На початку… була лише темрява.
Абсолютно чорна кімната. Дивні постаті, яких вона ніколи раніше не бачила.
Холодний металевий стіл, слизький від крові, і сморід настільки огидний, що від нього нудило.
Сліпуче світло над головою різало очі, змушуючи її заплющити їх.
Її губи потріскалися від зневоднення. Тіло було крихким, виснаженим до кісток… давно позбавленим усього, що колись підтримувало в ньому життя.
Люди навколо не мали облич… принаймні для неї. А їхні слова… були лише незрозумілим шумом.
Що вони з нею зробили?
Вона не знала. Єдине, що пам’ятала… це крики… і те, наскільки боляче було.
Із глибин дівчини вирвалися чорні щупальця, розриваючи тих незнайомців наче папір… шматуючи їх на криваве місиво з плоті й крові.
У тій темряві її єдиним союзником… була тінь.
— Га?..
Принцеса розплющила очі.
Перше, що вона побачила, — величезний розріз, вирізаний у стіні перед нею.
На ній досі був звичний нічний одяг. І це… це була її кімната в елітному крилі Храму.
Боса. Але найбільше її стривожили плями крові на власних руках.
Санса затремтіла. Її груди палали.
— Усе гаразд. Тепер ти в безпеці.
Тепла рука ніжно погладила її по голові. Вона належала чоловікові в масці, який беззвучно з’явився позаду неї.
Його багряні очі сяяли крізь маску… помітні навіть у суцільній темряві кімнати. Але Санса знала його. Впізнала в ту ж мить, як побачила, і це лише сильніше сколихнуло хаос у її середині.
Напруженим голосом вона поставила питання, яке переслідувало її від самого пробудження… досі затиснуте в кошмарі лунатизму.
— Це… я зробила?
Вона подивилася на кров на своїх руках. Олівер Хан одразу похитав головою.
— Ти нічого не зробила.
— Але…
— Це був лише кошмар.
Рухом швидшим за звук його рука легко торкнулася її шиї. Санса миттєво втратила свідомість, і він підхопив її, перш ніж вона впала на підлогу.
— Просто поганий сон, — тихо промовив він.
Він поклав її назад у ліжко й відкинув убік пасма платинового волосся, яке тепер повільно темнішало до чорного.
Не задумуючись, його рука торкнулася боку, де досі сочилася кров із рани в животі.
Але вже за мить плоть зрослася. Глибокий розріз майже миттєво затягнувся.
Олівер Хан нічого не сказав.
Але його очі говорили багато, коли він дивився на сплячу принцесу.
…
…
…
— Очима Фрея Старлайта —
Сон.
Їжа.
Тренування.
Безглузді розмови з… друзями.
Ще тренування.
Ще їжа. І знову сон.
А, ну і… сходити в туалет.
Я прокидаюся щоранку о п’ятій. Виходжу на легке кардіо… просто розминка перед рештою дня.
Звичка, яку я підхопив під час підготовки до Вікторіади.
Після ранкового тренування я повертаюся до кімнати. Зазвичай уже шоста ранку.
Швидко приймаю душ… не тому, що сильно пітнію (це тіло майже не потіє)… просто звичка, яка залишилася ще з часів до реінкарнації. Це тіло колись мало нав’язливу одержимість чистотою… і я не певен, що повністю її позбувся.
Після душу, кинувши погляд на своє худорляве, але підтягнуте тіло, я вдягаюся та виходжу.
Дорогою я майже завжди натрапляю на Сноу, Данзо або навіть Гоуста… який з’являється так, ніби телепортується.
Ми говоримо про найбезглуздіші речі. Абсолютну нісенітницю, якщо чесно. Але це нормально для дітей нашого віку… точніше, їхнього віку.
А далі? Ще тренування.
І ще тренування.
І ще більше тренувань.
Наприкінці дня я спарингуюся з однією з найнебезпечніших майстринь меча у світі… Меліною, власницею Клеймора.
І саме цим я займався зараз, пліч-о-пліч зі Сноу Леонхартом.
Володіння легендарною зброєю дарує її носію колосальну руйнівну силу. Але цей стрибок сили по-справжньому проявляється лише в таких людях, як я та Сноу.
Ми ледве були B-рангу. Але через те, що наша зброя мала SS-ранг, справжній рівень нашої сили небезпечно наближався до S-рангу. Саме тому Балеріон завжди був моїм найбільшим козирем.
Але зовсім інша історія починається тоді, коли зброя SS-рангу потрапляє до рук Пробудженого SS-рангу.
На цьому рівні зброя вже не є головним джерелом сили… вона стає лише інструментом, витонченим провідником, що дозволяє власнику повністю розкрити свій потенціал.
І саме це зараз відбувалося в нашому бою проти Меліни.
— Не ставайте надто залежними від своєї зброї. Це лише інструмент. Вона може зробити бій легшим, так… але не виграє його за вас.
Якщо ваш фундамент слабкий, жодна зброя не матиме значення.
Це був уже четвертий день нашого тренування під керівництвом Меліни, і навіть удвох — я та Сноу — ми досі не змогли завдати їй жодного удару.
Ми використали проти неї все, що мали. Я навіть задіяв Криваву Форму та свою нову Властивість Тіні.
Так, це зробило бій хаотичнішим, вибуховішим… але я все одно програвав. І дуже жорстко.
— Сноу Леонхарт, — покликала вона. — Тобі все ще бракує повного контролю над мечем. Тобі потрібно навчитися правильно спрямовувати його здібності.
Я й сам уже незліченну кількість разів обмінювався з нею ударами.
Її клеймор був схожий на Балеріон… злитий із рукою. Тільки її клинок був абсурдно довгим.
— Твої удари сильні, Фрей Старлайт.
Дзвін!
Іскри розліталися з кожним зіткненням сталі.
З кожним кроком я відчував, як мене відтискають назад… як я буквально ламаюся під її абсолютною силою.
— Сильні, так… але порожні.
Вона підняла руку, і її клинок рушив автоматично… майже так, ніби мав власну волю.
— Здається, тебе не цікавить те, щоб ставати сильнішим.
Коли вона це сказала, її багряні очі вп’ялися в мене.
Я змусив себе ледь усміхнутися.
— Настільки очевидно?
— Так. Ти відрізняєшся від того Фрея, якого я бачила під час Вікторіади.
Отже… вона спостерігала?
— Я думав, непогано це приховую.
Вона злегка кивнула.
— Так і є. Але твій меч набагато чесніший за тебе.
Якщо бути чесним, мій нинішній стан об’єктивно був кращим, ніж тоді.
Тепер у мене була Вища Властивість Тіні. Я починав розуміти, як гармонізуватися з тіньовою Адаптацією.
І все ж…
Між Фреєм часів Вікторіади та теперішнім мною досі лежала величезна прірва.
Чомусь той я здавався набагато сильнішим.
— Це те, що називають… прагненням?
Прагнення жити. Рухатися вперед. Ставати кращим і сильнішим.