Розділ 26: Дика Картка (2)

— Очима Фрея Старлайта —

…

— Ах, ось воно — справжній рай.

Я розслаблено занурився в гігантську ванну — перше нормальне купання за цілий рік.

Піднявши пасмо довгого вологого волосся, що впало мені на обличчя, пробурмотів:

— Треба скоро взятися за тебе серйозніше.

— Ходи, Балеріоне.

Із татуювання-змії на моїй руці спалахнуло сліпуче світло, і холодний чорний метал розтікся по лівій долоні, формуючи лячне лезо.

Я пригорнув до себе улюблений меч.

— Ти врятував мене тоді, мій любий друже. Гарна робота.

— Ходімо, помиємо й тебе.

Балеріон не потребував ані заточування, ані догляду — його лезо лишалося гострим до моторошності, міцність була неперевершеною. Він не ламався, не іржавів і не тупився, хай скільки часу минало. Недарма його кликали Чорним Жахом.

Я просидів у ванні кілька годин, перш ніж нарешті вибрався.

Лише з рушником на поясі я вийшов і побачив Кармен, що чекала в розкішній кімнаті для відпочинку.

— Я вже думала, що чекатиму тут вічність… Як ти смів змушувати мене так довго чекати?

Я знизав плечима.

— Це ж ви наказали мені помитися.

— Поглянь на себе. Скільки людей наважаться так мені відповідати?

— Ха-ха, що тут скажеш… Я надто зачарований міс Кармен, щоб тримати язика за зубами.

Вона підвелася з крісла й повільно рушила до мене.

— Гарні слова тобі не допоможуть, знаєш…

Її рука потягнулася до моєї лівої руки, пальці ковзнули по голій шкірі.

— У тебе татуювання?

Її кінчики пальців торкалися витонченого візерунка змія, немов заворожені дрібними деталями.

Мій маленький друже, ти ж неймовірний, правда?

— Ти досі не розповів мені… як вижив увесь цей час?

Я відвернув голову.

— Натрапив на руїни давньої секти. Там знайшов стародавню техніку й переховувався весь цей час. А ще допомогли ресурси моєї сестри.

— Хмм?

Рука Кармен продовжила свій шлях, ковзаючи по моїх грудях і пресу.

— Ранг D… ні, D-?

— Міс Кармен, це вже домагання, — жартівливо пробурмотів я.

— Домагання? Хто кого, хлопче? Ти ж ледь-ледь доріс до повноліття.

Я розсміявся у відповідь.

— Може, я й юний дурень, але навіть мене збиває з пантелику, коли вродлива жінка торкається мого голого тіла.

Технічно, якщо додати роки з мого попереднього життя, мій розумовий вік був ближче до тридцяти.

Але мушу визнати — дотик Кармен був наче детектор талантів. Вона визначила мій ранг одним лише дотиком.

Почувши мої останні слова, її рука нарешті завмерла.

— Схоже, я була до тебе надто м’якою, га?

Вона стиснула кулак і легенько вдарила мене в живіт.

Хвиля сили пройшла крізь усе тіло, змусивши мене впасти на коліна.

— Угх… Це було жорстоко.

З насмішкуватою усмішкою вона простягла мені руку.

— Так, саме так. Твій ранг D-. Знайшов техніку в Землях Кошмарів і вижив, значить?

Я кивнув.

— У твоїй історії надто багато дір. Ти описуєш Землі Кошмарів, наче це дитячий майданчик.

Вона зробила паузу, а потім додала:

— І ти досі не пояснив, як заблокував мою атаку раніше.

Вона знову копалася в цій темі…

— Я вже казав… мені просто пощастило.

— Пощастило? Думаєш, удача зробила це?

Вона піднесла кулак майже впритул до мого обличчя.

У ту ж мить я зрозумів, що вона мала на увазі.

Маленька рана.

Така крихітна, що я її спершу не помітив — але вона була.

Ту, що спричинив я.

Чорт забирай… Балеріоне, бовдур…

— Людей, здатних поранити мене, дуже мало… тим паче когось із рангом D.

Її пронизливий погляд упився в мої очі.

— Що ти приховуєш, Фрею~?

Я мовчав, відводячи погляд.

Що я міг сказати?

Будь-яка відмовка лише розлютить її ще більше, тож я обрав мовчання.

Після довгого напруженого поєдинку поглядів вона нарешті відступила.

— Гаразд. У кожного є свої таємниці.

Я видихнув з полегшенням.

«Дякую за розуміння».

Кармен повернулася на своє місце, а я скористався нагодою й почав одягатися.

Раптом мене осінило.

— Міс Кармен, пробачте за цікавість… але я завжди хотів знати — чому ви мені допомагаєте?

— Гмм?

Вона завмерла саме в ту мить, коли збиралася прикурити сигарету.

— Запитання трохи… запізніле, тобі не здається?

Справді… Минув уже цілий рік.

— Краще пізно, ніж ніколи.

— Тц.

— Треба якось приборкати цей твій гострий язик.

Вона глибоко затягнулася й випустила в повітря струмінь диму.

— У мене гарне око, Фрей… і я довіряю власним інстинктам.

— Інстинктам, хах?

Невже вона весь цей час допомагала мені лише через якесь відчуття нутром?

Кармен мовчала ще хвилину, обличчя залишалося непроникним, поки вона зробила нову затяжку.

Тоді вона зустрілася зі мною поглядом.

— Ну… це частина правди. Але я ще й винна йому, велика послугу.

— Йому? — перепитав я, зацікавившись.

— Твоєму батькові.

— Оу.

На жаль, я майже нічого не знав про того чоловіка.

Я сів навпроти неї.

— Я вдячний. Дякую вам.

— Мені не потрібна твоя вдячність, хлопче. Я роблю лише те, чого сама хочу.

Я усміхнувся.

— Авжеж.

Протягом наступної години вона розповідала мені про все, що сталося за цей рік.

Спершу я не надто прислухався — справи цього світу мене не особливо хвилювали.

Та потім моє тіло напружилося, коли вона дійшла до головної новини.

— Дружину й доньку Імператора викрали Ультри. Спалахнула жорстока битва, у якій брали участь усі знатні родини. Зрештою вдалося врятувати дочку Імператора… але Імператриця не вижила.

Я міцно стис голову руками.

«Це катастрофа».

Помітивши мій різкий перепад настрою, Кармен здивовано звела брову.

— Що сталося?

Я не відповів. Бо щойно усвідомив, який же я ідіот.

Як я міг забути таку важливу подію?

Напад Ультрів на замок…

Це була ключова сцена — подія, в якій Фрей відігравав вирішальну роль в оригінальній історії.

Дочка імператора була дитячою подругою Фрея. Безсилля та відчай штовхнули його до Ультрів у пошуках демонічної підтримки.

В обмін вони вимагали доказу його відданості. Він надав його — допоміг викрасти принцесу, скориставшись її довірою.

Урешті дівчина загинула, а Фрей здобув бажану силу.

Але саме той злочин став причиною його подальшої загибелі.

Так воно й мало статися.

Та я несвідомо переписав увесь хід подій.

У момент, коли Фрей мав приректи принцесу на смерть… я був замкнений у Секті Тіней.

Принцеса, котра повинна була загинути, залишилася живою.

На арену вийшла дика картка.

Змінна, здатна розірвати ланцюг подій ущент.

— Прокляття, — прошепотів я крізь зуби.

Навіть одна несподівана змінна може перекроїти все. І сам факт, що вона вижила, неодмінно спричинить хвилю, яка змінить майбутнє, яке я, здавалося, знав.

Доля Фрея змінилася.

— Що ж мені робити?

Чи слід тепер іти та вбити її?

Неможливо. Я помру, ще не ступивши на поріг палацу.

Раптом у свідомості спалахнули спогади Фрея про ту дівчину.

Чорт забирай.

Гаразд. Що буде — те буде.

Мені байдуже… доки вона не стане мені на заваді.

— Гей, Фрей, ти що, з глузду з’їхав? Чого бурмочеш собі під ніс? — голос Кармен повернув мене до реальності.

— Вибачте, це вже звичка.

— Головне — не захоплюйся. Спробуй тримати себе в руках.

У ту ж мить, очі Кармен засіяли.

— Гмм… Схоже, вони вже тут.

Я насупився.

— Хто?

Вона лукаво всміхнулася.

— Сам побачиш. Твоє повернення — найбільша подія в усій Імперії зараз.

Я підвівся й пішов за нею.

— Серйозно?

Поки ми рухалися коридорами, повз нас метушливо пробігали слуги, очевидно, несучи ту ж саму новину. Але Кармен відчула їхній прихід раніше за всіх — здавалося, сама її присутність панувала над усім маєтком.

Коли ми дісталися воріт, я побачив величезну процесію карет, що зупинялася одна за одною.

Їх було так багато…

— Невже я маю з усім цим возитися?

З насмішкуватою усмішкою Кармен відповіла:

— Так.

Я важко зітхнув.

У цей момент знайома постать із білим волоссям кинулася до мене бігом.

— Ада…

Я тепло всміхнувся й махнув їй рукою.

Та вона й не думала зупинятися.

Замість цього дівчина кинулася мені на груди, обвивши мене руками так міцно, що я ледь міг дихати.

Я застиг — не очікував такого.

У вухах лунали її схлипування, та тремтячий шепіт пронизував серце:

— Ти повернувся… Ти справді повернувся.

Сльози котилися її щоками, мов подвійні водоспади.

На мить я вагався. Я ж не хотів прив’язуватися до цього світу.

Але ця дівчина була особливою.

Без неї я б не вижив.

Навіть після всього, що старий Фрей заподіяв їй… вона залишалася моєю найбільшою підтримкою.

— Лише цього разу.

Я відповів на її обійми, тихо шепнувши їй на вухо:

— Я повернувся… Адо.

Біля величних воріт маєтку Старлайтів, під поглядами всіх присутніх, брат і сестра знову з’єдналися.

Хтось дивився з недовірою.

Хтось — приголомшено.

А Леонід, що стояв у глибині натовпу, оточений своїми людьми, кипів від люті.

Син Авраама був живий.

Він не лише вижив — він стояв тут, перед ним.

Навіть тримаючи сестру в обіймах, погляд Фрея прорізав натовп, наче лезо, впиваючись у Леонідаса.

Холодний, хижий блиск.

Їхні очі зустрілися.

Два мисливці, готові розірвати одне одного.