– 4 дні до завершення місії –

Олівер Хан знову приборкав принцесу. Ледве тримаючись на ногах, він похитувався від виснаження, несучи її безвільне тіло назад до кімнати.

Йому потрібно було поспішити й прибрати сліди руйнувань після їхньої битви до того, як вона прокинеться. Але масштаб цих нічних сутичок зростав з кожним днем, і було лише питанням часу, коли приховувати їх стане неможливо.

Поки він тримав її на руках, нищівний тягар давив на його широкі плечі.

Він утримував її в ілюзії... ілюзії, де все ще було добре.

Вдень охороняв принцесу. Вночі боровся з нею.

Це коло повторювалося без кінця протягом останніх кількох тижнів.

Олівер уже навіть не пам'ятав, коли востаннє спав.

Так, він був воїном SS-рангу. Людиною, яку шанували як рівну Місті Умбрі, володарю Тіньового Двору.

Але навіть у нього були межі.

Рішення було простим: убити її — і все закінчиться.

Але саме цього Олівер ніколи не зміг би зробити.

Знесилений фізично та морально, він поринув у спогади.

Колись Санса запитала його:

— Хто ти для мене?

Чому він так сильно про неї дбав?

Тоді він не дав відповіді.

Та зараз, обережно поклавши її на ліжко й важко опустившись поруч, він гірко засміявся.

— Нічого особливого, дівчинко...

Він підняв руку й зняв маску, дивлячись у стелю.

Під нею ховалося бліде, вродливе обличчя чоловіка років тридцяти. Найбільше впадали це його очі: одне — криваво-червоне, інше — яскраво-золоте.

Він опустив голову, нарешті дозволяючи собі коротку мить спокою.

— Я лише незаконнонароджений син... зведений брат твоєї матері.

Інакше кажучи...

Її дядько.

Його відкинули ще в дитинстві.

Небажана дитина, покинута всіма.

Він мовчки терпів страждання, поглинутий світом болю... окрім одного-єдиного спогаду.

Єдиного моменту, коли до нього поставилися як до людини.

Це зробила мати Санси.

Вона була єдиним світлом, яке він будь-коли знав.

Після того як його викинули напризволяще помирати на холодних вулицях, доля втрутилася.

Його знайшла могутня організація — Тіньовий Двір.

Вони побачили його потенціал і забрали до себе.

Але порятунку не було.

Лише нові муки.

Він пережив жорстокі тренування, яких не витримала б жодна звичайна людина. З дитинства його змушували вбивати, щоб вижити, кинувши у світ, де щури пожирали одне одного, поки не залишався лише один.

І він вижив.

Випробування за випробуванням.

Двір за Двором.

Лише він і Міст Умбра змогли дістатися Дев'ятого Двору.

Але до Десятого не дійшов жоден.

Обох визнали невдахами.

Попри це він створив собі ім'я.

Здобув силу.

Завоював репутацію.

Ім'я Олівера Хана викликало страх по всій імперії.

Та зрештою він повернувся.

До єдиного місця, яке колись називав домом.

За цей час багато чого змінилося.

Його сестра вийшла заміж за імператора Маекара й народила доньку.

Це були найкращі дні його життя.

Так, Двір і далі вимагав крові на його руках.

Але тепер йому було куди повертатися.

У дитинстві Санси він часто навідувався до них, проводячи час із нею та її матір'ю, незмінно приховуючи обличчя під маскою.

Спочатку його навіть близько не підпускали.

Та щойно її мати впізнала його, вона прийняла його з розпростертими обіймами...

Як свого єдиного брата.

Це було перше тепло, яке він відчув за все життя, сповнене холоду.

Ті кілька років були справді щасливими.

Але ніщо хороше не триває вічно.

Усе закінчилося в той день, коли Двір відправив його на місію.

Щойно він поїхав...

Це сталося.

Викрадення.

Сансу та її матір забрали.

Імперію охопила паніка.

Олівер особисто приєднався до рятувальної операції, вивільнивши всю свою силу проти Ультрів.

Після запеклої битви вони нарешті дісталися місця.

Але знайшли лише принцесу.

Живу.

Посеред гори трупів.

І вона вже не була тією дівчинкою, яку він знав.

З нею щось зробили.

Щось глибоко в неї вживили.

Осліплений люттю, Олівер увірвався до імператорського палацу, вимагаючи відповідей від єдиної людини, яка нічого не зробила...

Імператора Маекар.

Якби тільки він належно захистив їх...

Якби тримав сім'ю поруч.

Якби поводився як чоловік.

Як батько.

Маекар Валеріон.

Найсильніша людина Імперії.

І що він зробив?

Нічого.

Ба більше...

Він планував позбутися власної доньки.

Саме тоді Олівер зірвався.

Він напав на імператора.

У Північному Імператорському Палаці спалахнула жорстока битва.

Вона завершилася нищівною поразкою чоловіка в масці.

Він не був суперником Маекару — найвидатнішому списоносцю Імперії.

Лежачи на землі, зламаний і залитий кров'ю, він зміг подарувати імператору лише ненависть.

— Ти лише король, прогнилий до самого коріння.

Саме так він сказав.

Егоїстична людина, яка дбала лише про власну вигоду.

Той, хто без вагань відкине будь-що й будь-кого, щойно це перестане бути корисним.

Навіть дружину.

Навіть єдину доньку.

Але, на відміну від нього, Маекар бачив цінність в Олівері Хані.

— Незважаючи на твої злочини, Маскований... я визнаю твою майстерність.

Чоловік, якого колись називали суперником Місти Умбри.

Той, хто дістався Дев'ятого Двору й вижив там.

— Укладемо угоду, Олівере Хан.

Угоду, що назавжди змінила його життя.

Замість безглуздої смерті...

Олівер Хан уклав контракт аури з імператором Маекаром.

Він присягнув у вірності королю, якого ненавидів понад усе на світі, ставши його Верховним Охоронцем і особистим захисником.

Натомість Санса мала жити.

А Олівер брав на себе повну відповідальність за неї та все, що її стосувалося.

Цим кроком Маекар Валеріон завдав Тіньовому Двору важкого удару, адже його вплив стрімко зростав.

Він забрав у них другого за значенням члена організації.

І вони не могли помститися.

Тому що Олівер став частиною імператорської кровної лінії.

Відтоді Олівер по-своєму захищав Сансу, змушений служити людині, яку ненавидів найбільше...

Маекару Валеріону.

І ось вони дійшли до цього моменту.

Принцеса стояла на межі перетворення на чудовисько, яке ніхто не зміг би стримати.

А Олівер...

Саме він ніс за це відповідальність.

Він більше не знав, що повинен робити.

...

...

...

— Очима Фрея Старлайта —

Я підвівся й глибоко вдихнув.

Із напруженою усмішкою оглянув своє тіло.

Синці. Порізи.

Сліди від удушення, що вкривали майже кожен клаптик шкіри.

— Але тепер я нарешті знаю правду.

Ігноруючи пульсуючий біль у голові, я вийшов зі своєї кімнати.

Часу більше не залишалося.

Після останнього використання «Погляду від Третьої Особи», після зустрічі з тією істотою, я не зупинився.

Я знову й знову занурювався всередину.

Знову й знову стикався з нею.

І продовжував це доти, доки вона не переключила свою увагу на Олівера Хана.

Поки він був зайнятий, я нарешті зміг проникнути досить глибоко, щоб побачити кошмари Санси...

І правду, поховану всередині них.

Я прожив її спогади.

Побачив усе, через що вона пройшла.

Як Ультри катували її.

Як вони вживили в неї ту... річ.

Санса мабуть, не впізнала її.

Вона ніколи раніше не бачила нічого подібного.

Але я бачив.

Таке неможливо забути.

Це був один із центральних елементів трагедії, яку колись написав я сам.

Те, що знаходилося всередині неї...було Демонічним Насінням.

Крихітним уламком волі могутнього демона, вживленим у носія, щоб витягнути назовні його силу.

Коли мету буде досягнуто — носій зламається.

Тепер я зрозумів, що зробили Ультри.

Вони навмисно дозволили Імперії повернути Сансу.

Щоб вона вибухнула поруч з імператором, убивши його...

А потім померла сама.

Демонічне Насіння — це фрагмент волі демона.

Воно дарує приголомшливу силу.

Але лише тимчасово.

Його запрограмовано на одну-єдину мету.

І щойно мету виконано, воно зникає...

Забираючи життя носія разом із собою.

Вони хотіли вбити Маекара Валеріона руками його власної доньки.

Ідеальний план.

Демонічне Насіння — це прокляття.

А такі прокляття...

Не мають лікування.

Я знав це краще за будь-кого.

Адже саме я його створив.

Але Демонічне Насіння не мало з'явитися зараз.

Ще надто рано.

За сюжетом воно повинно було з'явитися набагато пізніше.

А це означало...

Те, що знаходилося всередині Санси, не було завершеною версією.

Лише незавершеним прототипом.

Нестабільною версією Демонічного Насіння, що містила фрагмент одного з наймогутніших демонів за всю історію існування — Вейна, тіні короля, третього верхнього місця серед Десяти.

І саме через свою нестабільність...воно залишало надію.

Шанс урятувати її, не вбиваючи.

Для цього мені була потрібна сила, здатна протистояти демонам.

Їхня абсолютна протилежність.

Такою силою володіли лише Носії Світла.

Раса, з якої походив Володар Світла.

Але на Землі я не знайду жодного з них.

І не маю способу дістатися до них.

На щастя, деякі люди несуть у собі залишки цієї сили.

Герої на кшталт Сноу Леонхарта, Меча Вермітора, а також Святі.

Саме тому...Зараз я шукав Уріеля Платіні.

Мені була потрібна священна сила.

Будь-яка.

Якщо я хотів бодай найменший шанс протистояти тому, що наближається.

З цими думками я піднявся сходами Елітного Гуртожитку в пошуках Уріель Платіні.