Щойно я прийняв рішення, то провів увесь день у храмі, продумуючи кожну деталь і попереджаючи людей про свою «заплановану відсутність», щоб не викликати підозр.
Я був абсолютно серйозний щодо того, щоб сьогодні вночі проникнути до резиденції імператора.
І ні... це був не жарт.
Імператорська фортеця розташовувалася в північній частині столиці — Белграда.
Щоб дістатися туди швидше, я скористався одними з телепортаційних воріт, що з'єднували храм і місто.
Одягнений у простий чорний одяг, я рухався ранковими вулицями столиці.
Проникнути до маєтку імператора на світанку...
Так.
Я остаточно збожеволів.
Але інших варіантів у мене не було.
Столиця була величезною та розвиненою, набагато більше за будь-яке місце, де я бував раніше.
Майже година знадобилася мені, щоб дістатися до приватного сектору родини Валеріонів.
І ось, стоячи на вершині пагорба, я нарешті побачив це...
Краєвид, який колись сам описав у своїй книзі.
Диво Дому Валеріонів.
На відміну від інших аристократичних територій, Коронні Землі були домівкою для величезних замків, що виглядали так, ніби належали іншій епосі.
Серед них височіли три особливо величні палаци...
Один на заході, один на сході й один на півночі.
Але справжнім дивом був клімат.
Західний палац був цілий рік похований під снігом, скутий вічною зимою.
Східний купався в нестерпній спеці, ніби літо там ніколи не закінчувалося.
А північна? Спокійна і помірна.
Попри те, що між ними було всього кілька сотень метрів.
Казали, що ця земля стала такою ще століття тому...
Після битви між чудовиськами серед Пробуджених, які настільки спотворили саму землю, що її наслідки так ніколи й не зникли.
Моєю ціллю був засніжений західний палац — Місячний Палац, резиденція Санси.
Мені залишалося лише молитися, щоб мене не вбили в ту ж мить, як я наближуся.
Швидко рухаючись, я попрямував до головних воріт.
Це місце більше нагадувало військову базу, ніж житло.
Наближатися до нього було заборонено будь-кому.
Перед величезними воротами стояли двоє гігантських охоронців, від яких випромінювалася груба вибухова аура.
Якщо це були лише воротарі, то ставало зрозуміло, наскільки приголомшливо могутні Валеріони насправді.
І ось я стояв перед їхніми дверима.
Це нагадало мені видіння про те, як мій батько штурмував Дім Старлайтів.
Єдина різниця...
Полягала в тому, що я не мав сили стояти перед такими велетнями, як Маекар.
Щойно я наблизився, один із охоронців вивільнив ауру.
Миттєве попередження.
— Повертай назад, хлопче. Ти вторгся на королівську територію.
І це ще навіть не був внутрішній двір.
Я підняв руки в знак миру й винувато посміхнувся.
— Перепрошую. Я Фрей Старлайт! Друг принцеси.
Я впевнено заговорив, а охоронці переглянулися між собою.
— Принцеса без жодного попередження покинула храм, тому я прийшов перевірити, як вона. Як її друг, я не маю жодних поганих намірів.
Я розраховував, що мій статус молодого лорда шляхетного дому матиме хоч якусь вагу.
Але, звісно...
— Повертайся. Навіть якщо ти молодий лорд Дому Старлайтів, це земля Імператора. Твій статус тут нічого не означає.
Вперті до самого кінця.
— Ви справді впевнені? Як думаєте, що скаже принцеса, коли дізнається, що ви вигнали її єдиного друга просто з порога?
Я перепробував усі можливі підходи, але нічого не спрацювало.
І що гірше...
Це був єдиний шлях усередину.
Королівський маєток захищав небесний купол, подібний до того, що накривав храм.
Ці ворота були моїм єдиним шансом.
Я сподівався, що більш наполегливий тон змусить їх передумати.
У відповідь я отримав лише підняті списи.
— Останнє попередження. Розвернися сам, або ми зробимо це за тебе. Вибір за тобою.
Я вперся в глуху стіну.
Ці кляті охоронці не збиралися поступатися, що б я не сказав.
— Іншого шляху немає, так?..
Я роздратовано зітхнув.
І в ту ж мить повітря навколо змінилося.
— Виходь, Балеріоне.
Деякі люди розуміють лише мову сили.
Ці двоє охоронців, мабуть, були рангу А+.
Сильні для воротарів, безперечно...
Але для мене це мало що означало.
Одним кроком я вже опинився між ними.
— Що за...?!
Підліток, який був навіть не вдвічі молодший за них, просто пройшов повз, ніби їх не існувало.
Цього вистачило, щоб вони усвідомили серйозність ситуації.
Один миттєво вкрив спис полум'ям.
Другий створив світло.
Вони одночасно завдали ударів.
Але вразили лише залишковий образ, який я залишив після стрибка в повітря.
Одним темним розрізом я випустив хвилю аури, що накрила обох.
Вони миттєво втратили свідомість.
Я спеціально вдарив достатньо сильно, щоб вирубити їх і не витрачати зайвий час.
Щойно вони впали, я рвонув усередину на повній швидкості, прикликавши Темну Сестру, щоб посилити свою ауру й довести швидкість до божевільного рівня.
Немов тінь, я ковзав королівськими володіннями.
Одна будівля.
Потім інша.
І ще одна.
Ніхто навіть не помічав мене.
І я дуже хотів, щоб так залишалося й надалі.
Особливо коли попереду з'явився засніжений палац.
— Я мушу побачити її сьогодні.
Порада Системи вимагала, щоб я зустрічався з принцесою п'ятнадцять днів поспіль.
Якщо сьогодні я провалюся, то в мене вже не залишиться достатньо днів для завершення завдання.
Я лише сподівався, що всієї моєї сили вистачить.
Сніг проносився повз мене, поки я мчав уперед, загорнутий у чорне сяйво.
Але чим глибше я заходив, тим сильнішим ставав той задушливий тиск.
Я відчував погляди з тіней.
Безліч поглядів.
Не один і не два.
Так багато могутніх присутностей, що від цього по шкірі бігли мурашки.
Але з якоїсь причини ніхто не нападав.
І саме це дозволяло мені продовжувати рух.
Тепер дороги назад уже не було.
Після останнього ривка воно нарешті постало переді мною...
Місячний Палац, укритий вічним снігом.
Він загрозливо височів попереду, випромінюючи настільки зловісну ауру, що я інстинктивно хотів відступити.
Але саме це місце було моєю ціллю.
Одним стрибком я злетів до одного з відчинених верхніх вікон і успішно проник усередину Місячного Палацу.
Місця, яке я раніше бачив лише через спогади старого Фрея.
А тепер стояв тут власними ногами.
Щойно я опинився всередині, то розвіяв Темну Сестру й уже збирався зробити те саме з Балеріоном.
Зрештою, моя мета була досягнута.
Палац був тихим.
Порожнім.
Наче всі давно покинули його.
Я зробив крок у тьмяний коридор...
І завмер.
Холодний піт потік уздовж спини.
Кожна волосина на моєму тілі стала дибки.
Намір убивства.
Такий густий і важкий, що ледь не розчавив мене на місці.
Наче тисячі хробаків повзали по шкірі, погрожуючи пожерти мене живцем.
Я не міг поворухнутися.
Навіть здригнутися.
— Можливо, ти всього лише малий шмаркач, який ледь вийшов із дитинства... але мізки в тебе є.
Більшість новачків кинулися б на нього з першого погляду.
Навіть не здатні відчути чи усвідомити вбивчу ауру, що тиснула на них.
Ледь усміхнувшись, усе ще паралізований, я повільно відповів.
Мої очі ковзнули до лівого краю поля зору.
— Авжеж. Я зовсім не горю бажанням сьогодні помирати.
Лише повний ідіот наважився б вступити в бій із самим Верховним Вартовим —
Олівером Ханом.
Він витягнув свої кинджали.
Леза тьмяно мерехтіли в напівтемряві порожнього палацу.
— На жаль, ти все одно помреш. Тут. І зараз.
ДЗІНЬ!
Сталь зіткнулася зі сталлю.
Я ледь встиг перехопити його удар Балеріоном.
Та навіть одного зіткнення вистачило, щоб мене відкинуло через увесь коридор і врізало в стіну.
Лише один удар.
І він навіть не бився серйозно.
Але моя рука відчувалася так, ніби її розтрощили.
— Чорт...
Схоже, мені дістався найгірший можливий суперник.
Тепер я зрозумів, чому всі інші потужні аури раніше не ворухнулися.
У них просто не було потреби.
Бо тут був він.
А Олівер Хан був більш ніж достатнім, щоб упоратися з будь-яким порушником.
У темряві його багряні очі дивилися прямо на мене.
І я знав... Більше стримуватися він не збирався.