— Очима Фрея Старлайта —
До завершення місії — 9 днів
Тієї ночі я взагалі не спав.
Сонячне світло повільно проникало до моєї кімнати, заливаючи її золотавим сяйвом, а я сидів нерухомо, виснажений усім, що побачив минулої ночі.
Якщо мої побоювання хоча б частково правильні, то ця місія може виявитися набагато складнішою, ніж я здатен подолати.
Яким би сильним я не був, мені не під силу боротися з монстром, що володіє силою, пов'язаною з одним із Десяти Вищих Престолів.
Тепер мені залишалося лише довіритися Системі.
Тій самій Системі, яка вела мене весь цей час.
Якщо вона видала мені цю місію, значить, має існувати спосіб її завершити, якою б безнадійною ситуація не здавалася.
Зрештою, це класифікується як основна місія, а не фінальна.
— Має бути якийсь вихід.
Ця думка не покидала мене, коли я вийшов із кімнати й попрямував до Храму.
Мій щоденний розклад не змінився.
Вранці — заняття в Храмі.
Потім дві години візиту до принцеси.
Після цього — тренування з Меліною та Сноу.
Саме таким стало моє життя.
Очікування.
Очікування тієї перешкоди, яку, за словами «Прямої Поради» Системи, мені судилося зустріти.
— Очима Санси Валеріон —
Ранок настав, почався ще один день.
Я тихо лежала на ліжку у своїй невеликій кімнаті — одній із десятків порожніх кімнат холодного та безлюдного Місячного Палацу.
Тут було надто тихо.
І водночас нестерпно шумно.
Убий... смерть... кров...
Втомленою рукою я відкинула волосся й подивилася на пасма між пальцями.
Тепер вони були абсолютно чорними.
Здавалося, я втрачаю себе...Частинку за частинкою. І це боліло.
Тому що разом із цим зникала остання часточка її...
Моєї матері.
Я навіть не могла як слід оплакати її.
Крижане заціпеніння скувало моє серце, залишивши після себе лише порожнечу.
— Люди не народжуються рівноправними.
Я зрозуміла це в той самий момент, коли прийшла у світ як принцеса.
Дочка наймогутнішого чоловіка на планеті.
Того, хто стояв над усіма.
Люди називали це благословенням.
Життям, якому можна лише заздрити.
Але правда була зовсім іншою.
Це було лише іншим різновидом прокляття.
Смерть... кров... убити...
— Усе почалося два роки тому...
У холодну зимову ніч завивання вітру лунало крізь Місячний Палац.
Саме тоді всіх його мешканців викрали.
Монстри з іншого континенту.
Мені казали, що я щасливиця.
Що я вижила, поки інші загинули...
Але...
— Чи справді я вижила?
Дівчина, яка повернулася тієї ночі...
Вона все ще була Сансою Валеріон, принцесою?
Чи вже чимось іншим?
Два роки я не могла спати.
Мені більше не були потрібні їжа чи вода для виживання.
Ці неприродні сили поступово віддаляли мене від решти людства.
І я більше не могла тікати від цієї реальності.
Мені було відмовлено у світі сновидінь.
Аж до недавнього часу...
Знайома важкість у повіках.
Бажання заплющити очі.
Воно повернулося.
І на мить я була щасливою.
— Але навіть за цей простий дар довелося заплатити.
Я знову змогла спати...
Але разом зі сном прийшли голоси.
Шепіт.
Наче війна, що безперервно лютувала всередині моєї голови.
Кров... смерть... убити... знищити... РОЗІРВИ ЇХ НА ШМАТКИ!
Чий це голос?
Він ніколи не замовкав.
Безперервно намагався вкладати ці огидні думки в мою голову.
Навіть проникав у мої сни.
— Реальність — це кошмар. А мої сни... ще гірші.
Я боролася. І продовжую боротися.
— Я знаю, що я не сама...
Поруч зі мною Олівер.
У мене є друзі.
Ті, кого я зустріла в Елітному Класі.
— І Фрей...
У мене є місце, куди можна повернутися.
Є щось, за що можна триматися.
Щось, що дає мені причину боротися.
Але сонливість була сильнішою.
Із почервонілими очима я намагалася чинити опір...
Та не змогла.
Мої повіки нарешті зімкнулися.
Одна сльоза скотилася по щоці.
— Пробач...
І в ту ж мить кошмар почався знову.
Її тіло лежало на холодному металевому столі під сліпучо-білим світлом, яке різало її золоті очі.
Навколо стояли десятки постатей у чорних шатах і масках.
Їхні руки були залиті багряною кров'ю.
Лежачи на цій крижаній поверхні...
Принцеса відчувала біль, що перевершував будь-яку уяву.
Ті монстри змусили її залишатися при свідомості, поки проводили свої огидні експерименти.
Вони розрізали її груди.
Від самої шиї аж до живота.
Її органи.
Розірвана плоть.
Усе було розкидане по столу серед жахливої калюжі крові.
Розрізи були такими глибокими, що їхні леза дісталися до її серця, яке ледве ще билося.
Потім зверху опустився якийсь округлий предмет.
Його помістили просто на серце.
На той момент біль уже став настільки нестерпним, що принцеса більше не могла відрізнити реальність від марення.
— Вона витримує краще, ніж ми очікували, — зауважив один із людей у масці.
— Королівська кров — не те, до чого варто ставитися легковажно, — відповів інший.
Вони були в захваті.
Нарешті їм трапився піддослідний, який міг пережити їхні темні амбіції.
— Але ми справді збираємося помістити настільки цінну річ усередину неї? — запитав хтось.
— Робіть це. Вона лише прототип. Помре, щойно виконає своє призначення.
Люди в масках жваво сперечалися.
А принцеса чула лише пронизливий гул.
Сліпуче світло.
І біль, який пожирав її душу.
У той момент Санса ще не знала, що таке справжній біль.
Усе своє життя вона провела в безпеці королівського палацу.
Під захистом матері.
Оточена любов'ю та турботою.
А тепер...
Вона була прикута до брудного столу.
При свідомості.
З розрізаними грудьми.
Її шкіра була настільки ніжною, що скальпель проходив крізь неї, наче крізь шовк.
Ультраси продовжували свої жорстокі експерименти.
Розтинали її тіло.
І вона була змушена спостерігати, як без кінця витікає її власна кров.
Було боляче?
Ні.
Слово «біль» було надто слабким.
Це було щось значно жахливіше.
Спочатку вона кричала.
Її голос лунав по всій камері.
Поки вона мало не втратила свідомість.
Але Ультраси не дозволили їй утекти таким шляхом.
Вони тримали її при тямі.
Змушували переживати все це до кінця.
Згодом її горло пересохло.
Світло згасло в очах.
І щось усередині Санси померло в тій кімнаті.
Вона пережила експеримент.
Ледь-ледь.
Після цього її повернули назад до камери.
Там вона вчепилася в матір, наче в останню рятівну нитку.
Ультраси викрали багатьох.
Сансу.
Її матір.
Слуг Місячного Палацу.
І кількох далеких членів королівської родини.
Усі вони розділили одну долю.
Замкнені в абсолютно чорній в'язниці.
Позбавлені світла.
Позбавлені будь-яких ознак цивілізації.
Вони терпіли.
Голодували.
Не маючи навіть найменшого шматочка їжі.
Єдине, що їм давали, — брудна, заражена вода.
Так минали дні.
Один за одним.
Людські тіла були витривалими завдяки аурі.
Але більшість полонених були звичайними людьми.
Не бійцями.
Вони не могли використовувати свою силу.
Не тут.
Із часом...
Межа між людиною та звіром почала стиратися.
Їх відділяли лише крихкі ментальні бар'єри.
Тонкі перегородки, що стримували первісні інстинкти.
Але певні умови здатні зруйнувати навіть їх.
Голод на межі смерті.
Один із найжорстокіших і найповільніших способів загинути.
У поєднанні з психологічними тортурами темряви та ізоляції він поступово руйнував їхній розум.
Шматок за шматком.
Потрібен був лише останній поштовх.
Одна іскра.
Щоб почалося падіння.
Після багатьох днів нестерпного голоду першою не витримала служниця середнього віку з Місячного Палацу.
Її тіло здалося.
Голод убив її.
А отруєна вода лише прискорила смерть.
Її тіло залишилося лежати там.
Безжиттєве.
У них навіть не було сил поховати її.
Час продовжував свій жорстокий рух уперед.
Спочатку вони бачили в ній людину.
Знайоме обличчя.
Когось, із ким жили поруч.
Але зрештою...
Вона стала лише шматком м'яса.
М'яса, якого їм не дозволяли скуштувати надто довго.