Між двома світами… — таку назву мала боротьба, що завершилася трагедією лише в одному світі.
Та сам світ був глибоко розділений, і кожен жив у власній версії цієї історії.
На спустошеному боці, просякнутому запахом смерті, під мертвим небом і над безплідною землею, гуркотів марш великої армії… її кавалерія випромінювала первісну ауру залякування.
Лицарі цього війська носили чорні обладунки з таємничими знаками. На чолі їхав величезний воїн у золотій броні… відомий на весь континент: Ґадфрей, Лорд Ультрас.
Його армія — одна з наймогутніших серед відомих — тепер прямувала до нового поля бою.
Та їхнім супротивником була не армія. Лише одна людина.
Просуваючись уперед, Ультрас дісталися чітко окресленої зони… позначеної велетенським бар’єром, що сягав неба.
Назустріч їм вибіг загін магів.
— Вітаємо Вищу Кров.
— Де він? — у голосі Ґадфрея не було терпіння, лише жага битви.
Маги все зрозуміли й без зволікань повели його.
— Досі всередині бар’єра, як завжди… блукає без мети, чекаючи нової здобичі.
Ґадфрей гарикнув, наказуючи війську готуватися.
Їхнім ворогом була чудовиськова істота, яку називали найсильнішою серед Порожніх — Понтіфф Сілівен.
І хай не буде непорозумінь… це не був звичайний супротивник. Він був чимось інакшим.
Понтіфф Сілівен не усвідомлював свого оточення. З ним неможливо було говорити, домовитися чи якось взаємодіяти.
Він просто нападав на все, що бачив.
Колись він був людиною. Ніхто не знає, як це змінилося.
Сілівен винищив легіони людей і звірів.
Він перетворив цілі провінції на пустки… настільки, що найвидатніші маги Ультрас звели гігантські бар’єри, аби замкнути його на величезній території.
Його в’язниця була розміром із державу, її межі підтримували маги, що працювали безупинно.
Ці бар’єри випромінювали пригнічувальну ауру, яка зазвичай відлякувала хижаків — і, на диво, раніше стримувала й Понтіффа Сілівена.
Так протягом довгого часу він блукав на самоті тією землею, після того як знищив у ній усе живе.
В’язниця розміром із країну, збудована для однієї людини. Ось яким лихом був Понтіфф.
Тепер він став їхньою ціллю.
Ґадфрей наказав війську готуватися. Вони пройшли крізь бар’єр і вступили до запечатаної зони.
Казали, що Сілівен здатен відчути будь-кого, хто ступає до його в’язниці.
Спершу ніхто нічого не побачив і не відчув.
— Знайдіть його… негайно, — наказав Ґадфрей.
Маги швидко визначили його місцеперебування.
Він був далеко… за сотні кілометрів… тягнув за собою свій велетенський меч.
Ультрас розпочали атаку.
У їхньому арсеналі були арканні гармати та інша зброя неймовірної сили.
Усе, що вони мали, було спрямоване на одну ціль.
Заклинання злітали в небо, звукові хвилі заряджалися, магічна артилерія загуркотіла. Дощ руйнування почорнив небеса.
Усе це обрушилося на Порожнього.
Пролунав вибух, що сколихнув землю, ударна хвиля злетіла вгору.
Вони влучили. Це було безсумнівно.
Гармати могли пошкодити навіть істот SS-класу. Напевно, він зазнав шкоди.
Майнула іскра надії.
— Ми його дістали? — хтось прошепотів.
Тиша.
А потім — жах.
Задушливий намір убивства просочився в кістки.
Відчуття неминучої смерті лягло на солдатів, мов друга шкіра.
Ґадфрей вийшов уперед, його два велетенські мечі блищали.
— Він іде.
Вони ще не бачили його… але смертоносна аура, що наближалася, була достатнім доказом.
Зрештою вони тремтіли посеред безплідних земель, коли жахливий рев розірвав повітря.
За мить вони побачили його… він мчав здалеку, мов здичавілий звір.
Один-єдиний чоловік, що біг на трьох кінцівках, тягнучи за собою колосальний меч, вага якого роздирала землю.
На ньому був повний обладунок, іржавий та роз’їдений темною енергією, а над шоломом здіймався багряний плюмаж.
Та це вже не мало значення.
— РААААААААААА!!
Чудовиський крик наростав, коли він увійшов у зону обстрілу. Його негайно накрили незліченні магічні удари, розриваючи землю довкола… але він не зупинявся.
— РААААААААГХГХГХ!!
Сама вага його наміру вбивати змушувала тремтіти навіть найдосвідченіших воїнів. Серед них Ґадфрей кинувся вперед — назустріч Понтіффу Сілівену.
Ґадфрей вивільнив усю свою силу, затопивши поле бою гравітаційною та земною аурою, щоб розчавити ворога під тягарем своєї могутності.
Лорд Ультрас проти Порожнього.
Обидва неслися один на одного, їхні крики ставали дедалі лютішими з кожним кроком.
За мить Ґадфрей опинився віч-на-віч із Понтіффом Сілівеном… крізь щілини шолома виднілися лише ті жахливі очі.
І світ здригнувся.
Два мечі Ґадфрея зіштовхнулися з масивним клинком Сілівена.
Ґадфрея… якого вважали найсильнішим «щитом» серед живих, здатним витримати удари Олівера Хана й Івара Валеріона одночасно… вважали непереможним у прямому бою.
Але щелепи розкрилися від жаху, коли одним ударом його відкинуло в небо.
Та гора м’язів, вагою в тонни, пролетіла повітрям і з гуркотом врізалася в землю, розриваючи її й залишаючи глибоку вм’ятину в броні.
Не було часу на шок.
Бо чудовисько вже було тут.
Понтіфф Сілівен… відкинувши найсильнішого з них, мов ляльку… тепер стояв перед рештою війська Ґадфрея.
Тисячі воїнів раптом здалися малими… нікчемними… коли його крик знову прогримів.
Він стрибнув у повітря, закрутившись, і обрушив свій меч у нищівній дузі.
Плоть і кістки розліталися миттєво.
За лічені секунди він прорізався глибоко в їхні ряди, розриваючи все на шматки.
Із самого початку думка завербувати його була дурною надією. План полягав лише в тому, щоб у слушний момент випустити його на сили Імперії.
Але вони припустилися фатальної помилки.
Вони його недооцінили.
Ґадфрей кинувся назад у бій… але Сілівен продовжував різанину з первісною люттю.
Він кусав і пожирав їх крізь щілину свого закривавленого шолома.
Це була різанина.
…
…
…
Імперія — в’язниця Алькатрас.
Алькатрас була найбільшою в’язницею Імперії, запечатаною потужними чарами, що викривляли відчуття й розтягували сприйняття часу.
Три місяці тому сюди прибув один із наймолодших в’язнів… сімнадцятирічний хлопець.
Дивно, але він не виявив жодного страху перед сумнозвісною в’язницею.
Відтоді, як він розлучився з Феніксом Санлайтом, Фрея Старлайта затягли до камери.
Вузька, порожня кімната без ліжка — лише стілець і туалет у кутку.
Фрей проводив там більшість часу, сидячи з порожнім виразом обличчя, втупившись у ніщо. Він нічого більше не робив.
Спочатку його не катували. Так працював Алькатрас: перший «місяць», який для відчуттів дорівнював цілому року, — це повна ізоляція між чотирма задушливими стінами.
Ця психологічна тактика була надзвичайно ефективною, часто ламаючи в’язнів ще до початку справжнього болю.
Так минув перший «місяць».
Потім настав другий.
І на той момент Фрей уже відчував, ніби минув цілий рік.
Розпочалася друга фаза.