— Очима Фрея Старлайта —
— Фууух...
Я глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, поки піт струмками стікав по моєму тілу.
Міцно стискаючи Темну Сестру, я насилу контролював шалені коливання аури, що виходили з неї.
Уріель була не в кращому стані.
Її тіло також було повністю мокрим від поту, поки вона вкладала в клинок кожну краплю своєї священної сили.
Увесь цей час кімната була залита сяйвом.
Години пролітали так швидко, що ми майже не помічали їхнього плину.
Ми були надто зосереджені на поставленому завданні.
— Ще трохи... — промовила Уріель.
Кров текла з її носа, забарвлюючи губи в багряний колір.
— Не перенапружуйся, — автоматично сказав я.
У відповідь вона лише слабко усміхнулася.
— Уже надто пізно для цього. Назад дороги немає.
Я мовчки спостерігав, як Уріель продовжувала працювати.
Її руки не зупинялися ні на мить, вливаючи святу ауру в клинок, наче з бездонного джерела.
На чорній поверхні Темної Сестри почали проступати білі лінії.
Немов вени, вирізані в сталі.
Щоб зробити Темну Сестру сумісною зі священною силою, мені довелося витратити абсолютно всі Очки Досягнень.
Понад п'ять тисяч.
Тепер я був повністю розорений.
Це була жертва...
І я приніс її добровільно заради цієї сили.
Процес тривав дуже довго.
Настільки довго, що в двері неодноразово стукали люди, які шукали Уріель.
Але ми повністю відгородилися від зовнішнього світу.
І ось...
Після того, що здавалося вічністю, Уріель нарешті зупинилася.
Божественне сяйво повністю зникло.
Її тіло втратило всі сили.
Вона впала.
Я інстинктивно підхопив її.
— У нас вийшло?
Навіть у такому стані вона насамперед думала про місію.
Я завжди знав, що в цьому світі ще залишилися добрі люди.
І Уріель була однією з них.
Я втомлено усміхнувся, дивлячись на неї.
— Так. Ми впоралися.
Тримаючи Темну Сестру в руці, яка тепер випромінювала біле світло, я відчував приголомшливу божественну силу, вкладену в неї Уріель.
Це був повний успіх.
Але дістати його було непросто.
— Хе-хе... неймовірно...
Я тихо засміявся, несучи її до ліжка.
— На це пішло цілих три дні...
Сьогодні була остання ніч перед завершенням терміну.
Я використав кожну секунду, яка мені залишалася.
І ледве встиг.
Якщо бути чесним...Після всіх цих зусиль я й сам ледве тримався на ногах.
Але іншого вибору не мав.
Потрібно було рухатися далі.
Лежачи на ліжку, Уріель подивилася на мене втомленими очима.
— Я змушу тебе добряче попрацювати, щоб повернути мені цей борг, Фрею.
Я кивнув.
— Можеш робити все, що захочеш. Ти це заслужила.
Якщо я виживу.
— Можеш почати з того, що даси мені руку.
Я не зовсім зрозумів її прохання, але простягнув руку.
Вона схопила її обома долонями.
Її тіло востаннє спалахнуло світлом.
М'яке сяйво перейшло в мене.
І відразу ж я відчув, як втома зникає.
Виснаження розчиняється.
А натомість повертається сила.
— Уріель...
— Тобі потрібно бути в найкращій формі для битви, яка попереду, правда ж?
Вона дивилася на мене змореними очима, борючись із бажанням заснути.
У такі моменти можна сказати лише одне.
— Дякую... за все.
Це була щира вдячність.
— Удачі. Не помри.
Я кивнув.
— Я переможу.
Після цих слів я побачив, як вона нарешті втратила свідомість.
Поринула в сон.
Після трьох днів, протягом яких вкладала в клинок у моїй правій руці кожну частинку себе.
Її завдання було завершено.
Тепер вона могла відпочити.
Що ж до мене...
— ...Я лише починаю.
Обережно вклавши Уріель у ліжко, я стрімко залишив храм і на повній швидкості помчав до володінь Валеріонів.
Ніч уже настала.
А отже...
Настав час.
Сьогодні вночі...
Вирішиться доля Імперії.
— Замок Сонця —
На балконі, що виходив на захід, тихо сидів молодий чоловік із гострими рисами обличчя, золотими очима та світлим волоссям.
Еґон Валеріон розташувався у своєму звичному кріслі.
Його погляд був прикутий до далекого Місячного Замку.
Місця, де ось-ось мала завершитися довга й гірка історія.
— Мій лорде... усе почалося.
Так сказав один із чоловіків, що виник із тіней навколо нього.
— Добре.
Принц відповів спокійно.
Тоді лицар із величезним мечем за спиною запитав:
— Нам втрутитися?
Лицарі буквально чекали лише одного наказу...
Щоб убити його сестру.
Але Еґон похитав головою.
— Ні. Ми не будемо головними героями сьогоднішньої вистави.
Хоча він давно виступав проти своєї сестри...
Кого він намагався обдурити?
Санса ніколи не була йому рівнею.
Жодного разу вона не становила справжньої загрози його праву на трон.
Думки про неї повернули його до давніх спогадів.
— Колись ми постійно гралися разом...
Вона була його сестрою.
Сестрою, заради якої він колись був готовий зробити все.
Але тепер...
Що він відчував, коли думав про неї?
— Нічого. Абсолютно нічого.
Він гірко засміявся.
Наче звертаючись до невидимої присутності поруч.
— Хіба не так?
— Мій лорде?
Один із охоронців виглядав спантеличеним.
Еґон навіть не подивився на нього.
Лише недбало махнув рукою.
— Не звертай уваги. Я просто розмовляю сам із собою.
Лицарі нічого не відповіли.
Вони стояли мовчки.
Так само слухняно, як завжди.
Саме Еґон об'єднав їх.
Саме йому вони довіряли найбільше.
Їхня мовчазна покора була доказом його абсолютного контролю.
На губах принца з'явилася слабка усмішка.
А далеко звідси...
На іншому кінці поля гри...
Починалася остання битва.
—Місячний Замок —
Порожня, мертва фортеця.
Колись її холодні й самотні стіни були наповнені теплом.
Людьми, які приносили життя навіть посеред зимового холоду.
Але тепер...
Ці стіни тонули в тінях.
Повзуча темрява пожирала світло.
Сантиметр за сантиметром. Тіні рухалися швидко, поглинаючи все на своєму шляху.
Сьогодні вони були сильнішими, ніж будь-коли.
Більш ворожими.
Темрява проковтнула весь замок.
Дісталася навіть величезних воріт, що вели назовні.
Там...сидячи на дерев'яному стільці серед трьох ліхтарів, які випромінювали потужне блакитне світло...мовчав Олівер Хан, опустивши голову, він повільно видихнув.
Відчуваючи, як тіні стискаються навколо нього з усіх боків.
Світло ліхтарів тьмяніло в ту саму мить, коли торкалося цієї задушливої сили.
Виснажений і змучений Олівер Хан повільно підвівся.
Його погляд був спрямований в одну точку всередині безодні.
І тоді...
З темряви з'явилися багряні очі.
Супроводжувані моторошною усмішкою.
— Сансо...
Але він не почув відповіді, на яку сподівався.
— Твій час закінчився, людино.
Її голос був холодним.
І різав глибше за будь-який клинок.
У ту ж мить він вихопив свої кинджали.
Їх огорнула блакитна аура.
Немов два полум'я, що палали в його руках.
— Чому?
Запитав він.
Але відповіді так і не отримав.
Його тіло...
Яке безупинно рухалося понад місяць.
Його душа...
Обтяжена нескінченними тягарями.
Верховний Вартовий уже давно досяг межі своїх можливостей.
І фізично.
І морально.
Але навіть так...
Він продовжував боротися.