Ти впевнений, що хочеш піти, хлопче?

Я зупинився.

— А чому б ні?

З тією самою усмішкою, що приховувала щось за собою, він обернувся до мене.

— Може бути небезпечно… адже ніколи не знаєш, що може трапитися зовні.

Я стискав кулаки.

Отже, тепер ти мені погрожуєш?

Я відмовився відступати.

— Дякую за турботу, Головний Старійшина, але не хвилюйтеся — місце, куди я йду, значно безпечніше за величний Палац Старлайтів.

— Ох? Існує таке місце?

Я знизав плечима.

— Так. Я йду до храму.

Очі Леоніда трохи розширилися, але він швидко приховав реакцію посмішкою.

— Вибач за прямоту, але… ти взагалі маєш право увійти туди?

Зловісна усмішка — моторошно схожа на посмішку Смайлі — розтягнула мої губи.

Я чекав, поки ти це спитаєш.

— Ох, повірте… я більш ніж кваліфікований.

Вперше вираз Леоніда похитнувся, коли навколо мене вирувала чорна енергія, випускаючи душливий тиск.

Ада здригнулася поруч, а обличчя оточуючих потемніли.

Старійшини біля Леоніда напружилися, готові до дії.

— Як ти смієш вивільнити ауру перед Головним Старійшиною?!

Багато з них зібрали свою силу, готуючись до удару. Та перш ніж вони встигли діяти, на них обрушилася неймовірна сила, зупинивши всіх на місці.

Усі очі звернулися до джерела — Кармен, що випромінювала хвилі пекучої, гнітючої енергії.

Холодним, мов лід, голосом вона заявила:

— Ніхто не втручається.

У той момент ніхто не наважувався говорити…

Та Леонід не звертав уваги на оточуючих — його погляд залишався прикований до хлопця перед ним.

— Така аура… ледь відповідає D-рангу.

Це була його перша думка.

Сила такого рівня для нього — дитячі ігри. Так, досягти такого рангу у цьому віці — це досягнення, але в його очах воно було незначним.

Тож чому…

Леонід намагався зберегти спокій, та відчуття не відступало.

Чому…? Чому я відчуваю небезпеку від цього зухвалого хлопчиська, незважаючи на колосальну різницю між нами?

Леонід не усвідомлював, що загроза, яку він відчував, ішла не від мене — вона виходила від Великого Меча, що спочивав у моїй руці.

Та це не мало значення.

Спостерігати, як його вираз обличчя руйнується, варте було кожної краплі зусилля.

Я відвів ауру, піднявши руки у показному жесті капітуляції.

— Чому всі такі напружені? Давайте заспокоїмося, гаразд?

Я насолоджувався їхніми розлюченими обличчями, перш ніж повернутися, щоб піти.

— Наше зібрання завершене. Дякую за все, о великий Старійшино Леоніде.

Пройшовши кілька кроків, я опинився серед величезного натовпу —

Родини Старлайтів.

Тих самих, хто рік тому мовчки спостерігав, коли я майже загинув у Сенатській залі.

З лукавою посмішкою я підкреслив свій голос аурою і розкинув руки у вітальному жесті.

— О? Моя найдорожча родино!

Я театрально гойднувся, звертаючись до натовпу навколо.

— Я повернувся! Сумували за мною?

Я приклав руку до вуха, удаючи, що слухаю.

Тиша.

Як завжди.

— Що трапилося? Ви не раді бачити свого улюбленого родича? Ви ображаєте мої почуття, знаєте…

Тоді я помітив знайому постать у далині.

Через розпорошену втому пам’яті я якось зміг його впізнати.

— Оооо, хіба це не мій дорогий кузен?

Під здивованими поглядами натовпу я кинуся до біловолосого юнака.

Я помітив огиду на його обличчі, коли він закричав:

— Тримайся від мене подалі, ти проклятий виродок!

Емонд стояв перед жінкою, якій здавалося, на вигляд було років сорок, із довгим чорним волоссям, що розвівався за спиною. Його матір, ймовірно, яка мала той самий вираз обличчя, що й він.

Поруч стояла його сестра-близнючка, абсолютно байдужа.

Але де ж батько — чоловік, який колись намагався мене вбити?

Я реготав, спостерігаючи цю сцену.

— Що трапилося, кузене? Хіба ми не близькі?

Емонд стримував себе, щоб не кинутися на мене.

Адже той, хто стояв перед ним, був причиною постійних травм, його батька і його ув’язнення.

Він навіть не знав, що батько був лише пішаком в схемах Леоніда.

Помітивши ненависть у Емонда очах, я вирішив трохи погратися з ним.

— Пам’ятаю, ти колись кликав мене на дуель… Як щодо цього? Хочеш спробувати ще раз?

У той момент навколо тіла Емонда спалахнули білі полум’яні язики.

Фірмова здатність найсильніших воїнів родини.

Та його полум’я було таким слабким.

Він гарчав на мене:

— Я можу розчавити тебе будь-коли, ти зухвалий виродок!

Я сміявся з його впевненості.

— Так, так. Але залишимо це поки що. Ми обидва скоро потрапимо до храму… Там і з’ясуємо.

— Хмм, ніби такий жалюгідний щур, як ти, взагалі зможе ступити ногою у храм.

— Так, так, ти неймовірний, дорогий кузене. Побачимося там ~

З драматичним жестом, я крокував до краю натовпу і глибоко вклонився.

— Пані та панове, шоу заради якого ви всі прийшли, закінчилося. Побачимося пізніше ~

Я ледве стримував сміх, бачачи їхні обличчя — ніби вони дивляться на божевільного.

Ада, йдучи поруч, здавалося, поділяла їхні почуття, коли ми сіли у карету і нарешті залишили це місце.

Спершу, я розчавлю Емонда.

Потім, розберуся з його батьком у потрібний час.

Я ніколи не забуваю.

І завжди розплачуюся за борги.

Особливо перед тим виродком Леонідом…

Мої інстинкти підказували, що моя історія з цим старим ще далеко не закінчена.