Розділ 25: Дика Картка (1)

— Це справді ти…

Після того як довго вовтузилася з моїм обличчям, Кармен нарешті переконалася в моїй особі.

— Забери мене від цієї херні… Твій удар міг мене вбити.

З усмішкою, Кармен підтримала моє виснажене тіло.

— Авжеж… Хоч я й не била на повну силу, такого удару мало б вистачити, щоб тебе прикінчити.

Вона замовкла на мить, а тоді продовжила з крижаним виразом обличчя:

— Але ти вижив… і майже без ушкоджень.

Мене спіймали на гарячому.

Я відвернув голову від Кармен, уникаючи її погляду.

— Мабуть, мені просто пощастило.

Насправді, я тоді випустив лише крихту Балеріона. Саме він зупинив атаку Кармен. Я молився, аби вона цього не помітила.

— Пощастило, так?

Так… Вона не повірила.

Потрібно було діяти швидко — або вигадати переконливу відмовку, або зробити щось відчайдушне.

— Не знаю, відколи «везіння» здатне зупиняти удар класу S, але в одному ти мав рацію — тобі справді пощастило зустріти мене раніше за інших.

Я мовчки кивнув. Вона була права.

Щойно я вирвався від Байрона, усе моє тіло завило тривогою, попереджаючи про бурю, що насувалася.

Кілька потужних аур стрімко наближалися.

На щастя, найшвидшою була Кармен.

Якби до мене першими дісталися Старійшини, які прагнули моєї смерті, я б зараз тут не стояв.

До речі про Байрона…

У далині я помітив гіганта, що мчав до нас, його тіло палало руйнівною аурою.

Його розлючений рик прокотився всією місцевістю.

— Негіднику! Ти справді думаєш, що втечеш від мене?! Я Є БАЙРОН!

Його величезний кулак летів до мене з жахливою швидкістю, усе збільшуючись в моїх очах.

Але я не злякався.

Причина стояла біля мене.

У відповідь на атаку Байрона вона підняла лише один палець.

Один-єдиний палець.

Цього вистачило, щоб зупинити нищівний удар гіганта.

Але на цьому вона не зупинилася.

Мить — і її палець прошив його кулак, а тоді й усе тіло.

Завдяки моєму вдосконаленому «Оку Яструба» я встиг нарахувати шістдесят один точний удар.

Та я був певен — їх було значно більше.

Найжахливіше?

Кожен удар припав на життєво важливу точку.

Байрон звалився додолу, судомно смикаючи кінцівками, цілком безпорадний.

Він навіть не збагнув, що сталося.

Кармен стояла над ним, а на її губах грала зловісна усмішка.

— Ого-го… Чи ти, бува, не генерал Байрон, чи як там тебе? Скажи мені, моє існування для тебе таке незначне? Чи... може, ти встиг стати кимось важливим і сам того не зрозумів?

Очі Байрона широко розкрилися від жаху, щойно він побачив, хто стоїть перед ним.

Він негайно спробував стати навколішки, та поламане тіло відмовлялося слухатись.

Усе, що він зміг — це гепнути чолом об землю в жалюгідній спробі вклонитися.

— Н-Найглибші вибачення, Старійшино Кармен… Я осліп від погоні за порушником. Будь ласка, дозвольте мені…

— Старійшина?!

Голос Кармен прогримів над полем бою.

Я ледь стримав сміх.

Байрон… ти щойно підписав собі смертний вирок.

Не слід було так її називати.

Краплини поту скотилися по обличчю гіганта, коли він усвідомив свою помилку.

— А-ах… Я… тобто, міс Кармен… Прошу вибачення…

Не встиг він договорити, як його величезне тіло відлетіло від одного-єдиного удару ноги, немов випущене ракетою.

Він з тріском врізався у стелю.

Потім у підлогу.

Потім знову в стелю.

І зрештою гепнувся на землю, знепритомнівши.

Найгірша помилка, яку тільки можна зробити, — це нагадати Кармен про її вік.

І про те, що вона незаміжня.

Чесно кажучи, її мабуть, більше роздратувало звертання, ніж те, що він її проігнорував.

— Спокійніше, міс Кармен. Такі велетні, як він, зазвичай мають маленькі мізки.

— Тьфу… Якби він не був родичем, я б уже розтрощила цю товсту черепушку.

Вона не жартувала.

Опанувавши себе, Кармен знову повернулася до мене.

— Отже, ти не лише пережив мою атаку, а й зумів проскочити повз Байрона.

— Насправді, дорогою сюди на мене нападали кілька вартових… Просто не розумію, чому ніхто мене не впізнав.

Кармен нахилила голову набік.

— Впізнати тебе? Звісно, що ні. Ти взагалі дивився на себе в дзеркало?

— Моє… обличчя?

Тільки тепер я згадав, що не дивився.

Я ж провів цілий рік у в’язниці Тіньової Секти.

— Ти виглядаєш як якийсь благородний, замаскований під волоцюгу. Це розпатлане волосся, що закриває обличчя, — просто жах. І навіть не починаю про твій запах.

— …Мій запах?

Я підніс руку й понюхав себе.

Усе, що я унюхав, — це… я сам.

Невже це справді так жахливо?

— …Що чорт забери ти робиш?

— Намагаюся зрозуміти, про що ти говориш.

Кармен роздратовано зітхнула.

— Цілий рік замкненним, перетворило тебе на справжнього ідіота… Ходімо, треба виправити цей безлад.

Не давши мені й слова мовити, вона схопила мене за руку й потягла за собою, волочачи моє виснажене тіло.

Я був достатньо розумний, аби не чинити опору.

Не хотів закінчити, як Байрон.

Зробивши кілька кроків, Кармен трохи сповільнила хід.

— Ох, ледь не забула сказати…

Вона озирнулася на мене з лукавою посмішкою.

— Ти зараз офіційно мрець.

Я втупився в неї порожнім поглядом.

— …Мрець?

---

Столиця — Белград

Ада глибоко зітхнула, розглядаючи гору роботи, що чекала на неї.

Документи громіздкою стопою височіли на її величезному столі, усі потребували її уваги.

Відтоді, як вона посіла місце Лорда, навантаження подвоїлося.

Вона завжди була зайнятою жінкою.

Ще з юності Ада керувала значною частиною справ родини.

Але це…

Це було ніщо в порівнянні з теперішнім.

Ада відклала папери й відкинулася на спинку крісла.

Вона прошепотіла собі під ніс:

— …Я здійснила свою мрію.

Вона офіційно стала Лордом родини Старлайт.

Найзаповітніше бажання, яке коли-небудь жевріло в її серці.

Відтоді як її покійний батько, Авраам Старлайт, залишив заповіт, де законним спадкоємцем назвав її брата Фрея, Ада відчувала себе…

Знехтуваною.

Немов тінню в кутку, яку ігнорує найдорожча людина.

Її батько.

Тож, вона працювала.

Віддала робочим клопотам своє дитинство, частину юності.

Відточувала навички, розширювала знання, здобувала власне ім’я.

Досягла того, чого не робив ніхто у її віці.

Вона прагнула не просто титулу Лорда.

Вона прагнула визнання, яке мало з ним прийти.

Але слів, яких вона так чекала… вона так і не почула.

Людина, від якої вона хотіла їх почути… померла.

Вона ніколи не тримала зла на батька.

Урешті-решт, він був її сім’єю.

Вона лише хотіла почути…

«Ти чудово впоралася, Адо».

За останній рік вона не усміхнулася жодного разу.

Смерть Фрея вдарила по ній, мов блискавка серед ясного дня.

Так, вона його ненавиділа.

Бажала йому смерті стільки разів, що й не злічити.

І він на це заслуговував.

Але, як кажуть…

«Ти розумієш цінність чогось лише тоді, коли це втрачаєш».

Він був зіпсованим, так.

Але він залишався останньою частинкою її родини.

І під кінець…

Він змінився.

Почуття провини роз’їдало її.

Вона повністю звинувачувала себе у його смерті.

— Я не повинна була дозволяти йому йти в Землі Кошмарів. Не повинна була залишати його самого. Не повинна була бажати йому смерті…

Ці думки переросли в одержимість.

Тепер вона відвідувала церкву — місце, куди раніше й ногою не ступала, — благаючи про прощення.

Хоч воно й не було головною причиною…

Ада знову зітхнула, відкинувшись у кріслі свого кабінету, погляд її був порожній.

— Чому ти пішов… і залишив мене?

Знявши взуття, вона підтягнула коліна й сховалася обличчям між ними.

— Що ж мені тепер робити?..

У цю мить у двері загрюкали гучно й поспіхом.

До кімнати вбігла літня служниця з виразом розгубленості на обличчі.

— Фредеріко? Що сталося?

Тепер Ада мешкала в маєтку, який колись належав Фрею, а стару служницю зробила своєю помічницею.

Фредеріка глибоко вдихнула, намагаючись вимовити слова:

— Леді Адо… Фрей… Лорд Фрей…

— Він повернувся!

У ту ж мить вираз обличчя Ади повністю розсипався.