Меліна більше нічого не сказала. Вона була тут, щоб навчати фехтування, а не лагодити психіку своїх учнів.
І саме цим вона й займалася до кінця наших занять.
Через дві години ми зі Сноу впали на підлогу, повністю змоклі від поту.
Як завжди, ми так і не змогли її навіть зачепити.
Мій розум блукав десь далеко, намагаючись знайти хоч якусь опору.
Після кожного тренування ми зазвичай обговорювали з нею наші помилки, спостерігаючи, як Фенікс вибиває все лайно з Деймона та Данзо.
— Фрей Старлайт. У твоїй стійці є проблема.
Її голос розрізав повітря, порушуючи тишу.
— Що ви маєте на увазі?
— Твоя опора хороша, але проблема в правій руці.
Моя права рука?
— І в чому саме?
— Під час бою ти несвідомо намагаєшся використовувати її. А це означає, що стиль із одним мечем може бути для тебе не найкращим варіантом.
Я був приголомшений її спостережливістю… це чітко показувало, що переді мною стоїть справжня представниця еліти.
— Я думала, чи не підійшов би тобі щит у цій руці… але це не відповідає твоєму стилю. Залишається лише один варіант… другий меч. Стиль двох клинків.
— А тепер, коли ви згадали, — втрутився Сноу, — хіба ти не бився правою рукою під час Вікторіади?
Він згадував мої бої на турнірі.
Я кивнув.
Це ідеально підтвердило теорію Меліни.
— Спробуй відтепер битися двома мечами. Можливо, саме це стане твоїм ключем.
— Я запам’ятаю.
Просто відповів я, коли заняття офіційно завершилося.
Вона звісно, не помилялася… особливо враховуючи, що моя права рука вже приховувала ще один палаючий меч.
— Стиль двох мечів, значить…
Правда в тому, що я приховував Темну Сестру відтоді, як вона потрапила до моїх рук.
Меч мого батька… річ, яку я вважав таємним козирем, що варто використовувати лише у випадку крайньої потреби.
Знову цей старий спосіб мислення. Те, що я засвоїв дуже давно.
Ховай свої козирі, щоб вижити проти сильніших ворогів.
Кожен мій крок завжди мав прихований сенс. Але тепер навіть усе це здавалося… безглуздим.
Люди почали дивитися на мене інакше. Мої здібності більше не були секретом. На цьому рівні жоден ворог не стане мене недооцінювати. Навпаки — вони завжди будуть насторожі, готові до всього, що я можу витягнути з тіней.
Тож я запитав себе: чи є взагалі сенс далі приховувати цю зброю?
Відповідь була — так. Приховувати її важливо. Демонструвати всім підряд було б дурістю.
Але чи мало це хоч якесь значення?
Я хотів думати простіше.
Набагато простіше.
Цей меч належав моєму батькові. Його зброя. Його найближчий супутник.
І я хотів битися ним.
— Я хочу використовувати її в бою.
Просте бажання. Егоїстичне. Навіть безрозсудне. Але я вирішив його вшанувати.
Меліна все ще була там, коли я повернувся.
— Що таке? На сьогодні ми вже закінчили.
— Я хотів би попросити про дуель, моя пані.
— Хіба ми не займалися цим щойно?
Це правда, але цього разу… цього разу я хотів дещо інше.
— Не ще один тренувальний бій. Я хочу щось глибше… я хочу битву на смерть.
Я не хотів битися, знаючи, що піду звідси живим.
І не хотів, щоб вона стримувалася.
— Фрей Старлайт, зараз немає сенсу битися з тобою на повну силу. Ти ще не досяг мінімального рівня, необхідного для такого виклику.
Як я міг кидати виклик людині, яку навіть не зміг торкнутися?
Саме це означали її слова.
Але цього разу я відповів не словами.
— Прийди.
Із порожнечі в моїй руці матеріалізувалася Темна Сестра. Я стиснув чорну катану за руків’я.
Меліна добре приховала свої емоції, але я все одно це побачив… короткий спалах здивування в її очах, коли вона поглянула на загублений клинок.
— Темна Сестра…
— І не лише вона.
У моїй іншій руці також з’явився Балеріон, Чорний Жах.
Тримаючи два мечі, обидва здатні до масового знищення, я почувався сильнішим, ніж будь-коли.
Але те, чого я справді хотів… це побачити, як далеко зможу загнати жінку перед собою.
Вона повільно ступила вперед, не відводячи очей від Темної Сестри.
— Та катана… Авраам Старлайт?
— Батько залишив її мені як подарунок.
— Розумію.
Вона коротко кивнула, після чого скинула плащ і прикликала свій меч.
— Ти попросив справжню битву, Фрею Старлайт. І саме це ти отримаєш.
Навіть вона, здавалося, відчула захват, побачивши людину, що володіє одразу двома легендарними зброями.
І саме це змусило її прийняти таке дитяче прохання.
— Нападай.
Вона відкрила бій.
І я прийняв його.
— Бийтеся зі мною на повну силу!!
Батьку…
Я досі не розумію, який сенс життя ти хотів, щоб я знайшов.
Я досі не знаю, чому ти забрав у мене право померти.
Я не знаю… але принаймні цього разу я зроблю те, чого хочу сам.
Без планів. Без маніпуляцій. Без хитрих схем.
Я просто робитиму те, що хочу… і дозволю вітру нести мене куди завгодно.
А тоді побачу, як далеко він мене заведе.
Із усмішкою я кинувся в громову битву проти Меліни.
…
…
…
Інший бік світу.
Гевід Ліндман, гордий носій Ефіру та Лорд Ультрасів, стояв нерухомо у своєму звичному офіційному костюмі, мовчки дивлячись на зруйновану Стіну Магів і море розірваних тіл, розкиданих по полю.
— Катастрофа.
Пробурмотів він, дивлячись на полотно різанини.
— Погоджуюся.
Пролунав голос старого Мерґо, який з’явився позаду нього. Разом вони дивилися на одну й ту саму картину.
Лорда Ґадфрея відтягували геть, його тіло було побите, залите кров’ю, а броня — розтрощена до невпізнання.
Над ними, зависнувши в повітрі з розлюченим поглядом, стояв Астарот, Демон дев’ятнадцятого рангу… явно приголомшений, не відводячи очей від однієї-єдиної постаті.
Ця постать нерухомо лежала в центрі величезного кратера, а іржава броня все ще трималася на його тілі.
Що ж до Астарота, від його правої руки не залишилося й сліду… лише слабкий язик полум’я тремтів на вітрі там, де вона колись була.
— Ми недооцінили його…
Вилаявся крізь зуби Гевід Ліндман.
Саме тут відбулася битва, яку тепер називали Битвою Вічної В’язниці.
Місія була простою: Лорд Ґадфрей та його сили мали захопити найсильнішого Порожнього — Понтіффа Сілівена — як підготовку до прийдешньої війни.
Вони щиро вірили, що Ґадфрей та його армії буде достатньо.
Але помилялися.
Жахливо помилялися.
Понтіфф Сілівен уже досяг рангу SS+.
Із диким, руйнівним стилем бою він ледь не вбив Ґадфрея… аж поки в останню мить не втрутився Астарот.
І навіть демон не вийшов неушкодженим після зіткнення з таким безумним монстром…
Поруч із Понтіффом Сілівеном навіть демон здавався притомним.
Наслідки їхньої битви були видимі в усіх напрямках. Це місце перетворилося на суцільний кратер війни та руйнування.
Війни, що вже нависала над горизонтом.
У підсумку Ультраси досягли успіху.
Вони захопили Понтіффа Сілівена.
І тепер Порожні офіційно вступили в гру.