— Як у вас тут справи?
Охоронець був налаштований вороже. Мерґо жодним чином не відповів на цю ворожість — він віддавав перевагу словам.
Але Лоренс рушив першим.
Без жодних вагань він кинувся на закутого в броню чоловіка, перетворюючи свою руку на жахливий багряно-чорний спис із плоті.
Одним диким ударом рука Лоренса пробила груди охоронця й вирвалася крізь його спину.
Той закричав наче божевільний, поки з руки Лоренса виривалися щупальця, розриваючи тіло лицаря на розкидані шматки м’яса.
Хоча крики охоронця все одно губилися в несамовитому витті самого Лоренса.
Що ж до Мерґо, він лише дістав свій звичний напій і спокійно відпив, чекаючи.
За кілька хвилин двері притулку зі скрипом відчинилися… і назовні вийшов один-єдиний чоловік.
Ізсередини Мерґо бачив дітей, які визирали з вікон, а в їхніх очах застиг страх, коли вони дивилися на того чоловіка. Вся їхня надія покладалася на нього, ніби він був їхнім єдиним рятівником.
Чоловік із довгим рудувато-каштановим волоссям. Його постава була прямою, наче спис. На ньому були шати священника, що приховували грубу засмаглу шкіру. На багряному правому оці недбало тримався золотий монокль для читання.
Мерґо впізнав його.
І так само його впізнав так званий директор притулку.
— Мерґо…
Глибокий голос чоловіка рознісся навколо, а його сяючі очі були прикуті лише до старого п’яниці.
Він навіть не звернув уваги на дикого звіра, що кинувся збоку… Лоренса, який верещав у безумстві.
Рука Лоренса роздулася в огидну потвору й обрушилася на чоловіка з жахливою силою, породжуючи потужну ударну хвилю.
Кров бризнула навсібіч. Повітря прорізав звук кісток, що ламалися, та плоті, яка рвалася.
Лоренс завив, відступаючи назад і з недовірою дивлячись на свою понівечену руку.
У що він ударив?
Невже в якийсь незламний метал?
Ні… це була плоть. Чоловік досі стояв неушкоджений. На ньому не було навіть подряпини.
Навіть крізь туман свого божевілля Лоренс зміг подумати лише одне слово:
«Міцний!!»
Чоловік нарешті повернувся до імперіана, а його багряні очі зловісно засяяли… наче якась комаха насмілилася зіткнутися з ним.
— Нахабство.
Одне-єдине слово у відповідь на крик, що стрясав небеса.
Лоренс кинувся знову, а його тіло викрутилося в жахливу форму, поки чорні щупальця шалено закручувалися навколо нього, намагаючись розчавити чоловіка перед собою.
БУУМ. БУУМ. БУУМ.!
Раптом на багато кілометрів пролунали вибухи — ніби хтось підірвав серію руйнівних бомб.
Директор притулку зрушив.
Його рука вдарила наче ракетна установка… без аури, без яскравих спалахів.
Лише чиста, груба сила.
Трьома блискавичними ударами він розтрощив і плоть, і кістки, залишивши Лоренса розбитим на землі… його рот і очі були широко розкриті від шоку.
Директор заніс кулак для останнього удару… того, що мав опуститися, наче коса жнеця, аби забрати душу хлопця, який корчився під ним.
Але удар так і не опустився.
Його зупинили.
Легко заблокований мечем, що виник просто з порожнечі.
Мерґо, тримаючи клинок однією рукою, точно відвів удар убік.
— Бачу, ти збираєш душі на своїй священній землі, директоре притулку… Смоуґ.
Він уголос вимовив ім’я проклятого чоловіка.
Смоуґ холодно відповів:
— Єдина душа, пролита тут, була вбита твоїм власним учнем.
Простір навколо них почав тремтіти, коли Смоуґ натиснув сильніше, але навіть ця сила не змогла зрушити Мерґо.
— Душа за душу… Ти ж знаєш, як тут усе працює, Лорд Мерґо.
— Мої вибачення. Мене ніколи не хвилювали закони Порожніх.
Вони зустрілися поглядами, а їхні аури тріщали й зіштовхувалися навколо, мов блискавки.
Наступної миті Смоуґ рвонув щоб убити.
Мерґо широко усміхнувся.
І одним широким помахом своєї Учігатани він випустив хвилю, що розірвала весь притулок на тисячі уламків… а самого Смоуґа менш ніж за секунду порізала на стрічки.
Принаймні так здавалося.
У хаосі Смоуґ повільно опустив руку. Мерґо спокійно повернув меч у піхви.
А потім тихо засміявся.
— Мудрий вибір.
Смоуґ нічого не відповів. Він усе ще був захоплений видінням… тим, що сталося б, якби їхнє зіткнення було справжнім.
Але цього не сталося.
Уся битва відбулася лише в їхніх головах… ментальне зіткнення, яке показало їм обом неминучий результат. І Смоуґ усвідомив: битися з Мерґо було б поганою ідеєю.
Він склав руки за спиною й із прихованим роздратуванням зітхнув.
— Які в тебе справи зі мною?
— Розслабся. Я не зіпсую твоє бенкетування, о любий Канібале… Я лише посланець.
— Посланець?
— Насувається війна. Тож озбройся. Будь готовий. Цього разу Демон запанує.
— Ще одна війна…
Мерґо засміявся.
— І не просто війна… остання.
— Після цього Імперія та Ультраси більше не співіснуватимуть.
Одна зі сторін буде стерта.
Повністю.
Смоуґ зрозумів. Цього разу участь не була вибором.
Перед ним стояли Демон і Напівдемон. Цього попередження було більш ніж достатньо.
Не сказавши ні слова, він повернувся до притулку.
— Ідіть. Ви лякаєте дітей.
— Ха! Який турботливий батько.
— А, так… Я і є батьком. І подумати тільки… мій син збився зі шляху… і втік далеко від дому.
Смоуґ на мить замовк, перш ніж підтвердити Мерґо:
— Я служитиму… як і завжди.
Лорд Ультрасів у відповідь кивнув.
— Розраховую на це.
Зробивши один-єдиний крок, старий Мерґо зник… забравши із собою зламаного Лоренса, залишивши директора притулку, Смоуґа, стояти на самоті.
Смоуґ поклав руку на обличчя, коли навколо нього пролунав моторошний звук…
Зловісний порожній сміх.
— Час уже близько… моя дитино, народжена з темряви.
— Час… повертатися додому.
Він розвернувся й увійшов назад до притулку, а двері Притулку Юсефки знову зачинилися за ним… аж до дня, коли ще одна загублена дитина потребуватиме прихистку.
…
…
…
Десь іще на цій самій землі… але на іншому боці монети…
Тренувальний майданчик Храму лежав у руїнах, понівечений люттю останньої дуелі.
Фуух… Фуух…
Фрей важко видихав, розкинувшись на землі з широко розведеними руками.
У його руках… два палаючих чорних меча.
Зброя сяяла яскраво… але його тіло більше не могло рухатися.
Над ним стояла жінка з вогненно-рудим волоссям, а на її губах грала яскрава усмішка.
Її дихання теж було нерівним, поки вона легко тримала свій величезний клеймор біля шиї Фрея.
— Ти програв.
— Не треба казати… Я й так знаю.
Вони говорили спокійно, не звертаючи уваги на плями крові й глибокі шрами від мечів, що вкривали землю навколо них.
Меліна простягнула руку пораненому Фрею, і той із труднощами підвівся, змусивши себе криво усміхнутися.
— Останнім часом мене щось надто часто відлупцьовують жінки…