— Очима Фрея Старлайта —
— Це твій останній день тут, Фрею Старлайте. Сподіваюся, ти не надто прив’язався до цього місця.
Один із охоронців криво посміхнувся, стоячи біля входу до моєї камери.
Три місяці минули в цій клітці… камері, що більше нагадувала могилу. Час в Алькатрасі був викривлений. Те, що мало бути дев’яноста днями, у моїй свідомості розтягнулося на довгі, гіркі три роки.
Ця камера стала для мене майже знайомою, дивно нагадуючи гуртожитки, які я колись знав у своєму минулому житті.
Три роки… їх мало б вистачити, щоб щось змінити всередині мене. Я справді в це вірив.
Я думав, їх вистачить, щоб заповнити порожнечу, дати мені причину рухатися далі в цьому жорстокому, безжальному світі.
Але ні.
І ніколи не вистачить.
Скільки б я тут не пробув, у цьому світі немає нічого, що могло б заповнити порожнечу, яку вони залишили.
— …Це несправедливо… Батьку…
Гірка усмішка торкнулася моїх губ, коли я повільно підвівся, готуючись залишити єдине місце, до якого вже встиг звикнути.
Чому ти залишив мене з тими словами?
Чому сказав мені жити?
Через тебе… я більше не маю права померти. Навіть це мені більше не належить.
То що мені тепер робити?
Минуло три роки, і все, що вони дали — це підтвердили, наскільки я порожній.
У моїй голові — війна. Прірва, що поглинає моє серце цілком. І безліч запитань, що роздирають те, що від мене залишилося.
Заради чого мені жити?
Заради помсти? Проти Вескера — чудовиська, чию долю я навіть не знаю?
Чи проти Інженера, який затягнув мене й мого батька в це пекло й змусив страждати?
Чи мені жити тихо, як хотів батько… цінувати те, що маю, і захищати це?
Усі ці причини могли б стати паливом. Я повторював це собі знову й знову, намагаючись повірити. Але після трьох років, замкнених у власній свідомості, я зрозумів — цей вогонь згас.
Він вигорів.
Поглинутий безоднею всередині мене.
Я хотів бути схожим на тих епічних героїв із історій. Одержимим помстою, що кричить у небо: «Я знищу всіх демонів!»
Але ця мрія ніколи не була реальною.
Щось у мені померло вже давно.
Колись Вікторіада давала мені сенс. Мету, до якої я міг прагнути всією своєю натурою.
А зараз?
Зараз — нічого.
Абсолютно нічого.
— …Боже, Я такий порожній.
…
…
…
Заглибившись у думки, я майже не помітив, як двері камери відчинилися. Охоронці мовчки вивели мене назовні.
Коли ми дійшли до воріт в’язниці і я ступив на тверду землю… землю, не просякнуту холодом камери… мене одразу вдарив крижаний вітер.
Я був босий, у рваних чорних штанах, із повністю оголеним торсом. Шторм жалив мою шкіру.
Моє чорне волосся трохи відросло, торкаючись потилиці. Три місяці — це небагато, але три роки в голові? Можливо, вони залишили свій слід.
На мене чекала та сама карета, що привезла мене сюди. І поруч із нею, як і раніше, стояв Фенікс Санлайт.
— …Фенікс.
Молодий лорд родини Санлайтів лагідно усміхнувся і поклав руку мені на плече.
— Давно не бачились, Фрею. Гадаю, для тебе це відчувалося як три роки.
— Так і було, — відповів я.
— Ходімо. Залишимо це місце позаду. Думаю, тобі вже вистачило.
Я не заперечував. Просто сів у карету поруч із ним.
Щойно я опинився всередині, кинув погляд на Фенікса… і система одразу активувала вікно.
Фенікс Санлайт
Очки прихильності: 20
— Фенікс має певні очікування щодо тебе, але не повністю довіряє. Він залишається обережним —
Доступна інформація:
Ім’я: Фенікс Санлайт
Ранг: SS
Стиль бою: Вічне Полум’я
Поточна думка:
«Дивно. Він провів три роки під тортурами, і все ж… він зовсім не змінився».
Я дивився на вікно системи, що зависло поруч із його ім’ям. Це була одна з нових здібностей системи другого рівня.
Шкала прихильності дозволяла мені тепер значно краще розуміти людей.
І Фенікс… він намагався зрозуміти, чому я не змінився… чому після трьох років ментальних мук я все ще лишаюся цією порожньою оболонкою.
Фрей Старлайт прожив у цьому світі лише вісімнадцять років.
Три роки, у межах такого короткого життя, — це вже багато… а тим більше, коли вони проведені під тортурами в найстрашнішій в’язниці Імперії.
Але вони не знали… що мій ментальний вік набагато більший. І фізичний біль більше не мав на мене справжнього впливу.
Завдяки системі прихильності я вже знав найкращий спосіб поводитися з ним.
Під час нашої подорожі назад до столиці Фенікс пояснив, що чекає на мене далі.
Схоже, все ще було чимало людей, які хотіли моєї смерті… не переконані фінальним вироком суду.
Поки що, однак, я був у безпеці… доки залишався під захистом Фенікса і своєї родини.
Але за мною стежили. Я повністю підкорявся волі Імперії, і моє лезо мало спрямовуватися туди, куди вони накажуть.
Ймовірно, вони хотіли використати мене у майбутній війні… змусити піти слідами батька.
У попередній війні його завжди відправляли на передову. Він знову й знову стикався з найсильнішими воїнами ворога… аж поки не залишився сам проти Драґота.
Можливо, батько став тим, кого вони вже не могли контролювати… тому вони вирішили позбутися його через війну.
Інакше кажучи… вони використали його, вичавили з нього все, що могли, а потім викинули при першій нагоді.
Ця думка змусила мою кров закипіти.
І все ж, дивно… я не відчував особливої ненависті до Маекара.
Порожнеча всередині мене поглинала всі інші емоції, наче чорна діра.
…
…
…
Після деякого часу розмов про формальності та моє майбутнє я слухав, як Фенікс почав розповідати легенди, які залишив після себе мій батько.
На диво, я справді хотів слухати далі.
Фенікс теж це помітив… єдину справжню зміну в мені.
Світло в моїх очах… було тим самим, що сяяло в його, коли він говорив про Авраама.
Схоже… мій батько справді був моїм героєм.
Подорож не зайняла багато часу. Завдяки телепортаційним воротам ми швидко дісталися території столиці.
Коли ми наближалися до місця призначення, я уважніше розглянув свою нову систему і одну здібність, що тихо з’явилася в її глибині:
[Погляд від третьої особи]
Коли очки прихильності досягають 50 або більше, ти можеш увійти в перспективу гравця від третьої особи. Це дозволяє існувати позаду цілі в ефемерній формі, сприймати її думки та емоції і — якщо рівень прихильності достатньо високий — навіть безпосередньо керувати нею.
Жахлива здатність.
Якщо рівень прихильності достатньо високий, я міг шпигувати, маніпулювати… фактично робити все, що заманеться.
Я замислився… чи це якась особлива здатність, дарована мені як автору?
Сила втручатися у власних персонажів?
Але в цьому світі… це вже не роман. Це реальність.
Занадто багато загадок усе ще гризли мене зсередини.
Як я перевтілився в це тіло з самого початку, але отримав доступ до нього лише два роки тому?
Інженер. Ті статуї. Безіменні.
Від одних лише думок про це мій розум розвалювався. Тож я вирішив відкласти все це — поки що — і просто рухатися вперед.