— Очима Фрея Старлайта —
Заняття Софії закінчилося. Після того як я знову її побачив, я подумав, що ще довго не зустріну знайомих облич.
Як завжди, я помилявся.
Дивакуватий старий із білим волоссям і в гострому чорному костюмі з’явився в дверях, гаркнувши:
— Нічого не чіпати своїми брудними руками! Всі в тренувальний зал і чекати на мене!
Він накричав на всіх.
Я лише зітхнув.
Лука Бонатіро.
Цей старий покидьок теж повернувся.
Його лабораторія була такою ж, як і раніше, заповнена всіма тими «цінними» реліквіями…
Я й справді почав думати, що ніби відмотав час на рік назад.
У будь-якому разі, він вигнав нас усіх.
Я вже збирався йти… аж раптом його голос зупинив мене.
— Не ти, Фрею Старлайте.
Я зупинився й трохи повернувся до нього.
— Перепрошую?
— Ти залишаєшся.
І я залишився.
Зрештою, я опинився наодинці з Бонатіро.
Він мовчав, тож я сам порушив тишу:
— Вибачте, але чому ви мене зупинили?
Бонатіро на мить подивився на мене, а потім знову зайнявся тим, що тримав у руках.
— Хочеш знати, чому я не пустив тебе разом з іншими?
— Так. Хіба тренування не має початися зараз?
— Тренування? Хмм… ти від них звільнений, Старлайте.
— Що?
— Мені більше нічого тебе вчити. Ти вже сильніший за мене.
Мої темні очі трохи звузилися на цих словах.
Але йому було байдуже, і він просто продовжив:
— Храм залишається таким самим ідіотським місцем, незалежно від того, хто ним керує… сліпим до чудовиськ, яких він приховує.
— Ви явно мене переоцінюєте.
— Нісенітниця.
Бонатіро цокнув язиком і підвівся.
— Ти, той коронований герой… і ще кілька старшокурсників на кшталт тебе… ніхто з вас більше не повинен тут залишатися.
Він підійшов до мене ближче.
— Тобі більше нічого тут здобувати.
Його слова змусили мене замислитися.
Чи справді перебування в Храмі зробить мене сильнішим?
Чи допоможе це мені взагалі?
Але перш ніж я встиг поставити ці питання, виникло інше, важливіше:
Навіщо мені взагалі ставати сильнішим?
У мене більше не було напрямку, куди спрямувати свій меч…
Я вже не був тим самим.
Бонатіро, очевидно, побачив порожнечу в моєму погляді.
— Багато чого сталося, так?
Я кивнув.
— Так… багато.
— І не дивно. Нічого незвичайного.
Я тихо засміявся.
— Нічого незвичайного? Ви справді очікували, що студент перед вами виграє Вікторіаду і зробить усе те, що зробив я?
Бонатіро на мить завмер, дивлячись на мене своїми тьмяними, неживими очима.
— Я цього не очікував… але така можливість завжди існувала.
— І що саме змусило вас так думати?
Рік тому я був ніким. То що він тоді побачив у мені?
— Із самого початку ти був іншим, хлопче. У твоєму тілі було не одна душа… а дві.
Він сказав це так буденно, але ці слова вдарили мене, мов блискавка.
— Що ви щойно сказали?
Повітря між нами миттєво змінилося.
Запала тиша. Ми дивилися один на одного.
Я не збирався так реагувати, але моє тіло вже було привчене вивільняти намір убивства в подібних ситуаціях.
Я не міг це зупинити.
Бонатіро навіть не здригнувся. Ба більше — він сприйняв це як підтвердження своїх слів про те, що я сильніший за нього.
— Чи знав ти, Старлайте, що я сліпий?
— Що?
Він продовжував дивитися прямо на мене, вказуючи на свою зіницю.
Вона виглядала абсолютно нормально.
— Ці очі… вони ніколи не бачили того, що бачать інші. Все, що я сприймаю — це аура речей.
Аура. Сама життєва сила.
Саме так Бонатіро міг відчувати справжню цінність усіх тих дивних предметів у своїй лабораторії.
— Коли мій погляд уперше впав на тебе, я побачив дві аури… одна — глибока, задушлива темрява… а інша — розбите біле світло. Від нього залишився лише слабкий слід.
Я мовчки слухав, чуючи те, чого ніколи раніше не знав.
— Припускаю, у тобі завжди залишалася чиясь воля… сильна воля… але тепер ти її втратив, бо зараз я бачу лише темряву.
— Тому вас нічого не здивувало з того, що я зробив?
Я перебив його, і він кивнув.
— Саме так. Це не остаточний доказ, але… можна сказати, інстинкт.
Я сухо засміявся, переосмислюючи людину перед собою.
Я й уявити не міг, що хтось дізнається про мою Подвійну Душу.
— Це справді… несподівано…
Я тихо засміявся, і Бонатіро знову заговорив:
— Життя було до тебе не дуже прихильним, так?
— Ні…
— Та інша аура… кому вона належала?
Він запитав тихо.
— Моєму батькові.
— Авраам Старлайт, так… Гадаю, хтось на кшталт нього… той, хто суперечить самому здоровому глузду, міг таке зробити.
Між нами знову запала тиша, але я вже не думав про Бонатіро…
Натомість моя свідомість повернулася до останніх слів батька… до того, що тепер живе всередині мене…
Подвійна Душа зникла, так… але останнім часом я почав думати… можливо, це не все. Усі ці розмови про посудину… Інженера… Безіменного…
Усе це змусило мене запитати:
— Ви сказали, що в моєму тілі тепер одна душа?
— Саме так.
— Ви впевнені?
— У твоєму тілі лише одна душа, хлопче. Мої очі не брешуть… тепер у цьому тілі лише один колір.
Слова Бонатіро лише ще більше заплутали мене… і це зовсім не допомагало.
Не бажаючи затягувати розмову, він пройшов повз мене й сильно поплескав по плечу.
— У будь-якому разі, ти звільнений від моїх занять, хлопче. Але натомість—!
Останню частину він вигукнув, і я перепитав:
— Натомість?
Щойно я це сказав, його очі загорілися, і він нахилився до мене надто близько.
— Дозволь мені час від часу досліджувати твою зброю… Балеріон, Чорний Жах!
— …Що?
Я втупився в нього, не приховуючи здивування.
— Це моє єдине прохання, хлопче! Я обожнюю реліквії, а той меч — безсумнівно одна з них!
Коли Бонатіро входив у свій звичний одержимий стан, сперечатися з ним було марно. Я неохоче погодився, особливо після того, як він нагадав, що моє володіння Балеріоном більше не є секретом для світу.
Фрей Старлайт… носій одного з семи легендарних мечів.
Насправді… двох.
Коли я погодився, Бонатіро з ентузіазмом кивнув і поспішив тренувати інших.
— Чудово!
Він зник у коридорі, залишивши мене гадати, що ж мені робити наступні три години.
Один день після повернення до Храму… і кількох знайомих облич уже вистачило, щоб зробити його насиченим.
Я лише тихо засміявся.
— Навіть якщо він хоче жити звичайним життям… у Фрея Старлайта немає нічого звичайного, так?
Мабуть, піду подивлюся, як тренуються інші.
А може… трохи над ними познущаюся.
З цими думками я попрямував до тренувального майданчика.
— Якби моє життя було комедійним шоу… я б точно його дивився.