Скільки б я не дивився на неї, окрім темряви в її очах,
вона все ще залишалася собою.
Тією самою Сансою.
Вона, разом з Авраамом Старлайтом, були єдиними персонажами, про яких я так і не написав нічого конкретного.
І чомусь...
її присутність була тим, що я не хотів втрачати.
Після того як я це усвідомив, я дозволив темі згаснути й продовжив розмовляти з Сансою так, як колись у минулому, ігноруючи темряву, що тихо кружляла навколо неї.
У такі моменти безглузді, легкі розмови були більш ніж доречними.
Зрештою, хіба не цим займаються друзі?
І так ми зовсім втратили лік часу.
— Останнім часом ти занадто багато дивишся на мене.
Її голос пролунав нізвідки, і вона повернулася до мене з грайливою усмішкою.
— Не знаю, про що ти говориш, — відповів я, невимушено заперечуючи.
Вона тихо засміялася.
— Це на тебе не схоже, Фрею. Невже... ти закохався в мене?
— Ти ж знаєш, що це не так.
Я маю на увазі, вона буквально могла читати емоції за виразом обличчя... то навіщо взагалі питати?
— Знаю, — кивнула вона.
— Але чи знаєш це ти?
— До чого ти ведеш?
— Як ти думаєш, які почуття я відчуваю до тебе, Фрею?
Вона підвелася з лавки, не відводячи від мене погляду... своїх глибоких темних очей.
На її запитання не існувало чіткої відповіді.
У мене не було її здібності, тому я міг лише здогадуватися.
— Боюся, якщо скажу «кохаєш», ти спробуєш мене вбити.
— Ти ще більш безнадійний, ніж я думала. — Санса похитала головою.
— Я ніколи не закохалася б у того, хто порушує свої обіцянки.
...Обіцянка.
Я пам’ятаю, що вона вже згадувала щось подібне раніше...
обіцянку, дану іншому Фрею — тому, який жив до мого переродження.
Хоча, якщо чесно, я навіть не був певен, що ми взагалі різні люди.
— Якщо чесно... я забув про ту обіцянку.
Тож я сказав їй правду... прямо і без прикрас.
Вона кивнула, ніяк не відреагувавши.
— Я так і думала.
Між нами запала тиша.
Деякий час ми просто дивилися одне на одного.
— І що? — запитав я. — Ти не збираєшся сказати, якою була та обіцянка?
— Ні. Це вже не має значення, якщо ти її забув.
Санса повернулася, щоб піти, але перед цим кинула на мене короткий погляд із ледь помітною усмішкою.
— Навіть якщо ти її не пам’ятаєш, Фрею... ти весь цей час ідеально її виконував.
Гадаю, ти просто така людина.
Її слова щось у мені ворухнули.
Але якщо вона не хотіла розповідати, я вирішив залишити це... поки що.
Вона була останньою, хто прийшов, і першою, хто пішов.
Сонце вже почало заходити.
— Вже пізно.
— Так...
— Тобі варто повернутися до своєї кімнати, не думаєш?
— Я ще трохи посиджу.
Санса вже вирішила піти, ніби щось змушувало її це зробити.
Тому я не став її зупиняти.
Поглянувши на неї востаннє, я згадав, як вона була однією з небагатьох, хто залишався на моєму боці...
навіть коли інші вимагали моєї страти.
— Дякую тобі... Сансо. За все.
Можливо, я б не вижив без неї.
Тож сказати «дякую» було найменшим, що я міг зробити.
Санса відповіла усмішкою.
— Не треба мене дякувати. Ти врятував мені життя, пам’ятаєш?
— Тоді ми квити.
Я махнув їй рукою, і вона зробила те саме... зникаючи з мого поля зору.
Санса...
Так. Я точно не хочу тебе вбивати.
Повільно усмішка зникла з моїх губ, поступившись звичному холодному виразу обличчя, коли я відчув ще одного непроханого гостя.
— І скільки ти ще плануєш спостерігати звідти?
Я навіть не потрудився обернутися.
Світловолосий принц почав аплодувати, виходячи вперед.
— Вражаючі чуття, як завжди... Фрею.
— Еґон.
Принц, як завжди усміхаючись, спочатку поглянув на мене, а потім у той бік, де щойно зникла його сестра.
— Бачу, твої стосунки з моєю сестрою йдуть добре.
Промовив він із усмішкою. Я відповів прямо:
— Краще, ніж мої стосунки з тобою, принаймні.
— Ой. Це боляче, знаєш.
Він удав ображеного, а потім підійшов і сів саме туди, де кілька хвилин тому сиділа Санса.
— Чого тобі треба?
Запитав я, уже майже втрачаючи терпіння.
Наші стосунки ніколи не були дружніми.
Але Еґон також був надто хорошим... надто хорошим у приховуванні своїх справжніх думок.
Мати справу з цією королівською родиною — суцільна мігрень.
— Не хвилюйся, Фрею. Ти більше не входиш до списку моїх пріоритетів.
— Справді? Важко повірити.
Еґон не був із тих, хто дозволяє непокірній фігурі вільно блукати шахівницею й сіяти хаос.
— Не можу тебе звинувачувати. Зазвичай я просто усуваю такі фігури, як ти... але ти надто впертий, щоб померти. Вбити тебе — та ще морока.
— Сприйму це як комплімент, — сказав я з сухим сміхом.
Він теж засміявся.
— Це і був комплімент. Тобі варто пишатися.
— Натомість мене нудить.
— Який жорстокий.
Еґон знизав плечима, а потім подивився в небо.
— Навколо тебе зараз надто багато очей і рук, Фрею...
Чесно кажучи, я не впевнений, що мати справу з ними краще, ніж зі мною.
Можливо, на їхньому тлі я навіть здаватимуся тобі чарівним.
Неможливо було зрозуміти, що саме він мав на увазі... і кого саме.
Але він не помилявся.
Можливо, це був його висновок після того, як йому вже не раз не вдалося мене вбити.
Я ледь усміхнувся, дивлячись у землю.
— Я якось розберуся... як і завжди.
— Тоді продовжуй танцювати на шахівниці, як тобі заманеться. Поки що.
— Ти щось надто спокійний. На твоєму місці я б уже відчував тиск.
Санса більше не такий простий суперник.
Я навмисне спровокував його, а він лише засміявся.
— Ти справді так думаєш, Фрею Старлайте?
— ...
Еґон підвівся, і вперше,
Я побачив його справжнє обличчя... його справжню усмішку.
— Моя битва із сестрою закінчилася дуже давно.
— Про що ти говориш? — запитав я.
Але Еґон уже йшов геть, усе ще усміхаючись.
— Я вже переміг. Усе скінчено. Санса власноруч знищила себе.
Його слова підтвердили дещо важливе:
він знав те, чого не знали інші...
І, на відміну від мене, йому не потрібен був проблиск майбутнього, щоб це зрозуміти.
— Чекай на виставу, яка почнеться найближчими днями.
Упевнений, тобі сподобається.
Він помахав на прощання і зник, так само як і його сестра.
Я зітхнув і залишився сидіти на місці.
— Яка ще вистава...?
І чию кров мені доведеться пролити цього разу?
Із цією думкою, що гризла мене зсередини, я підвівся й покинув сад, поки небо над головою ставало дедалі темнішим.