— Очима Фрея Старлайта —
Останнім часом фрагменти старих спогадів, які я вважав давно похованими, почали знову виринати на поверхню... спогади про шкільні роки, посиденьки з друзями та безтурботні моменти, що колись визначали моє життя.
Можливо, мої постійні спроби пристосуватися до цієї нової реальності пробудили ті відлуння минулого... особливо зараз.
Були вихідні. Нам дозволили на кілька днів покинути храм, якщо хотіли, або ж просто сидіти у своїх кімнатах... що я зазвичай і робив би.
Але не цього разу.
Стоячи перед величезним хмарочосом, я мовчки дивився вгору. Сноу стояв праворуч від мене, Гоуст — ліворуч.
І ми були не самі. Данзо, Рагна й навіть Доун були разом із нами.
— Ми на місці! Ходімо, народ!
Весело вигукнув Данзо, ведучи нас за собою. Тепер ми стояли біля входу до його дому, прямо в центрі столичного району Белграда.
І так — це було саме те, чим здавалося.
Кілька днів тому, поки хлопці з елітного класу все ще зализували рани після принизливої поразки від дівчат, Данзо... зрозумівши, що більшість із нас не планує залишати храм, запропонував влаштувати ночівлю в нього вдома.
Чесно кажучи, у мене не було особливих причин ні погоджуватися, ні відмовлятися. Раніше я б відмовився, заявивши, що не хочу формувати зв’язки з персонажами власної історії. Але все змінилося. І тому я був тут.
— Уся ця будівля — твій дім?
Запитав Дан, помітно вражений, дивлячись на гігантську споруду, що височіла над нами.
Данзо недбало відповів:
— Ага. Я живу тут із батьком. Нам належить уся будівля, але ми використовуємо лише один поверх.
— Вражає, — прокоментував Сноу.
Йому вдалося зберегти нейтральний вираз обличчя, але я знав — його це зачепило найбільше. Зрештою, більшу частину свого життя він провів без дому.
Не замислюючись, я легенько поплескав його по плечу.
Не треба це приховувати, мій дорогий герою... я розумію тебе краще за будь-кого.
Сноу ніби хотів щось сказати, але вирішив промовчати, наче змирившись із чимось невисловленим.
Усередині будівлі... яка, виявляється, була домом Данзо... нас зустріли кілька людей у чорних офіційних костюмах із емблемою срібного дракона. Я припустив, що це символ гільдії батька Данзо.
Побачивши Данзо серед нас, вони навіть не намагалися нас зупинити й дозволили безперешкодно пройти до ліфта.
Данзо натиснув кнопку 27-го поверху.
— Чому саме 27-й поверх? — запитав Сноу.
— Коли ми переїхали сюди, просто вибрали випадковий поверх. Випав 27-й, тож ми й залишилися тут.
— Дивний спосіб вирішити, де проведеш решту життя...
— А це взагалі має значення?
Ліфт повіз нас угору.
Хоча більшість хлопців з елітного класу були тут, деяких помітно бракувало. Наприклад, принца. Думаю, Данзо просто не знав, як запросити когось його статусу.
І ще одного імені не вистачало...
— А де Деймон?
Щойно я запитав, Данзо роздратовано зітхнув.
— Я його запросив. Але те, чого він хотів... було недоступне.
— І чого ж саме?
Данзо пригадав, що запитав у нього той блондинистий танк.
— Він хотів знати, чи будуть дівчата. Коли я сказав, що ні, він відповів, що не зацікавлений у ночівлі з купою хлопців.
— А-а...
Я цілком міг зрозуміти сарказм Деймона. Хто б міг подумати, що він саме такий тип?
— Та ну його. Нам і без того безмозкого м’язистого придурка нормально.
Пробурчав Данзо. Гоуст уже збирався щось сказати, але я його зупинив. Я чудово знав, що саме він хотів зазначити.
Не треба нагадувати Данзо, що він теж м’язистий придурок.
У будь-якому разі, коли ми нарешті дісталися поверху, двері ліфта відчинилися...
І те, що ми побачили далі, було останнім, що я очікував сьогодні побачити.
У коридорі стояв величезний чоловік. Мала ж існувати межа кількості м’язів, які може витримати людське тіло... але цей тип явно порушив усі правила й, мабуть, снідав бодібілдерами. Його груди були майже завбільшки з увесь мій торс.
Але шокувало не це.
А рожева кухонна фартушина з рюшами, що ледве трималася на його талії... і блискуча лиса голова, яка сяяла, мов відполірований дорогоцінний камінь.
Перед нами стояв не хто інший, як Адам Смешер... батько Данзо.
— Ооооо! Данзо, ти нарешті привів своїх друзів!
Сумнозвісний лідер гільдії Срібного Дракона особисто вийшов нас зустріти.
Просто... не так, як хтось очікував.
Цей фартух зовсім не пасував образу людини, що керує могутньою гільдією. Але аура навколо нього не брехала... ні на секунду.
— Тату! Що ти робиш?!
Закричав Данзо, а його батько лише розсміявся у відповідь.
— Я приготував вам вечерю! Подивіться на себе, худі шмаркачі... де ваші м’язи? Де ваша мужність?!
Ми всі привітали цього величезного чолов’ягу-танка, але було очевидно, що в його очах ми надто худі... особливо Гоуст, якого Адам одразу ж ляснув по голові, щойно побачив. На мить він справді подумав, що Гоуст зараз помре... від нестачі м’язів і того, наскільки худим було його тіло.
Лише Данзо більш-менш відповідав стандартам свого одержимого м’язами батька.
Зрештою Данзо просто відштовхнув його вбік, намагаючись позбутися.
Адам Смешер сміявся до самого кінця. Було видно, що він щиро радий бачити, як його син привів додому стільки людей.
Яким би диваком він не був, заперечувати було неможливо...
він справді любив свого сина.
— Вибачте за це, хлопці... Ходімо до моєї кімнати. Вона прямо за тими дверима...
Данзо обернувся, щоб показати на кімнату позаду себе, але побачив, що я вже стою у дверях.
Я відкрив їх, навіть не задумавшись, і тепер усі дивилися на мене.
— Що?
Я миттєво зрозумів свою помилку й поспішив викрутитися.
— Вибач, що відкрив двері... Просто чомусь відчув, що це твоя кімната.
Звісно, це була брехня... я вже знав планування цього місця завдяки використанню виду від третьої особи на Данзо раніше.
Але вони цього не знали. Надалі мені треба бути обережнішим.
На щастя, ніхто нічого не запідозрив, і ми без проблем зайшли до кімнати.
— Твій батько неймовірний, — сказав Дан. — Ніколи б не подумав, що побачу легендарного Адама Смешера в кухонному фартуху.
— Він інколи таке влаштовує, — відповів Данзо. — Особливо після смерті мами... тепер нас залишилося тільки двоє.
— Ох... вибач. Я не хотів зачіпати болючу тему.
— Усе нормально. Це сталося давно. Уже не має значення.
Данзо усміхнувся й швидко змінив тему.
Та все ж його слова дали мені нове розуміння його характеру — його мати померла.
Моя повага до Адама Смешера несвідомо зросла в ту мить. Який же він батько.
Ніч тільки починалася, а ми ще навіть толком нічого не робили. Але чомусь після того, як Данзо згадав свою матір, розмова природно перейшла на глибші теми. Ми ж майже нічого не знали одне про одного. Було про що поговорити й чим зайнятися.
Час летів непомітно, і, на мій подив, я справді насолоджувався цією ночівлею.
Вони могли бути лютими воїнами... але все ще залишалися підлітками, яким ледве виповнилося вісімнадцять.
Хлопці їхнього віку просто не могли не веселитися й хоча б ненадовго забувати про тягар, який життя поклало їм на плечі.
Я ж, навпаки, був старим у молодому тілі. Я хвилювався, що не зможу вписатися.
Але, на щастя... цей страх швидко зник.
Схоже, десь глибоко всередині мене все ще жила дитина. І такі моменти допомагали мені забути — хоча б ненадовго — про проблему, яку я мав вирішити впродовж наступних двадцяти днів.
Оточений друзями...я відчував, ніби тільки-но почав жити.