— Очима Фрея Старлайта —
Позіх…
Одягнений у офіційну форму елітного класу Храму, я попрямував до аудиторії.
Усе здавалося сном… ніби я повернувся на цілий рік назад, у той момент, коли вперше ступив у це місце. Але будь-хто міг сказати, що Фрей, який зараз іде цими коридорами, вже зовсім не той Фрей, що був тоді… аж ніяк.
Шепіт навколо був живим доказом цього.
— Це він… той, хто виграв Вікторіаду.
— Той, хто переміг героя.
— Не дивись йому в очі! Він злочинець.
— Я чув, його щойно випустили з Алькатраса… буквально кілька днів тому.
— Лячно…
Завдяки загостреним відчуттям я чув кожне слово з болісною чіткістю.
Вони повторювали моє прокляте ім’я так часто, що мені майже захотілося його змінити.
Фрей, Фрей, Фрей, Фрей… клянусь, якщо ще хтось скаже—
— Фрей!
«…»
— Ха-ха, ти повернувся! Та подивись на себе!
Шльоп!
Данзо вгатив долонею мені по спині… просто ляпас, але мене відкинуло на два метри вперед, перш ніж я втримався.
— Давно не бачились, Данзо.
— І справді. Ну що, як там Алькатрас? Це справді те пекло, про яке всі говорять?
Ми давно не бачилися, але мене дивно вразило, як легко він проігнорував той факт, що я злочинець, який щойно вийшов із найстрашнішої в’язниці Імперії. Замість цього він поводився так, ніби я просто повернувся з відпустки.
Таке перекручене мислення… мабуть, тому він мене ніколи особливо не дратував.
Випрямившись, я відповів:
— Окрім викривлення часу, усе було доволі звичайно.
— Справді? Я чув, там люди сходять з розуму.
— Я виглядаю як божевільний?
— Ти й до того виглядав як божевільний! Ха-ха!
Шльоп!
Він знову мене вдарив, поки ми йшли до аудиторії, розмовляючи дорогою.
— Це добре для тебе, Фрею.
— І що саме з цього лайна «добре для мене»?
— У тебе тепер є кримінальне минуле. Це робить тебе крутішим… Може, мені вже нарешті перестати називати тебе «красунчиком».
Знову це…
— Я був би дуже вдячний.
— Твоє обличчя не допомагає. Навіть із цими темними колами під очима ти виглядаєш як клята принцеса.
Якимось чином розмова різко перейшла на неї, і я машинально перепитав:
— Принцеса?
Побачивши, що я не зрозумів, Данзо пояснив:
— А, точно, ти ж тільки повернувся. Нічого особливого. Просто принцеса останнім часом часто «випадає» з реальності. У неї навіть темні кола під очима гірші за твої.
Він на мить замовк, а потім додав:
— Коли я дивився на неї… чомусь згадав тебе.
Ці слова змусили мене задуматися… як саме інші бачили мене? За останні два роки я про це навіть не думав. Мене ніколи не хвилювало, що думають люди.
Але з того, що сказав Данзо… з Санзою явно щось відбувалося.
— У кожного свої проблеми, — тихо сказав я.
Данзо кивнув.
— Так і є.
Принцеса…
Думаючи про Санзу, я неминуче згадував і Еґона.
Цікаво, що він зараз замислює, особливо після того, як я став значно сильнішим, ніж він, ймовірно очікував.
Наші стосунки стали нечіткими, але одне було ясно… він мій ворог.
І я повністю збирався скоро з ним розібратися.
Зрештою… тепер у мене була карта, яка дозволяла грати в його гру за моїми правилами.
Поки я губився у своїх думках, ми зрештою дійшли до аудиторії.
Більшість із класу B вже були там. Єдиним новим обличчям був Деймон Валеріон, який схоже, віддавав перевагу нашим заняттям замість класу A.
Ми прийшли вчасно, тож я не встиг поговорити ні з ким, окрім Данзо.
Перед тим як сісти, він усміхнувся до мене:
— Краще стеж за спиною, Фрею. Я йду за першим місцем.
Коли я глянув на його картку, то побачив, що він тепер займає четверте місце в класі.
«Чому б тобі спершу не кинути виклик другому й третьому… а вже потім лізти до мене».
Я зітхнув і відкинувся на парту в кінці класу.
Поки професор не прийшов, я швидко оглянув студентів у кімнаті.
Рагна, Серіс і принцеса.
Вона виглядала виснаженою, з темними колами під очима, не гіршими за мої.
«Око Яструба» помітило ще дещо… дивну зміну в її золотому волоссі. Воно стало трохи темнішим.
Коли я дивився на неї, вона це помітила і зустрілася зі мною поглядом. Я помахав, і вона відповіла, хоча її вираз обличчя зовсім не змінився.
Лише побачивши її знову, я згадав силу, яку вона колись продемонструвала…
Якимось чином вона володіла силою, що зазвичай належить демонам.
Це легко можна було сплутати з Верховною Тіньовою Рисою, але я знав — справа не в цьому. Там було щось інше.
Що саме вона приховує?
Я замислився над цим, але мене перервав скрип дверей… і поява обличчя, яке одразу мене здивувало.
Те фіолетове волосся… Вона зайшла в довгому чорному пальті, з похмурим виразом обличчя — різкий контраст із тим образом, який я пам’ятав.
— Софія…
Я прошепотів її ім’я, навіть не усвідомлюючи цього. Схоже, вона почула… бо її погляд одразу зупинився на мені.
— О, Фрей Старлайт. Нарешті повернувся.
Я кивнув.
— Так…
— Добре. Тепер ваш клас нарешті зможе повернутися до нормальних тренувань.
Вона говорила коротко й по суті, одразу почавши заняття.
З огляду на нинішній стан Імперії, навчання в Храмі стало майже повністю практичним. Теорії майже не залишилося.
Софія поставила нас у пари для спарингів, лише інколи втручаючись із порадами.
Вона була особливо ефективною з Контролерами Хвиль… це була її спеціалізація.
Але коли справа доходила до мене, вона просто кивала й ішла далі. Схоже, їй більше нічого було мене навчити.
Чесно кажучи, я не очікував її повернення.
Після інциденту з проникненням Софія мала назавжди покинути Храм.
Тоді вона втратила свідомість, коли з’явився Еґон і переміг Кая Люка… вона так і не побачила різанину, що сталася після.
Згодом вона мала почати розслідування, докопатися до правди і дізнатися, що справжній винуватець… сам принц.
Вона б виступила проти нього і прагнула помсти, але зрештою була б використана й відкинута.
Це була її трагічна доля.
І все ж… ми тут. Майбутнє знову змінилося, і Софія повернулася як наша наставниця.
Я не міг не зацікавитися. Яке майбутнє чекає її тепер?