— Яка похмура картина.
— Мерґо…
Тримаючи одну руку на руків’ї прихованого клинка — Ефіру, Гевід Ліндман кинув погляд убік на старого п’яницю, який хитаючись, прибув із запізненням.
Старий привітав свого ровесника слабкою усмішкою, ледь помітною крізь дике волосся, що закривало більшу частину його обличчя.
— Лорд Ліндман, як завжди старанний… Гадаю, ти брав участь у битві?
— Я завдав лише останнього удару. Ледве встиг.
— І це все одно вражає.
Мерґо похвалив його, але Гевід лише сильніше насупився.
— Шкода, звісно. Я був би тут раніше, якби володів твоїми здібностями до маніпуляції простором.
— Ти правий. Дуже шкода, що не володієш… ха-ха!!
Мерґо засміявся, повністю проігнорувавши навмисний підкол.
Він міг приєднатися до битви із самого початку завдяки своїй телепортації, і якби зробив це, вони можливо, значно швидше приборкали б Понтіффа… без таких втрат.
Але він вирішив цього не робити.
— Астарот не буде задоволений таким результатом.
— Нехай думає, що хоче. Так само, як і ти.
Стоячи посеред спустошених рівнин, на землі, яка досхочу напилася крові й трупів, смерть уже стала буденністю.
— Скільки цього разу загиблих? Сотні? А може, тисячі… Сьогодні Понтіфф був особливо жвавим. Яка ж ганьба, на що перетворився той чоловік.
— Ти жалієш чудовисько, яке все це влаштувало?
— Чудовисько? Це ще доволі лестливий опис.
Мерґо тихо засміявся.
— Ти й я — ми теж монстри, Ліндмане.
— Не стану сперечатися.
Похмуро відповів Ліндман.
— Небо і земля…
Без попередження Мерґо почав говорити тихим голосом, смакуючи кожне слово так, ніби різанина навколо зовсім його не зачіпала.
— Пори року без кінця змінюються під цим небом і над цією землею, і люди так само йдуть циклами, яких не можуть контролювати.
— Зміни неминучі. Щоб вижити, ми мусимо пристосовуватися.
— Зрештою, кожен отримує те, на що заслуговує. Можливо, для руйнівників на кшталт нас долею стане одного дня лежати серед цих трупів.
Розвалившись серед закривавлених тіл, Мерґо усміхнувся й заплющив очі, занурюючись у дрімоту.
— Клятий старий дурень…
Гевід Ліндман відвернувся, залишивши старого самого… не бажаючи більше мати з ним справу.
— Моя доля… справа моїх власних рук.
Хоча він сказав це лише самому собі, Мерґо почув усе абсолютно чітко, і його усмішка стала ще ширшою.
Розплющивши очі, він дивився, як Гевід іде геть, а його поділ вишуканого плаща майорять позаду.
— Бідолашна душа…
Гевід навіть не підозрював, що йде стежкою, вже записаною долею… тією, що приведе його саме туди, куди забажає сама доля.
Пізніше старий знову підвівся, а запах смерті все ще висів у повітрі навколо нього.
— А ось і ти.
Він поплескав по голові босоногого юнака, одягненого лише в чорну мантію.
— Гей… старий.
— Що таке, Лоренсе?
— Тут так багато тіл.
— Знаю. Сумно, правда?
— Чому?
— Чому це сумно? Бо мертві більше не можуть розповідати свої історії, Лоренсе.
— У кожного з них була історія, яка чекала свого продовження… але її нитки обірвалися надто рано, незалежно від того, чи жили вони в достатку, чи в стражданнях.
— У кінці всі вони померли.
Голос Мерґо раптом набув дивної серйозності, змусивши Лоренса почухати своє скуйовджене біле волосся.
— Достаток? Хіба вони не померли просто тому, що були слабкими?
Лоренс запитав це як дитина, а Мерґо відповів зі спокійним терпінням батька.
— Можна дивитися на це й так. Якби вони були сильнішими, можливо, вижили б.
— Тобто силу вирішує життя і смерть?
— Не обов’язково.
Вони відійшли від поля бою та його шуму.
— Чому ні? Ти ж сам сказав, що вони вижили б, якби були сильнішими.
У світі, де править закон джунглів, Лоренс інстинктивно вхопив жорстоку істину.
— Запам’ятай, Лоренсе — яким би сильним ти не став, завжди знайдеться хтось сильніший.
— Сильніший за Мерґо?
— Так. Значно сильніший за мене.
До цього моменту вони вже далеко відійшли від місця битви з Понтіффом. Їх подорож змінила напрямок до нової мети: вербування нових Порожніх… без попередження й без дозволу.
Лоренс був дивним. Швидше загубленою дитиною, яка причепилася до єдиної людини, здатної впоратися з ним… до Мерґо.
— Якщо сила не є відповіддю… тоді що? Що вирішує життя і смерть?
— Гарне питання.
Мерґо втрутився в простір навколо них, миттєво переносячи обох далеко звідти.
— Візьмімо для прикладу Ультрасів.
— Як?
— Демони — істоти жахливої сили. Астарот лише дев’ятнадцятий серед них, але за мірками цього світу він уже монстр. А Ультраси? Просто люди. Але вони вижили, продавши себе найсильнішій стороні. Саме так ми й дісталися так далеко.
— Але люди в тому місці… в Імперії… вони ж теж досі живі.
— Так. Вони теж вижили. Але Імперія за своєю природою роздроблена — між духовенством, дворянськими домами та безліччю незалежних фракцій. Кожен бореться по-своєму.
— І все ж, коли приходить війна, вони об’єднуються в єдину силу, попри всі свої відмінності. Саме це робить їх набагато небезпечнішими, ніж здається.
— Я вже нічого не розумію.
Лоренс роздратовано застогнав. Він більше не знав, якої саме відповіді Мерґо від нього хоче.
Старий лагідно поплескав свого дорогоцінного емпірея по голові й подивився вперед.
— Це адаптація, Лоренсе.
— Адаптація?
— Так. Неважливо, чи це праведний воїн, який виживає, тримаючись за свої переконання, чи жалюгідний зрадник, який продає всіх навколо… головне — вміти пристосовуватися до випробувань життя й смерті.
— Зрештою виживають лише найкращі гравці. Ті, хто навчився грати в гру під назвою життя.
Лоренс із поразкою зітхнув, остаточно відмовившись намагатися зрозуміти глибший сенс.
— Це надто складно… Я краще залишуся при своїй першій відповіді.
— Ха-ха. Отже, твій шлях — просто ставати сильнішим, га, Лоренсе?
Вони продовжували розмовляти без упину й жодної втоми.
Зрештою їхні ноги привели їх до дивного місця.
Посеред мертвельної пустки розкинувся неприродно зелений клапоть землі… пишні рослини та лагідний вітер, радше міраж, ніж реальність.
У центрі цього живого острівця стояла велика будівля… старий монастир із чорної цегли, оточений високими залізними воротами. Над входом висіла проста табличка лише з кількома словами:
«Притулок Юсефки».
Притулок із символом голуба… знаком свободи.
Притулок у серці мертвої пустелі.
Надія, похована в ямі відчаю… навіть якщо це було найдалі від правди.
— Що це за місце?
— Дім для дітей, які втратили батьків.
— Батьків…
Лоренс скривився від самої думки, намагаючись згадати матір чи батька, облич яких давно вже не пам’ятав.
Мерґо лагідно погладив його по голові, коли вони підійшли до воріт притулку.
Там стояв величезний охоронець, який дивився на них згори вниз, а його сяючі очі виднілися з-під залізного шолома.