Одного дня Санса розплющила очі після короткого сну на колінах матері...і побачила кошмар.
Четверо чоловіків сиділи навпочіпки над трупом, вони розривали його на шматки, мов голодні звірі.
Закривавлені роти. Спотворені, нелюдські обличчя.
Вона бачила все на власні очі.
Очі, які давно звикли до темряви.
Це було огидно. Незбагненно.
Особливо для неї, яка вже давно не відчувала ні голоду, ні спраги.
Вона сховала обличчя в обіймах матері, не бажаючи дивитися далі.
Але раптом здригнулася, відчувши, як щось капнуло на неї згори.
Слина.
— Мамо...?
Тихо прошепотіла вона.
І побачила, що її мати дивиться на цю сцену з жадібністю в очах.
Санса була не єдиною, над ким проводили експерименти.
Але лише вона пережила їх без серйозних наслідків.
Інші ж...втратили все, окрім тваринних інстинктів.
Їхній розум був знищений.
І ще через тиждень...
В'язниця остаточно перетворилася на пекло. Друзі нападали на друзів.
Товариші розривали одне одного на шматки.
Їхні виснажені голодом тіла вже ледве трималися на ногах.
Вони вдалися до канібалізму... кров лилася на холодну підлогу підземелля, змішуючись із брудом.
Навіть Санса та її мати не стали винятком.
Принцеса дивилася, як її мати перетворюється на голодну істоту, що б'ється за шматки людської плоті.
Люди вбивали одне одного просто в неї на очах.
А найгірше було те...
Що її мати стала однією з них.
Вони пожирали одне одного. Пили людську кров без кінця.
Спочатку їх було понад сотню. Тепер залишилися лише кілька десятків.
Трупи накопичувалися дедалі більше. Ті, хто вижив, перетворили різанину на бенкет.
Вони гризли м'ясо. Облизували кістки до чистоти. А коли м'ясо закінчилося...
І божевілля остаточно поглинуло їх... вони стали монстрами.
Істотами, які більше не мали нічого спільного з людьми.
Вони билися між собою, як звірі. Деякі навіть відкрито віддавалися хтивості перед усіма.
Вони ґвалтували одне одного. Крики лунали без упину.
А пекло поглинало це місце на очах Санси, яку власна мати давно покинула.
І коли в неї більше не залишилося нічого...
Єдиною втіхою стала темрява. Темрява, що огортала її, наче покров.
Те, що бачили її очі, було абсолютно огидним. Видовище, яке вона не могла прийняти. Не могла зрозуміти.
Вона відкинула її.
Заперечила саму її реальність.
І у відповідь на її відчай... темрява прокинулася.
Та сама темрява, в якій вони жили так довго.
Вона ожила.
Почала викривлятися.
Підніматися навколо неї.
У неї були ікла.
Руки.
Очі.
Очі, які дивилися на виродків, що колись називали себе людьми.
А потім почали їх убивати.
Леза з непроглядної тіні, швидкі, мов сама смерть, прорізали натовп божевільних.
Тіла розліталися на шматки.
Кров фонтанами бризкала навсібіч.
Усі померли.
Усі.
Окрім її матері.
Жінка впала на землю, тремтячи від жаху перед тим, що щойно побачила.
— Мамо...
Прошепотіла Санса крізь сльози, простягаючи тремтячі руки.
Вона зробила крок уперед.
Але її мати відповзла назад.
Уся тремтіла.
— Н-ні... Не підходь!
— Мамо...
— Не наближайся!!
Голос жінки був хрипким і зламаним.
Санса дивилася лише на свою матір. Але мати бачила дещо інше.
Істоту. Тінь, яка височіла позаду її доньки.
Із простягнутими руками. І червоними сяючими очима.
Санса простягнула руки, бажаючи обійняти матір.
І чорна тінь за її спиною зробила те саме, її липкі кінцівки повторювали кожен рух дівчини.
Засліплена цією величезною силою, Санса хотіла лише одного.
Обійняти свою матір. Ту саму матір, яка весь цей час залишалася поруч із нею.
Крок за кроком вона наближалася.
Поки спина її матері не вперлася в стіну.
Шляху до втечі більше не було.
А потім пролунав крик.
Пронизливий.
Оглушливий.
Жінка злетіла в повітря, піднята невидимою силою.
Санса міцно обійняла матір.
Принаймні їй так здавалося.
Насправді це тінь обвила жінку своїми моторошними кінцівками.
Підняла її високо над землею.
Ноги безпорадно зависли в повітрі.
І там вона померла...кістки були розчавлені...органи перетворені на місиво...поки її безвольне тіло не впало до ніг доньки.
Санса дивилася на труп матері порожнім поглядом. А потім по її щоках потекли сльози.
І голоси повернулися.
Убий... Кров... Смерть...
Кошмар добіг кінця. І принцеса знову провалилася в темряву.
У реальному світі...
Вона все ще лежала на своєму ліжку...аж раптом її очі різко розплющилися.
Вони сяяли яскравим червоним світлом.
Під нею почала розтікатися чорна рідина.
Густа, темна, і жива.
Вона поглинула всю кімнату. А потім ринула далі через увесь палац із жахливою швидкістю.
Наче чума, яка пожирала все на своєму шляху.
Принцеса підвелася, на її обличчі застигла моторошна усмішка.
Червоні очі світилися в темряві, боса, вона зробила крок уперед...
І зникла.
Наче привид, миготіла з місця на місце.
Наче щось шукала.
Шукала кров.
Темрява загрожувала поглинути весь замок.
І тоді на межі цієї безодні з'явився чоловік.
У масці.
З ліхтарем у лівій руці.
Синє полум'я всередині освітлювало навколишню темряву.
Він стояв у єдиному світлі, яке ще залишалося.
Олівер Хан поставив ліхтар на підлогу.
І вихопив свої кинджали.
Їхні леза спалахнули аурою.
— Знову ти... людино.
Голос, що лунав із темряви, був глибоким і моторошним.
У ньому не залишилося нічого від ніжного голосу принцеси.
Олівер не відповів.
Він кинувся туди, де ховалася Санса.
Але його клинки розсікли лише порожнечу.
— Як довго, на твою думку, ти ще зможеш мене стримувати?
Без жодного попередження...
Тіні піднялися.
Навколо Олівера Хана сформувалися сотні чорних лез.
Кожне випромінювало жахливу силу.
— Твій час спливає, людино...
Леза зірвалися вперед.
Вони розривали землю.
Руйнували залу.
Перетворювали все довкола на уламки.
Але Олівер зник, ледь ухиляючись від смертоносних ударів.
Він рвонув до Санси.
Та шлях йому перегородив бар'єр із тіней.
Його палаючі кинджали були відбиті назад.
Із перекошеною усмішкою вона створила нові відростки темряви.
Чорні звивисті кінцівки, які рвали повітря навколо.
— Ти не можеш убити ту, кому належить це тіло.
Ця істота...
Вона знала надто багато.
Олівер Хан продовжував битися.
І замислювався...
Скільки разів?
Скільки разів це вже було?
Щодня.
Щоночі.
Санса втрачала контроль ось так.
І щоразу саме він зупиняв її.
Але її сила зростала.
Безперервно.
Щоночі вона ставала сильнішою.
Тим часом чоловік у масці давно досяг межі своїх можливостей.
Він не спав.
Не відпочивав.
Не міг собі цього дозволити.
Не тоді, коли вона потребувала постійного нагляду.
Його рани накопичувалися.
Своєї вершини сили він досяг уже давно.
— Скільки разів я міг тебе вбити?
Сотні можливостей.
Якби він справді хотів...
Усе давно було б закінчено.
Але він не хотів.
Не міг.
Бо не бажав її смерті.
Він хотів її врятувати.
Саме тому знову й знову терпів.
Зустрічав її темряву своїми клинками.
Сподіваючись, що вона повернеться до себе.
— Будь ласка... Сансо...
Благав він.
— Борись із цим...
Кинджали Олівера розсікали тіні швидше за звук.
У кожному ударі відчувався відчай.
— Я зупинятиму тебе щоразу... тому борись!!
Завдяки майстерності та силі волі він прорвав завісу темряви.
І побачив її.
Сансу.
Яка стояла під нею з усмішкою.
— Твій час спливає, людино, — прошипів демон. — Незабаром ти помреш від її рук.
— Від рук тієї, кого так відчайдушно намагаєшся захистити.
А потім її тіло впало.
Тіні зникли.
Наче їх ніколи й не було.
Виснажений Олівер Хан повільно підійшов до неї.
Вона знову спала.
Мирно.
Не підозрюючи ні про що.
Ця картина стала для нього надто звичною.
Він перевів подих.
А потім обережно підняв її на руки.
Міцно притиснув до себе.
— Будь ласка... не змушуй мене вбити тебе...
Не змушуй мене знищити останню людину, яка в мене залишилася.
Останню нитку моєї родини.