Принцеса мала дивний дар читати людей по обличчю. Той факт, що вона не вигнала мене геть, означав, що я прийшов сюди не лише через завдання.
Принаймні це доводило, що наш зв'язок не був суцільною брехнею.
Поки вона вела нас коридорами, я залишився поруч з Олівером.
Кинувши погляд на чоловіка в масці, який ішов позаду неї, я не міг не згадати про дивну зміну, яку помітив у ньому.
— Гей... ця вистава справді була необхідною?
Чому він підігравав мені аж до цього моменту?
Я хотів знати відповідь.
— Не знаю, про що ти говориш.
Він удав нерозуміння.
— Хіба ти не Верховний Вартовий? Тобі належить бути поруч з Імператором і прикривати його спину...
Що це взагалі за одержимість Сансою?
Я не очікував відповіді.
Але він відповів.
— Я саме там, де маю бути.
Загадкова відповідь.
Олівер пішов поруч із Сансою, а тоді кинув через плече останнє попередження:
— Будь обережним... Фрею Старлайте. Твоє покарання може ще не закінчитися — усе залежить від того, що ти зробиш далі.
— Будемо сподіватися, що до цього не дійде...
Я швидко наздогнав їх.
Поки ми блукали холодними залами Місячного Палацу, я почав помічати дещо дивне.
— Ти зазвичай живеш тут сама?
Окрім нас трьох, замок був абсолютно порожнім.
— Ем... зазвичай тут повно слуг. Але цього разу він спорожнів через певні... обставини.
Я досить добре здогадувався, які саме «обставини» вона мала на увазі.
Зрештою Санса привела нас до кімнати, схожої на приймальню.
Я сів навпроти неї, а між нами стояв дерев'яний стіл.
Олівер Хан поставив перед нами дві чашки зеленого напою, який, як я припустив, був чаєм.
Я подивився на чашку.
Потім на Верховного Вартового.
— Що? Тобі не подобається чай? — запитав він.
— Я такого не казав...
— Тоді пий. Це єдине, що я вмію готувати.
Верховний Вартовий, який заварює чай?
Одного цього вистачало, щоб зрозуміти, наскільки порожнім був замок.
На мить я навіть запідозрив, що він міг мене отруїти...
Але вміст моєї чашки нічим не відрізнявся від тієї, яку він подав принцесі.
Обережно зробивши ковток, я несподівано виявив, що чай напрочуд смачний.
Санса, яка вже деякий час мовчки за мною спостерігала, нарешті заговорила:
— Гадаю, ти хочеш дізнатися, чому тут так порожньо... і чому я так раптово поїхала.
— Так, — просто відповів я.
— Ось чому.
Вона підняла долоню.
Чорне полум'я спалахнуло над нею, перетворюючись на звивисті тіні.
Хвиля тиску прокотилася кімнатою, змусивши мене відчути холодок уздовж хребта.
— Мої сили... стає дедалі важче контролювати. Тому я вирішила ізолювати себе, поки не навчусь повністю їх стримувати.
Її слова були очікуваними.
Але я не міг не замислитися, чи взагалі їй дозволено розповідати мені щось подібне.
— Ось чому замок порожній...
Вона кивнула.
— Так.
— Тобі не здається, що це трохи перебільшення? На вигляд ти цілком нормально почуваєшся.
Звісно, це була брехня.
Минуло навіть менше тижня від нашої останньої зустрічі, але вона вже помітно змінилася.
Особливо її аура.
— Можливо, це й перебільшення... але так буде краще. Я не хочу, щоб через мене хтось постраждав.
Наприкінці її голос трохи здригнувся.
— Останнім часом щось сталося?
Я спробував підвести її до інциденту в Храмі.
Але вона похитала головою.
— Нічого не сталося. Але...
— Але?
Вона на мить завагалася.
Потім подивилася мені просто в очі.
Схоже, це додало їй рішучості продовжити.
— Останнім часом... я можу спати.
Щойно вона це сказала, я згадав випробування на острові.
Тоді вона взагалі не спала.
— Хіба це не добре?
Вона ледь помітно кивнула.
— Так. Але натомість мені почали снитися кошмари.
— Які саме?
Хороший друг, мабуть, не став би випитувати подробиці.
Але я не був таким другом.
Мені потрібно було зрозуміти ситуацію.
Заради неї самої.
На щастя, наші стосунки вже стали достатньо близькими, щоб вона почувалася в безпеці, розповідаючи мені про це.
— Кошмари про той час, коли мене викрали. Про те, як я всіх убивала... як проливала їхню кров. А нещодавно мені наснився сон... у якому я вбила одну зі служниць.
Щойно вона це сказала, мене немов ударило осяяння.
— Можна запитати... де саме відбувався цей кошмар?
Я ставив запитання дуже обережно.
Відповідь пролунала майже миттєво.
— У Храмі.
Щойно ці слова злетіли з її вуст, я перевів погляд з неї на Олівера, який стояв позаду.
Його багряні очі вп'ялися в мене.
Наче попереджали: ще одне неправильне слово — і я залишуся без голови.
Помітивши раптову напругу в кімнаті, Санса швидко заговорила:
— Але це лише сон. Немає причин хвилюватися...
Вона справді нічого не знала.
Їй брехали.
Дозволяли вірити, що все гаразд.
Санса не була дурною.
Невже її так легко обманули?
Я важко ковтнув і вирішив підіграти.
— Але жити тут зовсім самій... хіба не самотньо?
Вона повернулася до Олівера.
— У мене є Олівер. Тож я не зовсім сама.
— З таким мовчуном, як він? Сумніваюся, що це сильно допомагає. Тож як щодо однієї пропозиції, Ваша Високосте?
— Пропозиції?
Я посміхнувся й показав на себе.
— Що, як я час від часу заходитиму до тебе? Складатиму компанію, щоб цей холодний замок не здавався таким порожнім.
— Але...
— Не хвилюйся. Якщо щось станеться, я зможу подбати про себе. У мене є Балеріон, Чорний Жах... і я не боюся ним скористатися.
Санса замовкла.
Очевидно, пропозиція застала її зненацька.
Зрештою вона подивилася на Олівера.
Він відповів їй поглядом.
І в цей момент помітив зміни.
Невеликі.
Але беззаперечні.
Сьогодні принцеса виглядала жвавішою.
Живішою, ніж була останніми днями.
І причиною цього...
Був я.
Олівер ненадовго заплющив очі.
А потім відповів:
— Поки я поруч і він приходитиме лише вранці... я дозволю це.
У ту саму мить мені довелося докласти всіх зусиль, щоб не розпливтися в переможній посмішці.
Ось воно.
Я забезпечив собі можливість правильно виконати пораду Системи.
— Обіцяю, ви не пошкодуєте, — сказав я.
Санса мовчки подивилася на мене.
А потім її очі трохи розширилися.
— Я чекатиму на це... але, Фрею, ти весь цей час поводишся так, ніби все гаразд. З тобою справді все добре?
— Що ти маєш на увазі?
Вона вказала пальцем на мене.
— Ти стікаєш кров'ю... дуже сильно.
— Що?
Я опустив погляд.
І тільки тоді зрозумів, що сиджу в калюжі власної крові, яка витекла з ран, отриманих раніше.
— Аа, бля...
І в ту ж мить знепритомнів через втрату крові.
— Це неймовірно соромно...
Фрей втратив свідомість просто в кріслі.
Олівер Хан важко зітхнув, поки Санса поспішила до нього, щоб надати допомогу.
Верховний Вартовий мовчки спостерігав за ними.
Його думки вирували.
Він уже одного разу зазнав невдачі.
І поклявся, що цього більше не станеться.
Цього разу...
Він врятує її.
Свою єдину родину.