— І як тоді називати все те, чим я займався весь день?
Фрей невдоволено пробурмотів, але Фенікс лише засміявся, а його очі засяяли знайомою енергією.
— Можеш вважати це розминкою. Якщо чесно, якби не тренування, яке ти зараз отримаєш, Храм навіть не був би гідний приймати тебе.
Це нарешті зацікавило Фрея… і Фенікс це помітив.
— Те, на що ти зараз підеш, — секретне тренування. Туди допускаються лише власники Легендарної Зброї.
Очі Фрея трохи звузилися.
— Тобто Сноу теж буде там?
— Правильно.
На обличчі Фрея промайнула іскра передчуття. Що станеться, коли Балеріон, Чорний Жах, зіткнеться зі священним клинком Вермітором?
Але одне питання турбувало його значно більше.
— Ви будете проводити тренування?
Фенікс похитав головою.
— На жаль, я не надто багато знаю про бій із легендарною зброєю.
— Це помітно, — пробурмотів Фрей, згадавши хаотичний, грубий стиль бою Фенікса, який поєднував ближній бій із Контролем Хвиль. Такий воїн ніколи не зміг би нормально навчити фехтування.
— Тоді хто відповідатиме за тренування?
Запитав Фрей, але Фенікс лише посміхнувся.
— Скоро побачиш.
Він навмисне залишив Фрея в невіданні й пішов уперед, ведучи їх до віддаленого тренувального майданчика, прихованого подалі від чужих очей.
Там уже чекали ще троє.
Сноу, Деймон, і на подив… Данзо.
Фрей зовсім не розумів, що відбувається. Це були не ті люди, яких він очікував побачити на тренуванні для власників легендарної зброї, але Фенікс узяв слово й усе пояснив.
— Гаразд, раз усі вже тут… маємо двох власників Семи Великих Мечів і двох носіїв Палаючих Щитів.
Фрей миттєво повернувся до Данзо.
— Данзо… ти?
Данзо стиснув кулак, не відводячи погляду від Деймона.
— Ви не єдині, хто отримав до рук круті іграшки.
Фенікс схвально кивнув і жестом покликав Данзо та Деймона за собою.
— Добре. Цими двома займатимусь особисто я.
Тим часом Фрей і Сноу здивовано переглянулися.
— Перепрошую, — заговорив Сноу, — але що саме ми маємо робити? Просто битися один з одним?
Фрей також перевів на Фенікса запитальний погляд, але той лише махнув рукою, йдучи разом з іншими.
— Ваш інструктор уже тут.
Раптом моторошний холод пробігся їхніми спинами. Обоє інстинктивно відскочили в різні боки, збільшуючи дистанцію між собою та постаттю, що з’явилася позаду них.
Усього за кілька кроків стояла жінка, яку вони ніколи не бачили зблизька… лише на екранах або під час урочистих церемоній.
На ній була лише пошарпана чорна сукня та золотий шолом.
— Непогані рефлекси.
Колишня заступниця директора ступила вперед, і в її правій руці простягнувся величезний золотий клеймор.
— Ви…
І Сноу, і Фрей промовили це одночасно.
Жінка спокійно зняла шолом, дозволивши вогненно-червоному волоссю вільно розсипатися по спині.
— Меліна, власниця Клеймора, — сказала вона.
— Я буду вашим інструктором… Чемпіон Церкви й Чемпіон Вікторіади.
І тоді вони все зрозуміли.
З огляду на їхній статус власників Семи Великих Мечів було цілком логічно, що їх навчатиме одна з таких самих, як вони.
— Озброїтись.
Меліна не любила зайвих слів — і з цим єдиним наказом битва почалася.
У відповідь і Сноу, і Фрей миттєво посерйознішали, без вагань виконуючи її команду.
— Прийди, Балеріоне.
— Запалай, Верміторе.
Усередині запечатаного тренувального майданчика з’явилися три із Семи Великих Легендарних Зброї, кожна з яких випромінювала зловісну ауру, поки їхнє неминуче зіткнення стрімко наближалося.
Меліна зробила один крок уперед… а на другому просто зникла.
Фрей ледь устиг зреагувати. Вона з’явилася за його спиною наче привид, і він ледве заблокував її удар. Обсидіановий клинок Балеріона врізався в золотий клеймор із громовим гуркотом, а від зіткнення бризнули вогняні іскри.
Різниця в чистій силі була настільки величезною, що Фрея відкинуло через усю арену, і він із гуркотом врізався у віддалену стіну.
Меліна миттєво змінила стійку, коли Сноу кинувся вперед, намагаючись скористатися тим, що її увага була прикута до Фрея. Але вона легко відбила його палаючий удар, керуючи своїм триметровим клинком із лякаючою грацією.
— Якщо ви хочете, щоб раптова атака спрацювала, ви маєте бути або достатньо швидкими, щоб не дати супротивнику часу на реакцію—
Вона замахнулася, і її меч рухався наче механізм, замикаючи Сноу в бурі золотих дуг.
— —або достатньо сильними, щоб завершити все одним ударом.
Вона зупинилася, перехопивши темний розріз, який Фрей запустив через усю кімнату.
Скориставшись своєю швидкістю, Фрей миттєво з’явився над нею, завдаючи удару зверху, вкритого аурою тіні.
Вона знову заблокувала… але цього разу сила його удару розтріскала землю під її ногами.
— Оце маєте на увазі?
Фрей усміхнувся.
Меліна спокійно кивнула.
— Саме так.
Фрей продовжив тиснути, а Сноу приєднався до нього. Вони обоє вже зрозуміли, що це бій двох проти одного.
Але сила Меліни значно перевершувала їхню. Навіть разом вони не становили для неї справжньої загрози.
Втім, це був не бій на смерть… це було тренування.
Утрьох вони перетворилися на справжній вихор сталі, а їхні аури… золота, чорна та біла… змішувалися в хаотичному штормі.
Час від часу голос Меліни лунав поміж ударів, підсилений аурою для абсолютної чіткості:
— Ваші удари швидкі, але надто передбачувані. Покладайтеся більше на фехтування, ніж на інстинкти.
Кожен її рух супроводжувався вибухами, поки вона граційно танцювала між Фреєм і Сноу.
— У твоєму розпорядженні жахливий арсенал елементів, але ти користуєшся лише кількома… особливо Зоряною Аурою. Навчися використовувати весь свій потенціал.
Їхній темп продовжував зростати, ніби обидва хлопці відчайдушно намагалися щось довести… бодай самим собі. І все одно вони не могли навіть зачепити її.
— Ви обоє звикли битися лише з одним типом ворогів. Саме тому вам так важко проти радіусу дії клеймора. У подібних ситуаціях ставтеся до супротивника так, ніби він використовує спис.
— Так, пані!
Самі того не помічаючи, і Сноу, і Фрей почали відповідати як дисципліновані учні.
Зрештою, не щодня випадає шанс тренуватися з мечницею SS-рангу.
Попри її молодий вигляд — трохи за тридцять, не більше — і Фрей, і Сноу прекрасно розуміли: що глибший зв’язок людини з аурою, то довше вона зберігає молодість.
Хто знає? Можливо, Меліна була ровесницею Кармен.
І так почалося справжнє тренування Фрея.
…
…
…
Тим часом в іншому місці Данзо й Деймон стояли один навпроти одного.
Деймон явно не був у захваті.
— У цьому взагалі є сенс?
— Так, — невимушено відповів Фенікс. — Я хочу, щоб ви билися на повну. Так я зрозумію, наскільки сильно мені доведеться лупцювати вас, коли настане моя черга.
Його план був простим: щоб перетворити таких танків, як вони, на справжніх монстрів, потрібно довести їхню витривалість і стійкість до абсолютної межі… через біль.
На відміну від Деймона, Данзо був сповнений ентузіазму.
Він ударив кулаком у долоню, здійнявши ударну хвилю, від якої Деймон підняв брову.
— Знаєш, я не думав, що шанс випаде так скоро… шанс нарешті звести рахунки.
— Думаєш, ти на це здатен?
Деймон зневажливо фиркнув.
Навколо тіла Данзо спалахнуло срібне сяйво.
— Скоро дізнаєшся.
Срібна аура щільно закрутилася навколо його тіла, випромінюючи яскравість, що майже сліпила очі.
Із хвилі світла вийшов Данзо, закутий у величезну срібну броню, яка робила його набагато масивнішим. Шолом обладунку нагадував роззявлену пащу розлюченого дракона.
— Срібна Драконяча Броня…
Пробурмотів Деймон, а потім на його обличчі повільно розтягнулася широка усмішка.
— То ось куди вона потрапила.
Ця броня була найціннішою зброєю однієї з найбільших гільдій Імперії. Донедавна вона належала батькові Данзо — Адаму Смешеру.
Але тепер перейшла до сина.
Сміючись, Деймон зірвав із себе сорочку, оголюючи зловісне татуювання, витатуйоване на його грудях і плечі.
— Ну ж бо, покажи, на що здатен!!
Спалах золотого сяйва вибухнув навколо нього, коли з’явилася його власна гігантська броня.
Фенікс спостерігав за цим із задоволеною усмішкою.
— Золота Драконяча Броня… і її срібний близнюк. Дві реліквії SS-класу.
Це були наймогутніші драконячі обладунки, коли-небудь створені людськими руками.
І тепер вони належали двом хлопцям, яким ще навіть не виповнилося вісімнадцяти.
— Це покоління… лякає.
На його очах двоє зіткнулися наче танки — броня проти броні, без зброї, лише грубі кулаки.
Саме так, як любив Фенікс.
— Зробімо цю кляту академію хоч чогось вартою.
Цього разу він витягне з них усе.
…
…
…
Еліта була життєво важливою для Імперії… і для майбутньої війни проти їхнього древнього ворога.
Саме ці таланти були приречені вести наступ так чи інакше, через що в них вкладали стільки ресурсів і уваги.
Але титул «Еліта» не означав рівність.
Так, вони носили одне й те саме звання… але різниця між ними була разючою. Лише кілька людей справді володіли жахливим потенціалом.
Деяким було судилося піднятися й засяяти.
Іншим… бути забутими й відкинутими.
Серед цих студентів…
Була одна дівчина.
Адріана… книжковий хробак. Боягузка. Та, чия поведінка завжди виглядала негідною еліти.
Тепер вона сиділа сама у своїй темній кімнаті, не відриваючи погляду від чогось у власних руках.
Її кімната була порожньою… моторошно порожньою, особливо в порівнянні з кімнатами інших дівчат. Сидячи на підлозі, Адріана міцно стискала дещо в руках.
І чомусь, чим довше вона на це дивилася, тим ширшою ставала її усмішка…
Відкриваючи обличчя, якого ніхто ніколи не бачив.
І якщо існувало слово, яке могло описати її вираз зараз…
То це було б «тривожний».
Якщо придивитися уважніше, предметом у її руках була фотографія.
Фото однієї конкретної дівчини.
Санси.
— Ох… яка ж ти чарівна.
Тихо промовила Адріана, згадуючи демонстрацію сили принцеси. Демонічні тіні, що розривали її супротивників.
У ті короткі миті Адріана ледве змогла втримати маску, яку носила досі.
— Аах… моя люба Сансо…
Вона підняла голову, оглядаючи кімнату навколо себе — стіни, підлогу, стелю — усе було повністю обклеєне фотографіями принцеси.
Десятки. Сотні. Неприпустимо багато.
З тією ж моторошною усмішкою погляд Адріани став ще м’якшим.
— Ти справді… досконала.
У тій кімнаті безперечно щось змінилося.