До завершення терміну завдання — 15 днів...
Фрей Старлайт знепритомнів просто перед принцесою та Олівером Ханом.
Не вагаючись ні секунди, Санса кинулася до нього й почала зупиняти кровотечу всім, чим могла.
— Він втратив надто багато крові... Невже все це справді було необхідно?
— Він порушив закон. І заплатив за це ціну.
Це було необхідно.
Фрей прекрасно це розумів.
Принаймні саме такого висновку дійшов чоловік у масці після їхньої короткої сутички.
Те протистояння було радше психологічним, ніж фізичним.
Фрей був здатний на набагато більше, але майже не чинив опору, дозволяючи Оліверу завдавати йому поранень.
Так він демонстрував готовність до співпраці.
Показував, що хоче залишитися на доброму боці Верховного Вартового.
Якби він почав чинити справжній опір, їхня битва могла б зрівняти весь замок із землею.
Зрештою Олівер вирішив дозволити Фрею знову бачитися з принцесою.
Хоча лише під його пильним наглядом.
Можливо...
Лише можливо...
Це допоможе витягнути її з темряви, що дедалі сильніше поглинала її.
Саме про це думав Олівер, несучи понівечене тіло Фрея до головних воріт.
Того самого місця, де юнак раніше переміг двох елітних охоронців.
Область Духа Олівера охоплював увесь Місячний Палац.
А за потреби він міг розширити його ще більше, хоч це й коштувало величезної кількості аури.
Ніщо в межах його досяжності не відбувалося без його відома.
І все ж замість того, щоб повернутися на свій звичний пост поруч із принцесою, Олівер рушив в інше місце.
Рухаючись швидше, ніж навіть мадам А могла б відстежити, він помчав до одного з найтемніших куточків провінції Валеріонів.
У задушливій пітьмі шлях освітлювало лише тьмяне багряне сяйво його очей.
Він зупинився.
Його погляд був спрямований в одну точку простору.
— Покажися.
Його голос залишався таким самим спокійним.
Та цього разу в ньому відчувалося рідкісне нетерпіння.
І у відповідь із мороку вийшла постать.
Зеленувате мерехтіння ковзнуло по силуету чоловіка, поступово відкриваючи його зовнішність.
Високий, у чорному плащі, сталевому шоломі.
Його блідо-зелені очі дивилися прямо на Олівера.
— Твої інстинкти, як і раніше, гострі.
Механічний голос.
Ідеально прихована присутність.
Сумнівів не залишалося.
Це був він.
Міст Умбра.
Нинішній Майстер Тіньового Двору.
— Схоже, твоя рана добре загоїлася.
Під час невдалого штурму Імперії на Континент Ультрас, Міста отримав прямий удар від Астарота.
Через це він надовго вибув із гри.
Але тепер найнебезпечніший убивця Імперії повернувся.
Міста і Олівер.
Обидва мовчазні за натурою.
Обидва не любили марних розмов.
Повітря між ними було важким і напруженим.
— Чого ти хочеш?
— Принцесу.
— Я займаюся цим.
— Справді?
Міста повільно обійшов його колом.
— Ознаки були. Безліч ознак. І що ти зробив?
Олівер промовчав.
— Нічого, — відповів Міста замість нього. — Ти дозволив емоціям затуманити свій розум. Засліплений настільки, що ігноруєш навіть найочевиднішу правду.
Тиск між ними посилився.
Двоє Пробуджених рангу SS в одному місці.
Навіть сама земля не могла поставитися до цього легковажно.
— Ти справді прийшов сюди лише для того, щоб читати мені самовдоволені моралі? — роздратовано запитав Олівер.
— Я прийшов сказати ось що: якщо ти не завдаси останнього удару, це зробить хтось інший.
— Я вже сказав, що займаюся цим. Ти збираєшся втрутитися в угоду, яку я уклав із Маекаром?
Ім'я впало між ними, мов камінь у воду.
Міста на мить завмер.
Але не відступив.
— Я не знаю, яку саме угоду ти уклав з Імператором. Але тобі час знову почати поводитися як ти сам.
Він підійшов ближче.
Настільки, що вони опинилися віч-на-віч.
— Поводься як убивця, якого ми виховали.
Слова Міста торкнулися давно похованих спогадів.
Тих, від яких Олівер давно відмовився.
— Я більше не служу Тіньовому Двору.
— Ти не зможеш тікати вічно.
— Ще як зможу. А якщо Двір хоче мою голову... нехай спробує її забрати.
Олівер пройшов повз нього.
Його голос став низьким і смертельно холодним.
— Якщо Двір прийде по мене, проллється кров. Але чия саме кров... це ще питання.
Міста нічого не відповів.
Він був не готовий.
Не готовий кинути виклик людині, яка колись була його суперником.
І його другом.
— Вона небезпечна, Олівере, — попередив він уже тихіше. — Відкрий очі... поки не стало надто пізно.
Останнє попередження.
Можливо, навіть останній прояв милосердя.
— Я вже сказав тобі... я займаюся цим.
— Краще б це було правдою.
Із цими словами Міста повністю зник.
Залишивши після себе лише розмитий слід аури.
Олівер навіть не озирнувся.
Він просто мовчки пішов геть.
Ніхто не знав, про що він думав, коли дістав зі свого плаща старий кулон.
Тонкий срібний ланцюжок.
Овальний камінь посередині.
Він відкрив його.
Усередині була дбайливо збережена фотографія.
Жінка в розквіті сил.
Золотаве волосся.
Сяйливі бурштинові очі.
Вона була разюче схожа на Сансу.
Такою, якою та була колись.
Сповненою життя.
Лише старшою.
Більш витонченою.
Це була її мати.
Олівер ще кілька секунд дивився на зображення.
Потім закрив медальйон.
І його рішучість стала ще міцнішою.
Тієї ночі він продовжив робити те, що робив завжди.
І робитиме до самого кінця.
— Очима Фрея Старлайта —
До завершення терміну завдання — 10 днів
Минуло п'ять днів відтоді, як я почав щоранку відвідувати Сансу.
П'ять днів розмов.
П'ять днів очікування.
Очікування хоч чогось.
Але поки що єдиним результатом стали ще більш ворожі погляди Олівера Хана, який, здається, вже сто разів пошкодував про дозвіл на мої щоденні візити.
Схоже, такого результату він точно не передбачав.
Я весь час чекав, що перешкода з поради Системи ось-ось з'явиться.
Але все йшло...
Надто гладко.
Наче майбутнього, яке я побачив у видінні, взагалі не існувало.
Я сидів у своїй кімнаті, розмірковуючи над цим проклятим завданням, яке повісили мені на шию, наче зашморг.
Невже це все?
Просто ще десять днів говорити з принцесою?
Я постукував пальцями по старій дерев'яній поверхні столу.
Бог знає, скільки разів мені доводилося його замінювати після того, як я розносив його на друзки.
Була північ.
І я не міг заснути, як не намагався.
Скільки б разів я не прокручував це в голові...
Те, що я побачив у тому видінні майбутнього...
Було демоном.
Істотою, надто могутньою, щоб бути людиною.
Люди не повинні були ставати носіями таких створінь.
Принаймні поки що.
Десь у далекому майбутньому існувала концепція людей, які ставали вмістилищами демонів...
Але це не мало статися так рано.
І якщо те, що сталося із Сансою, було тим самим випадком...
Тоді її порятунок був буквально неможливим.
А я нічого не міг із цим зробити.
Я опинився в глухому куті.
Абсолютно безпорадний.
Мені залишалося лише чекати.
Чекати...
І сподіватися.
А надія була надзвичайно проклятою річчю.
Та навіть із тим небагатьом, що мені залишалося, я вирішив використати все, що мав.
Я відкрив інтерфейс Системи й переглянув здібності, пов'язані з рівнем прихильності.
Особливо ту, що була прив'язана до Погляду від Третьої Особи.
На щастя, кількість очок прихильності Санси вже досягла п'ятдесяти, відкривши глибшу версію цієї навички.
Цього разу я хотів піти далі.
Побачити те, що бачить вона.
Можливо, це наблизить мене до правди.
Я глибоко вдихнув.
І активував Погляд від Третьої Особи...
Готуючись до всього, що чекало попереду.