— Очима Фрея Старлайта —
...
...
...
— Це дурня, хлопці. Що б я не сказав, це нічого не означатиме... Я не закоханий ні в одну з них.
— Досить ухилятися, просто скажи вже, — наполягав Данзо.
Після коротких роздумів я нарешті дав їм те, чого вони хотіли.
Буде що буде.
— Якщо говорити про характер, то принцеса — та людина, поруч із якою я почуваюся найкомфортніше. Але якщо говорити про мої особисті вподобання щодо зовнішності та фігури... тоді я оберу Уріель Платіні.
Перша мала характер, який найкраще поєднувався з моїм.
Друга ж мала зрілу, пишну фігуру, яка перевершувала всіх інших.
— Дуже вже детальна відповідь...
— Жінки подоросліше, га? Фрею, ти й справді особливий.
Уріель була на п'ять років старша за нас, тому їхня реакція була цілком природною.
— Самі ж вимагали відповіді. Тепер змиріться з нею.
— Дуже в твоєму стилі, Фрею. У тобі взагалі нічого не буває нормальним. Але Уріель? Тут у тебе хороший смак. Її груди — справжня зброя масового ураження, хе-хе-хе...
Після ще кількох хвилин безсоромного базікання всі зрештою повідключалися.
Коли годинник показав п'яту ранку, спали вже всі.
Я ж залишався єдиним, хто сидів на верхівці вежі, спостерігаючи за сходом сонця вдалині й абсолютно не маючи змоги заснути.
— Це кляте безсоння...
Мої думки знову повернулися до всього, що сталося...і до того, що чекало на мене після повернення до Храму.
Я все ще намагався пристосуватися до нового життя. Вже зробивши кілька великих кроків уперед... але не міг не запитувати себе:
Куди все це мене приведе?
Постійні роздуми не давали мені заснути.
Безсоння гризло мене, поки я сидів на самоті, зустрічаючи перші промені ранкового сонця.
— І що це ти не спиш у таку годину?
Схоже, я був не єдиним.
Позаду мене з'явився Сноу, засунувши руки в кишені.
— Теж не можеш заснути?
— Так... Останнім часом сон став справжньою проблемою.
Ми обоє мовчки сіли, дивлячись на горизонт.
Висота вежі відкривала перед нами захопливий краєвид на величезну столицю — Белград.
— І про що думаєш? — запитав я.
— Про багато речей... здебільшого про тягар відповідальності, який останнім часом ліг на мої плечі.
Бути героєм Імперії...стояти на одному рівні з першим Імператором, Казісом Валеріоном...
Це був тягар, який могли зрозуміти лише одиниці.
— А ти?
Я відповів легкою усмішкою.
— Порівняно з твоїми мої проблеми здаються дрібницями... Скажімо так, я намагаюся знайти причину продовжувати жити.
Він теж усміхнувся.
— Ніколи б не подумав, що ти з тих, хто переживає екзистенційну кризу.
— Мені лише вісімнадцять... по суті, я ще дитина. Але я прожив погане життя. —відповів я.
— Усі ми робимо помилки. Але ти хороший хлопець, Фрею.
— Хе... Тоді мабуть, ти мене не дуже добре знаєш.
— Думаю, що знаю.
Після цих слів я повернувся до Сноу.
— Це може прозвучати дивно, але мені здається, що я тебе розумію. Відчуття з'явилося ще після нашого бою у фіналі Вікторіади.
Чесно кажучи, я був здивований.
Не думав, що він теж це відчув...нехай навіть лише інтуїтивно...те, що ми були двома сторонами однієї монети.
Просто він був її кращою версією.
— Ми обидва виклалися на повну в тому бою...
Наші мечі сказали більше правди, ніж будь-які слова.
Після того як я скопіював Сноу через Адаптацію Тіні, я побачив світ його очима.
І якимось чином він побачив його моїми.
Я усміхнувся ширше й опустив голову, дивлячись у безмежний простір унизу.
— Це був хороший бій... хоча ти не бився на повну.
Я сказав це спокійно, і золоті очі Сноу широко розкрилися.
— Я...
— Немає сенсу заперечувати. Ти сам це сказав... ми вже досить багато знаємо один про одного.
На мить він замовк, відвівши погляд, а потім повільно кивнув.
— Не те щоб я стримувався навмисно...
— Я знаю.
— Я досі не можу контролювати ту силу.
— Зможеш. Рано чи пізно.
— Ти аж надто розуміючий.
Сноу засміявся, і я приєднався до нього.
Я вже знав про його справжню форму...його стан Короля Війни.
Його найсильнішу форму.
Саме вона була вершиною сили Сноу, і він не використав її проти мене у фіналі.
Якби використав...я б не зміг його перемогти.
Але схоже, у нього були свої причини стримуватися, тому я його не засуджував.
Так само як і він не засудив мене за невинну кров, яку я пролив того дня...
— Сумніваюся, що ми скоро заснемо. Як щодо того, щоб побитися, поки обидва не відключимося? — запропонував він.
— Досить мазохістський спосіб заснути, друже... але я згоден.
Сноу відскочив назад і помахом руки викликав Вермітора — священний меч.
Тим часом із моєї руки витягнувся Балеріон, ніби відповідаючи на поклик.
— Усе це місце фактично тренувальний майданчик, тож можемо трохи розслабитися. Тільки не перестарайся, — сказав Сноу, розминаючи тіло.
— Розслабся. Я не з тих, хто руйнує чуже майно.
Фіолетова аура спалахнула навколо мене, коли я підняв клинок і направив його на нього.
— Але не помиляйся, Сноу...
Я усміхнувся.
— Навіть із тією прихованою силою... ти мене не переможеш.
Почувши це, Сноу тихо засміявся.
— Схоже, не я один приховую секрети.
Після цього ми більше не сказали одне одному жодного слова.
Єдиним звуком, що лунав того ранку на верхівці Вежі гільдії Срібного Дракона...був гуркіт мечів, дзвін сталі та вибухи аури.
У результаті ми обоє впали на холодну підлогу й заснули...прямо там, поруч один з одним...після багатьох годин спарингу.
Сонце вже високо піднялося в небо, а годинник пробив восьму ранку.
Трохи осторонь мовчки спостерігав чоловік зростом понад два метри.
Він ліг спати першим і прокинувся першим.
Адам Смешер.
Побачивши інтенсивність нашого поєдинку, він схвально кивнув.
Лідер гільдії Срібного Дракона ніколи не думав, що доживе до дня, коли побачить вісімнадцятирічних юнаків, які б'ються на рівні, якого він сам досяг лише в їхньому віці.
— Син Авраама...і герой цієї епохи.
Промовивши це, Адам Смешер розвернувся й пішов геть, залишивши нас непритомними на підлозі власного дому.
— Моєму синові ще доведеться пройти довгий шлях...якщо він колись захоче стояти поруч із ними.
Це покоління...можливо, стане найсильнішим за останні три століття.
...
...
...
Час минав.
Зрештою ми зі Сноу повернулися до Храму з темними колами під очима, ледве поспавши дві години перед тим, як інші нас розбудили.
— Та що ви двоє взагалі робили? Виглядаєте як живі мерці.
— ...
Ночівля закінчилася так само швидко, як і почалася...і ось ми вже знову були в Храмі.
Усе, чого я хотів, — це впасти на ліжко й нарешті виспатися.
Але навіть це...стало розкішшю.
Тому що першим, що зустріло мене після повернення...була новина про те, що принцеса залишила Храм.
Я вдарив себе долонею по лобі й тихо вилаявся.
Мене не було лише один день...і саме це відбувається, поки мене немає?
Ціль моєї місії зникла...вислизнула просто з моїх рук, поки мене навіть не було поруч.
— Бляха...
Ще одна лайка зірвалася з моїх губ.
Цього разу я справді недооцінив ситуацію.
Тепер мені доведеться дістатися до принцеси...прямо під носом у самого Маекара.
— Позбавте мене вже цього абсурду...
Усе, чого я хотів...це лише кілька годин сну.