Храм…
Школа, яка поколіннями виховувала таланти, що несли Імперію на своїх плечах крізь віки.
І нинішнє покоління не стало винятком.
Усередині одного з тренувальних залів… не більше ніж квадратна арена із суцільної землі… розгортався інший вид хаосу.
У такому тісному просторі двадцять юнаків та дівчат рухалися на шаленій швидкості, безперервно відбиваючись від десятків атак, що летіли за межами арени.
Звуки вибухів і руйнувань не вщухали вже понад годину.
Троє інструкторів на чолі з Бонатіро оточили студентів елітного класу та безжально атакували їх здалеку.
Їхнє єдине завдання — вижити до кінця… не ступивши за межі арени.
Усі були залиті потом, або відбиваючи, або ухиляючись від жахливих хвиль майстра Контролю Хвиль на кшталт Бонатіро.
Серед студентів, цілком природно, на передовій стояв коронований чемпіон, Сноу Леонхарт, поруч із яким, як і очікувалося, бився Деймон Валеріон.
Інші також проявляли себе по-своєму.
Усі… окрім одного.
Такий самий студент, як і вони, сидів осторонь, спостерігаючи здалеку, не маючи нічого кращого робити під час дарованих йому годин вільного часу.
Фрей Старлайт, спершись на стіну, дивився на них із похмурим виразом.
Звісно, вони його помітили.
Данзо та Рагна одразу ж почали кричати, щойно побачили, як він байдикує… але злива магічних бомбардувань від інструкторів не дала їм змоги говорити довго.
Фрей із придушеним сміхом насміхався з їхніх страждань.
— А ти непогано рухаєш цією дупою, Данзо.
Із задоволеною усмішкою Фрей підняв великий палець у бік свого змученого друга.
— Максимальний бал.
Данзо, мабуть, не міг відповісти, але пульсуючі вени, що повзли його лобом наче черв’яки від чистої люті, говорили більше за будь-які слова.
Арена почала звужуватись… повільно, але невпинно… змушуючи багатьох виходити за межі.
Було абсурдно дивитися, як стільки студентів носяться в такому тісному просторі, настільки, що деякі врізалися одне в одного.
Тренування тривало повних три години.
Коли воно закінчилося, лише десятеро студентів залишилися в межах клаптика землі, який тепер ледве займав кілька метрів.
Усі були мокрі від поту, кожен різною мірою.
Серед них можна було б подумати, що Гоуст, який елегантно прослизав крізь кожну атаку, був у найкращій формі… але це було не так.
І Фрей, і Бонатіро усвідомили це одночасно.
Серед двадцяти студентів одна людина не зрушила з місця від самого початку. Вона блокувала все… навіть не поворухнувши пальцем.
І це був не Герой Сноу, і не будь-хто з інших так званих монстрів.
Це була принцеса.
Вона без зусиль відбивала й навіть контратакувала кожен удар.
Її тіні повзли землею наче живі істоти… інстинктивно здіймаючись, щоб захистити її, і водночас атакуючи чорними мов ніч шипами з блискавичною швидкістю.
Її мова тіла говорила правду: вона навіть не намагалася.
І все ж навіть у такому лінивому стані змушувала волосся під мантією Бонатіро ставати дибки… а він був чоловіком S-рангу.
Перший опис, який спав на думку божевільному професору, напевно був тим самим, що подумала б будь-яка притомна людина:
«Яка демонічна сила…»
Санса змінювалася… повільно, але невпинно.
Бонатіро буркнув щось собі під ніс, оголошуючи завершення заняття.
Урок закінчився, і на іншому боці залу Фрей не міг приховати свого інтересу до принцеси, яка явно… ні, не змінилася… а радше відкрила набагато більше, ніж під час їхньої останньої зустрічі.
Він спробував підійти до неї… але знайомі обличчя стали на його шляху.
Одного Данзо було достатньо, щоб повністю перегородити дорогу своїм масивним тілом.
Він схопив Фрея за плече, досі обливаючись потом, із майже божевільним виразом обличчя.
— Скажи мені, Фрей… як ти це зробив?
— Зробив що?
— Ти його підкупив?! Дав йому щось рідкісне, так?! Скажи мені… як ти змусив цього виродка звільнити тебе від тренувань?!
Данзо люто трусив Фрея, стискаючи його худорляве тіло.
Тим часом Санса вже залишила зал.
Фрей зітхнув і м’яко відштовхнув Данзо, повертаючи собі хоч трохи простору для дихання.
— Перестань кричати мені в обличчя. Я нічого йому не робив.
— Це неможливо…
— Вважай це привілеєм чемпіона Вікторіади.
Фрей не говорив серйозно… але схоже, Данзо частково йому повірив, пробурмотівши собі під ніс:
— То переможець справді отримує такі привілеї…?
Це були лише порожні слова, але їх вистачило, щоб розпалити щось усередині Данзо… спалах жалю. Жалю через те, що він тренувався недостатньо старанно, що виступив на Вікторіаді недостатньо добре.
Ця коротка мовчанка Данзо дозволила Фрею перевести увагу на дещо інше.
Його погляд зустрівся з очима мовчазного асасина…Гоуста.
Той лише мовчки кивнув.
Поруч із ним стояли Дан і Сноу.
У цей момент Фрей і Сноу зустрілися поглядами… безмовне возз’єднання після фінальної битви, у якій вони поставили на кін усе.
Фрей часто замислювався: чи справді та битва відбулася? Чи це був лише гарячковий сон?
Якби йому показали той бій здалеку й сказали:
«Це ти».
Він би лише похитав головою, усе заперечуючи.
Якби його попросили повторити це знову, він, найімовірніше, навіть не зрозумів би, як йому вдалося зробити це вперше…
Невже він справді переміг Героя?
Та в нього не було вибору, окрім як прийняти правду. Пам’ять про той день… екстаз битви… досі була вирізьблена в його тілі.
І не лише він почувався так.
Глибоко всередині Фрей відчував лише повагу до чоловіка, що стояв перед ним.
— Я думав, ти вже не повернешся.
Саме Сноу першим порушив тишу.
— Давненько не бачились, так? Але ось я знову стою перед тобою.
— Для мене минуло кілька місяців… але уявляю, що для тебе це було наче кілька років.
Сноу усміхнувся, простягаючи руку.
— Так і було.
Фрей потиснув руку Сноу й одразу відчув залізну хватку… грубу шкіру, вкриту мозолями, заробленими нескінченними змахами меча.
Для контрасту, рука Фрея завдяки його особливому тілу була набагато гладкішою та чистішою.
Вони обоє трохи натиснули під час рукостискання… мовчазне визнання перед тим, як одночасно відпустити руки.
— Я чув, ти заступився за мене. Я твій боржник.
Фрей заговорив першим, щиро вдячний. Якби не втручання Сноу, Церква тиснула б значно сильніше, й імовірно, вимагала б його страти.
— Не треба мене дякувати. Я зробив це, бо вважав це правильним. І все.
Сноу був із тих людей, які діяли, не очікуючи нічого натомість. Риса, гідна справжнього героя.
Але чи справді це був правильний вчинок для героя? Для чемпіона Володаря Світла, який мав нести справедливість усюди, куди б не прийшов?
Як не подивися… Фрей був винний. І все ж Сноу захистив його без жодної вагомої причини.
Просто тому, що хотів. Хотів знову зустрітися з Фреєм. Хотів тримати когось на кшталт Фрея поруч.
Це було егоїстичне бажання. Таке, що суперечило його ролі героя.
Сповнений ентузіазму, Сноу хотів поговорити про їхню останню битву, згадати кожну мить, кожну деталь…
Але він не міг вільно виплеснути ці емоції. Між ним і Фреєм висіла незручна напруга, породжена часом і дистанцією.
— Ей, досить цього офіційного тону! Що з вами двома не так?
Втрутився Данзо.
— Один із вас звучить як депресивна дівчина, у якої щойно почалося статеве дозрівання, а інший — як клятий священник. Якщо продовжите, я обох вас відлупцюю!
— Депресивна дівчина, у якої щойно почалося статеве дозрівання…
Фрей тихо засміявся з цього абсурдного порівняння.
Невже саме так вони його бачили?
— А ти сам не звучиш як хлопак, у якого щойно почалося статеве дозрівання?
Цей несподіваний випад кинув Гоуст — спокійно, беземоційно, і саме так, як найбільше дратувало Данзо. Той, як завжди вибухнув, тоді як Сноу й Дан інстинктивно відійшли убік.
Фрей раптом усвідомив, що стоїть посеред групи, яка нагадувала йому часи старшої школи.
Досвід, який ніхто не мав би переживати двічі… і все ж він був тут.
Він ледь помітно усміхнувся. У такі моменти Фрей відчував вдячність за їхні прямолінійні, прості характери… людей, які не судили його так, як інші.
Поруч із ними він напрочуд легко знаходив своє місце. Якби він повернувся в часи до Вікторіади, то ймовірно, одразу відкинув би подібні стосунки.
Але тепер… можливо, він міг дозволити цьому бути.
Можливо, відповідь, яку він шукав, була саме тут.
Відповідь на те, чого насправді хотів для нього його батько… коли попросив його жити.
Фрей провів увесь день серед своїх однолітків, дозволивши собі зануритися в студентське життя, якого так довго себе позбавляв.
Час від часу він стикався з такими людьми, як Деймон, хоча чимало інших трималися від нього на відстані.
Серед найпомітніших були принц Еґон, який, як завжди, залишався замкненим у власному світі, та принцеса, що виглядала зануреною у свої думки. Інші, як-от Серіс Мунлайт і Клана Старлайт, також мали власні причини триматися осторонь.
Серед усього цього перший офіційний день Фрея після повернення до Храму добіг кінця, коли він завершив усе зі свого розкладу.
Але щойно він зібрався йти, Фенікс з’явився нізвідки та зупинив його на краю тренувальних полів.
— І куди це ти зібрався?
— До своєї кімнати… мабуть?
— Уже ні.
Фенікс схопив Фрея за плече й повів уперед.
— Твоє справжнє тренування починається зараз.