Далеко від центру Белграда, де зараз перебував Фрей...
Усередині мовчазного храму, де після півночі порожні дороги освітлювали лише ліхтарі...
У елітному гуртожитку молода служниця тихо йшла коридорами, де спали студенти.
Вона обережно відчинила одні з дверей, щоб перевірити людину, за якою була приставлена доглядати.
Але ліжко було порожнім.
— Моя леді?
Покликала вона, оглядаючи кімнату.
Усередині панувала темрява, тому вона інстинктивно потягнулася до вимикача... але нічого не сталося.
Наче кокон темряви поглинув кожне джерело світла.
— Моя леді, де ви?
Знову запитала служниця, формуючи в лівій руці — прихованій за спиною — клинок із аури вітру.
Настороженим поглядом вона оглядала кімнату, готова до будь-чого.
Але раптом приміщенням рознісся моторошний сміх.
Звук лунав не з одного місця. Він долинав звідусіль... одночасно.
Це був не той ніжний голос принцеси, якій вона звикла служити.
Це був сміх злої відьми.
І найжахливішим було те... як він відлунював з кожного кута темряви навколо неї. Наче десятки голосів сміялися в унісон.
Служниця напружилася, повністю збита з пантелику цією жахливою ситуацією.
— Моя леді... будь ласка... опануйте себе.
Служниця благала свою пані... і відповідь прийшла миттєво, прошепотівши просто біля її вуха.
— Навіщо?
Усе волосся на тілі служниці стало дибки, коли загартована в боях жінка різко атакувала в бік голосу, але її удар розсік лише порожнє повітря.
— Неправильно! Спробуй ще раз!
— Я тут!
— Тут~!
У своїй наростаючій паніці служниця не помітила, як темрява повністю поглинула кімнату. Усі джерела світла були задушені.
Вона почала відчувати щось, що кружляло навколо неї, а голос принцеси лунав з усіх боків. Куди б вона не повернулася — знайти її не могла.
Задушливий тиск стискав груди... страх і розгубленість обвивали її, мов ланцюги. Інстинкти волали тікати, але було вже запізно. Вона вже була оточена.
А потім, без жодного попередження, принцеса закричала:
— Час вийшов!
Наче закінчилася гра... або завершився чийсь хід.
Служниця не знайшла принцесу...
і тепер настала черга принцеси знайти її.
Грайливим тоном голос Санси пролунав у темряві.
— Моя черга~.
У ту ж мить очі служниці широко розкрилися. Щось торкнулося її серця спалахом неприродного відчуття.
Вона опустила погляд униз... і нічого не побачила.
Але відчула це.
Десятки зазубрених, схожих на списи відростків вирвалися з порожнечі та пронизали її тіло, а кров змішалася з тінню, перетворюючись на безформну безбарвну багнюку, що розчинилася в темряві.
Вона померла миттєво, так і залишившись стояти.
А принцеса?
Вона весь цей час стояла просто перед нею... у нічній сорочці, з широкою усмішкою на обличчі.
Хоча в тій безодній темряві ніхто не міг її побачити.
Але однієї жертви було недостатньо. Вона хотіла більше... потребувала більше. На щастя, елітний гуртожиток був сповнений людей, з якими можна погратися.
Вона вже збиралася рушити далі...
як раптом щось прорвало темряву й відкинуло її назад.
Він з’явився, мов привид.
Його багряні очі ковзнули по бездиханному тілу служниці, а потім зупинилися на принцесі.
Під маскою неможливо було прочитати його вираз обличчя... але очі говорили достатньо.
Він стиснув кинджали й тихо вилаявся.
— Чому... чому це мало статися саме зараз?
Чому вона втратила контроль... саме тоді, коли його не було поруч, щоб її зупинити?
— Пограйся зі мною~.
Гигикнула Санса, і її присутність зникла, поки голос танцював серед тіней.
Але Олівер Хан стояв нерухомо, стежачи поглядом за чимось, що стрімко рухалося крізь темряву.
— Опам’ятайся, Сансо... це не ти.
Він замовк на мить, а потім виправився, змінюючи стійку.
— Хоча ні... краще не треба. Ти ще не готова нести тягар убивства.
Щойно він це сказав, ті самі гострі тіньові відростки рвонули до нього. Але його вже не було там... він зник, щоб наступної миті з’явитися за спиною принцеси.
Одним чистим ударом він спробував покласти цьому край... але її зміцнені тіні повністю заблокували лезо.
— ...
Він атакував знову. Тіні теж.
Санса носилася крізь свою чорну завісу, мов демон, і вони зіштовхувалися у спалахах швидкості. Її снаряди були швидкими — швидшими, ніж більшість змогла б зреагувати, — але жоден так і не торкнувся його.
А Олівер... не міг пробити її непохитний захист.
— Вона стала сильнішою...
Холодно проаналізувавши бій.
Хоча він і не бився на повну силу, це не змінювало факту: Санса щойно стримувала повністю пробудженого супротивника рангу SS.
За звичайних обставин це було неможливо.
Але зараз це відбувалося насправді.
Прокляті чорні відростки зімкнулися навколо нього, а до них приєдналися десятки шипастих списів, покликаних убити його так само, як вони вбили служницю.
Олівер схрестив кинджали, і його багряні очі спалахнули.
Аура навколо нього вибухнула силою...
і в ту ж мить він рухнувся швидше, ніж людське око могло відстежити.
Його руки танцювали, мов змії, виплітаючи в повітрі десятки вибухових синіх ліній.
Один удар... швидший за блискавку, розірвав темряву, прорізавши завісу тіней і вирвавши налякану принцесу з її лігва.
Його кинджал залишив глибокий червоний розріз на її грудях, і вона знепритомніла, впавши просто в його руки.
Олівер стиснув зуби, тримаючи безвольне тіло Санси... ту саму дівчину, яку він щойно власноруч звалив.
Коли темрява зникла, повернулося світло...
і стало видно катастрофічні руйнування, які вони залишили після себе.
Тіні Санси вкривали все — мовчазні, задушливі, абсолютні.
Але коли світло повернулося...
правда відкрилася повністю. Місце було зруйноване.
Рана, яку Олівер залишив на грудях Санси, повільно почала зникати, повністю загоюючись без жодного шраму.
Він подбав про те, щоб не вдарити надто глибоко.
Але таке відновлення... миттєве, бездоганне...
не було чимось, на що здатна людина.
І все ж це було не головною проблемою.
Справжня проблема...
полягала в тому, що цієї ночі хтось помер.
— Ти перейшов межу, Олівере Хан.
Третій голос пролунав із темряви, хоча Олівер відчув його присутність задовго до цього.
— Я знаю, — просто відповів він... усе ще тримаючи Сансу на руках.
Позаду нього стояв глава храму.
Івар Валеріон.
Він бачив усе.
— Її сили вийшли з-під контролю, — холодно сказав Івар.
Відповідь Олівера була твердою й миттєвою.
— Ще надто рано це стверджувати.
— Ні. Не рано.
Подивися собі під ноги. Подивися на кров.
Подивися на тіло служниці перед тобою. Хіба цього недостатньо?
— ...
Після цього настала довга тиша.
Потім Івар зітхнув.
— Ти знаєш, що потрібно зробити.
Олівер залишався впертим... як завжди, коли справа стосувалася Санси.
Але це... це вже не було рішенням, яке він міг прийняти сам.
Він кивнув.
— Я знаю.
Його погляд опустився на непритомну дівчину в його руках.
— Для неї більше не залишилося місця в цьому храмі...