Того, хто більшу частину останнього часу провів замкненим у камері, мій перший день на волі промайнув у мить.
Спершу я побачив Аду. Моя сестра щиро зраділа, побачивши мене знову… і встигла набути тієї дратівливої риси — поводитися так, ніби вона моя мама.
Я особливо здивувався, коли відкрив її вікно статусу…
Ім’я: Ада Старлайт
Очки прихильності: 99
Це число було лякаюче високим. Я думав, що межа — 50.
На відміну від вікна Фенікса, сторінка статусу Ади була неймовірно довгою… ніби могла врости в землю, якщо дати їй розгортатися далі.
З такою високою прихильністю я міг бачити про неї все. Її думки, здібності, що їй подобається, що вона ненавидить…
Кожну деталь — із приголомшливою чіткістю.
І тоді я почав замислюватися… яка взагалі користь від цієї здібності?
А, і ще… варто згадати — я спробував використати Погляд від третьої особи на Аді.
Це спрацювало. Лякаюче добре.
Я справді відчував себе гравцем, спостерігаючи за нею зі спини.
Якщо чесно, це навіть було полегшенням — що ця здібність, здається, працює лише на Аді.
Інакше… хто знає, що я міг би з ними зробити?
Так, лише Ада.
…Принаймні, я так думав.
— Що це за вираз обличчя? Якщо й далі будеш так витріщатися в нікуди, я поверну тебе до тями силою.
Кулак вдарився об мій меч, відштовхнувши мене на крок назад.
— …Вибач.
— Довге ув’язнення притупило твої бойові інстинкти… Продовжимо, поки твоє тіло знову не згадає, як рухатися.
Кармен хруснула пальцями, її очі засяяли, коли вона зафіксувала на мені погляд.
У відповідь я прийняв стійку, стиснувши Балеріон, і пробурмотів:
— …І за що я тепер взагалі б’юся? Який сенс повертати ці інстинкти?
Не звертаючи уваги на мої слова, Кармен рушила вперед, атакуючи раз за разом, намагаючись позбавити мене «іржі» перед моїм поверненням до Храму.
Я розумів. Вона робила це для мене… навіть якщо не говорила цього вголос. І я був вдячний, особливо за те, як вона завжди захищала Аду.
До того ж… щойно я відкрив її вікно статусу, я одразу відчув спокій.
Ім’я: Кармен Старлайт
Поточні очки прихильності: 50
Ранг: SS-
Стиль бою: Зоряний пил
Ця людина довіряє тобі й вважає тебе союзником і кимось важливим.
Її рівень прихильності був достатньо високим, щоб розкрити багато… і схоже, він не підніметься вище 50, якщо я щось не зроблю—
Те, що я зробив випадково з Адою.
Навіть зараз я до кінця не розумів, як працює ця нова функція системи.
Я провів цілий тиждень у маєтку Старлайтів.
Особняк, у якому ми жили, був віддалений від решти столиці — тихий і спокійний.
Ада не відходила від мене ні на хвилину весь цей тиждень. Вона постійно трималася поруч.
І, як не дивно… мене це не дратувало.
Якось я почав сприймати її як справжню сестру.
Я б ніколи не подумав, що щось настільки просте може так сильно змінити наші стосунки.
Я й досі пам’ятав подив і радість у її очах, коли я почав ставитися до неї як до родини — після того, як усі старі бар’єри між нами зникли.
Сім’я… це було все, заради чого я боровся до цього моменту.
І тепер ця сім’я була тут… втілена в Аді Старлайт.
Те тепло, яке я відчував… можливо, саме це мав на увазі батько, коли сказав мені жити.
Оце.
Таке життя… можливо, саме цього він завжди хотів для мене.
Глибоко в душі я сподівався, що це і є відповідь.
Я бажав майбутнього, достатньо доброго, щоб дозволити такому життю розквітнути.
…
…
…
Час справді летить.
І не встиг я озирнутися, як знову опинився в Храмі.
Тут нічого не змінилося.
І як не дивно, я усвідомив, що за останній рік у мене тут з’явилося багато спогадів… від перших днів і гіркої боротьби до фінальної битви Вікторіади.
Тепер я вже не першокурсник. Я офіційно став частиною елітного класу другого року.
Я зрозумів це лише тоді, коли спробував зайти до своєї старої кімнати на першому поверсі й побачив там іншу, молодшу дівчину.
Незграбно мені довелося підніматися нагору, привертаючи небажану увагу й здіймаючи метушню, без якої я цілком міг обійтися.
І саме тоді… я зрозумів, як мене тепер бачать інші.
Я бачив у їхніх очах ненависть… огиду.
Для них я був злочинцем. І, якщо чесно, я щойно вийшов із в’язниці.
Але серед цієї огиди було й дещо інше…
Страх.
Жах.
Сам того не помічаючи, моє ім’я почало мати вагу.
Значно більшу, ніж тоді, коли я був просто «Фрей, той хлопець, що намагався зґвалтувати доньку аристократа».
Хоча це не мало значення. Мене ніколи не цікавило, що про мене думають.
Я піднімався сходами, крок за кроком, на другий поверх… позначаючи ще один рівень у своєму житті в Храмі.
І тоді я побачив когось, хто прямував туди ж, куди й я.
Ті широкі плечі… платинове світле волосся… висока, м’язиста постать, яку важко забути.
Не так давно ми билися один з одним майже до смерті.
Тепер він кинув на мене косий погляд — золоте око блиснуло сирою інтенсивністю.
— Ну що ж… Фрею Старлайте. Нарешті вирішив показатися?
Деймон повністю розвернувся до мене, його характер залишався таким же вибуховим.
— Деймоне. Ти перший, на кого я тут натрапив… Що, заблукав і випадково зайшов до елітного класу?
Я посміхнувся, готуючись до нашої звичної словесної сутички.
Але Деймон відповів спокійно:
— Хм. Відтепер ти часто мене тут бачитимеш.
Він дістав чорну картку з золотим гравіюванням, демонструючи своє нове позначення:
Елітний клас — Ранг AB-11
Коли я придивився уважніше, його форма вже не була з класу Безодні.
— AB-11?
Я підняв брову, і Деймон пояснив:
— Це означає, що я тепер належу до обох елітних класів.
Що, в принципі, мало сенс.
Єдина причина, чому його спочатку визначили до класу Безодні, полягала в політичному протистоянні між принцом і принцесою.
Щоб зберегти нейтралітет, йому не дозволяли входити до жодного з їхніх класів.
Але тепер, із загрозою війни, що нависла над усіма, цей нейтралітет було відкинуто.
Деймона офіційно додали до елітного класу… хоча й досить дивним способом — як члена одразу класів A і B.
Втім, призначення йому 11-го рангу в обох класах… це було очевидне приниження.
Він одразу прочитав мої думки, посміхнувшись і вказавши на мою власну картку.
— Що таке? Номер один тепер мене жаліє?
Як він і сказав… мій ранг у класі B змінився з останнього разу.
Фрей Старлайт — Клас B-1
Схоже, після Вікторіади я став номером один.
Я зітхнув, відповідаючи Деймону:
— Цифри нічого не означають.
— Правда.
Він погодився, і ми разом продовжили підніматися сходами.
Я був здивований, наскільки спокійно він поводився зі мною. Я добре пам’ятав, наскільки ворожим він був раніше.
— Схоже, в тебе багато думок у голові, — сказав він.
— Є таке, чесно. З якого це часу ми можемо обмінятися більше ніж трьома словами без бійки?
Я запитав, розгублений, і Деймон підняв брову.
— Що? Ти б хотів, щоб я знову почав тебе ображати?
Чесно… я саме цього й очікував.
— Ні. Я просто думав, що ти зневажаєш таких, як я.
— Зневажаю.
Він відповів одразу, навіть не зупиняючись.
— Я зневажаю тих, хто б’ється за безглузді речі… людей, які поводяться так, ніби щось досягли, хоча це не так. Така поверхнева гордість робить їх такими ж порожніми.
Я кивнув.
Це був Деймон Валеріон… його філософія воїна, оголена до суті.
Він трохи повернув голову до мене.
— Але ти інший, Фрею Старлайте.
— Га?
— Я ніколи не бачив, щоб хтось бився з такою відчайдушністю… як ти тоді. Та первісна жага… той імпульс, що втратити було гірше, ніж померти. Ніби це справді кінець.
Деймон замовк на мить, згадуючи наш півфінальний бій.
— Той, хто б’ється так… справжній воїн.
Його слова залишили в мені дивне відчуття.
Деймон Валеріон… одержимий боєм лев дому Валеріон… щойно визнав мене.
Я знав, що його слова не повинні мати значення.
Вони були безглуздими.
І все ж, чомусь я не знайшов, що відповісти.
Мої думки зупинилися.
Тож із моїх вуст зірвалося перше, що спало на думку:
— Справжній воїн? Я просто вбивця.
Я сказав це радше як образу самому собі.
Але Деймон лише засміявся, прямуючи до своєї кімнати.
— Вбивця? Розплющ очі, Старлайте. Тебе оточують люди, які хоча б раз уже вбивали.
У цьому світі, в цю епоху, вбивство вже не мало тієї ваги, що колись.
Справжня причина, чому всі тоді так зреагували, була не в тому, кого я вбив… а в тому, як я це зробив.
У небезпеці, яку я уособлював.
Ті, хто судив мене за «злочини», самі вбили тисячі.
Це ніколи не було питанням моралі.
І Деймон це розумів… на відміну від звичайних студентів, які зневажали мене за це.
— Я з нетерпінням чекаю нашого наступного бою, Фрею Старлайте. Будь готовий.
Сказавши це, він завершив розмову і зник у своїй кімнаті.
Я теж усміхнувся, повертаючись до своєї.
— Я теж цього чекаю… — тихо пробурмотів я.
Я не втримався і з цікавості відкрив вікно статусу Деймона.
І те, що я побачив, здивувало мене.
Ім’я: Деймон Валеріон
Очки прихильності: 30
Ранг: B
Стиль бою: Врата Дракона
Ця людина поважає тебе і вважає своїм суперником.
Мені потрібно було перестати сприймати студентів елітного класу як персонажів із якоїсь історії.
Вони були реальнішими за мене… у багатьох сенсах.
Я все ще не знав, що мені робити далі…
І як мені жити.
Навіть фінальне завдання моєї системи досі залишалося порожнім.
Але я був упевнений…
Я знайду відповідь тут, у стінах Храму.
І ось так… почався мій другий рік у Храмі.