Але образ, який я очікував побачити...принцеса, чиє колись золоте волосся тепер стало чорним, так і не з'явився.
Натомість я, немов примарна проєкція самого себе, дрейфував крізь царство нескінченної темряви.
Порожнеча.
Абсолютна порожнеча.
Огорнутий коконом із тіней, я почав замислюватися, чи не дала збій здібність, або ж щось втручається в її роботу.
Раніше вона ніколи не поводилася так.
І що довше я залишався в цій безодні, то сильніше в мені зростало одне відчуття...
Нестерпна тривога.
Наче щось...
Або хтось...
Спостерігав за мною з-за завіси.
Що ще гірше, я не міг деактивувати Погляд від Третьої Особи.
Я застряг.
Минали хвилини.
Потім години.
І страх лише посилювався.
— Щось не так...
Де я?
Що це за місце?
Бути так довго замкненим у темряві...
Це було справжнім катуванням.
Наче я занурювався на саме дно океану, назавжди відрізаний від світла.
Я намагався вирватися.
Боровся.
Дряпався.
Бився.
Штовхав саму порожнечу...
Поки щось не схопило мене за горло.
Липка чорна рука стиснула мою шию.
Кігті вп'ялися в шкіру, і я навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.
Я ж мав бути лише проєкцією.
Безтілесною.
Недоторканною.
Але цей біль...
Був справжнім.
Надто справжнім.
Я спробував схопити руку, яка розчавлювала моє горло, але це було марно.
Істота повзла по моїй шкірі.
А тоді просто біля самого вуха пролунав шепіт.
— Помри, помри, помри, помри, помри, помри, помри, помри, помри, помри, помри...
Слово повторювалося без кінця.
Тиха літургія смерті.
І водночас хватка на моїй шиї ставала дедалі сильнішою.
Я почав втрачати свідомість.
Не міг говорити.
Не міг рухатися.
Я бачив лише темряву.
Руку, що стискала моє горло.
І щось, що шепотіло мені на вухо.
У якийсь момент я перестав чути цей заклик до смерті.
Залишився лише стукіт серця.
Гучний.
Оглушливий.
Наче грім у грудях.
Свідомість майже згасла...
Але в останню мить вибухнуло яскраве синє світло.
Воно огорнуло моє тіло.
Відірвало чорну руку.
І силоміць витягнуло мене назад у реальність.
Через кілька секунд я різко прокинувся.
Перекинувся разом зі стільцем і впав на підлогу, весь укритий холодним потом.
Я схопився за горло.
Саме там, де мене стискала та рука.
І відчув щось слизьке та вологе на шкірі.
— ...Що щойно сталося?
Це було перше запитання, яке я поставив собі.
Але наступної миті я знову завмер.
Бо побачив, як щось повзе по моїй руці.
Щось чорне.
Переплетене червоним.
— Тінь...?
Ні.
Це було те саме створіння, яке щойно намагалося мене вбити.
— ...Неможливо.
Я перебував у примарній проєкції.
Нічого з цього не мало бути можливим.
І все ж...
Ось воно.
Кігті, що впивалися в мою шию.
Липка чорна рука.
У паніці я вивільнив усю свою фіолетову ауру.
Усю силу.
Стиснуту в одному вибуховому спалаху.
Темна маса, що чіплялася до мене, миттєво випарувалася.
Зникла в одну мить.
Я стояв приголомшений.
І не через те, що щойно сталося.
А тому, що впізнав це.
Впізнав цю силу.
Впізнав це місце.
Впізнав цю тінь.
— Тінь Короля...
Ні...
— Та не може бути...!
Таку силу неможливо відтворити людині.
Як людина могла скопіювати здібність, яка належала одному з наймогутніших вищих демонів у всьому існуванні?
Силу, що походила безпосередньо від нього.
Я навіть не міг змусити себе вимовити його ім'я.
Боявся, що це може запустити щось неприпустиме.
Я так сильно хотів помилятися...
Але реальність була надто очевидною.
І те, що я щойно відчув, було надто справжнім.
Тепер, коли в цій історії замішане щось подібне, я більше не міг покладатися лише на пораду Системи.
Ця річ...
Щойно прямо в мене на очах нейтралізувала системну здібність.
Я мусив переконатися.
Мусив підтвердити правдивість того, що побачив.
Сам того не усвідомлюючи, я вже готувався використати ще один Знімок Майбутнього.
Другий від початку всього цього.
— Це коштуватиме ще більше очок досягнень...
Але вибору в мене вже не залишилося.
— Покажи мені майбутнє... через десять днів.
Я звернувся до Системи.
І в ту ж мить з мене списали ще тисячу очок досягнень.
Світ навколо змінився.
Я важко ковтнув, готуючись до того, що зараз побачу.
І навіть задумався над самим поняттям майбутнього.
Чи справді те, що я бачу, можна назвати майбутнім?
Я мало знав про час і простір.
Хіба майбутнє не повинно бути невизначеним?
Те, що я бачив...
Було справжнім майбутнім?
Чи лише однією з безлічі можливостей?
Я продовжував розмірковувати над цим.
Навіть коли видіння почало формуватися.
І знову я завис високо над Місячним Палацом.
Або тим, що від нього залишилося.
Цього разу майбутнє не проявило жодної милості.
— Володіння Валеріонів...
Ціла провінція була перетворена на попіл.
Усередині розгорнулася кривава різанина.
Серед тіл.
Серед руїн Місячного Палацу...
У калюжі крові лежали два понівечені трупи.
Руки й ноги розірвані.
Рани настільки жахливі, що на них було важко дивитися.
Першим був Олівер Хан.
Другим...
Був я.
— ...Я мертвий?
Я навіть не здивувався.
Не встиг.
Бо в наступну секунду повітря розірвало нелюдське ревіння.
Глухе.
Жахливе.
Таке, що нагадувало удар грому.
Удалині я побачив чудовисько, що піднімалося над землею.
Його оточували тіні.
І воно зіткнулося з чоловіком, який спускався з небес, стискаючи в руках гігантський спис блискавок.
Маекар бився з цією істотою.
Їхній бій стрясав самі небеса.
Ударна хвиля неймовірної сили відкинула мене назад.
І...
Я повернувся в теперішній час.
Назад у свою кімнату.
Застиглий.
Нерухомий.
Намагаючись осмислити побачене.
— ...Я помер. Санса вбила мене.
І це після всіх порад Системи.
До біса ці поради.
— Я помер, клята Система...
Невже це все?
Невже все настільки просто?
— ...Ні.
Цього недостатньо.
Темрява закрутилася перед моїми очима.
Думки вибухали одна за одною.
Я не міг померти.
Ще не зараз.
Не так.
Нічого не зробивши.
Я розвалився у кріслі й бездумно втупився в стелю.
На губах з'явилася напружена усмішка.