Опале листя розповідало історію…
Історію юнака, який боровся у жорстокому світі, не підозрюючи про страхітливу правду, що чекала попереду.
Світ змінювався. На обрії насувалася війна.
Війна жорстокіша й темніша за будь-яку, що була раніше.
Імперія готувалася.
І Ультрас також.
Ті крайні фракції… загадкові й невідомі решті людства… населяли цілий континент таємниць. Ніхто не знав, яким насправді є життя там.
Бо та земля підкорялася законам, зовсім відмінним від законів цивілізованого світу.
Континент Ультрас був поділений на дві частини:
Одна займала 90% території… безплідна й мертва. Нескінченна пустеля, відома як Спустошені Землі.
Решта 10% називалася Кровавими Землями.
Розкидані міста, що жили під тиранією Вищої Крові.
Контраст між цими двома регіонами був настільки разючим, ніби вони належали різним світам.
Серед рухливих пісків Спустошених Земель…
Пліч-о-пліч ішли чоловік і молода постать, огорнуті лютим піщаним штормом.
Перший носив розкішний чорний костюм під довгим плащем і прикривав обличчя шарфом.
Це був не хто інший, як лорд Гевід Ліндман з Ультрас, а поруч із ним крокував його емпірей — підлеглий у масці, відомий лише як Ві.
З огляду на їхній стан, вони вже довгий час подорожували пішки.
— …Лорде Гевід, нам справді потрібно вплутуватися в цю нісенітницю?
У голосі Ві звучало явне невдоволення.
Але Гевід Ліндман відповів спокійно:
— Це прямий наказ Вищого Демона Астарота. У нас немає вибору.
Він згадав місію, яку їм особисто доручив Астарот.
— Нам наказано зібрати всіх Порожніх. Вони необхідні для прийдешньої війни. Вища Кров планує покінчити з конфліктом з Імперією раз і назавжди.
Слухаючи, Ві пробурмотів:
— Порожні… Я чув усі ці історії, але невже вони справді такі сильні, як про них кажуть?
— Так, — підтвердив Гевід. — Ти ж на власні очі бачив, що один із них зробив того дня… Людвіг, Проклятий.
В спогадав того божевільного звіра, що насмілився напасти на Астарота.
— Людвіг — найслабший із п’яти Порожніх. А решта чотири? Вони значно гірші.
Усього їх було п’ятеро.
І кожен із них — чудовисько.
Заглиблюючись у бурю, В поставив ще одне запитання, яке давно не давало йому спокою:
— Якщо між Лордами й Порожніми спалахне бій… хто переможе?
Гевід не вагався:
— Окрім старого Мерґо, про якого я знаю небагато… вони найімовірніше, повністю нас зітруть.
— Настільки все погано?
— Так.
Раптом, вони зупинилися.
Те, що було попереду, змусило їхню кров похолонути.
Гевід скривився з огидою, а Ві вилаявся:
— …Що це, в біса, таке?
Перед ними стояли десятки дерев’яних кілків, на кожному з яких були насаджені людські тіла… ще живі.
Але жах полягав не лише в цьому.
А в тому, що з ними зробили.
Їхні тіла були спотворені до гротескних форм… комусь пришили додаткові руки до спини або прикріпили кінцівки в химерних місцях. Справжні ж кінцівки були відрубані.
Очі й роти майстерно зашиті, позбавляючи їх можливості кричати чи благати.
Деяким чоловікам понівечили геніталії й потворно пришили їх до облич.
Інших було знівечено до невпізнання, а потім зшито назад, мов глузливі пародії на життя.
І всі вони мовчали.
Той, хто катував їх, залишив їм життя… але знищив їхні душі.
— Вона поруч. Це один із її почерків, — пробурмотів Гевід.
Швидким рухом він підняв меч і випустив хвилю сили, що поклала край їхнім стражданням.
Після цього вони рушили далі.
— …Хто саме та Порожня, яку ми шукаємо? — знову запитав Ві.
Голос Гевіда став похмурим:
— Як я вже казав, Порожніх п’ятеро. Двоє з них — безтямні звірі. Перший — Людвіг, якого ти бачив того дня… а другий…
Він замовк, примруживши очі проти піщаної бурі.
— …найгірший із них усіх.
— Той, кого знають як Понтіфф Сілівен.
— Проти Понтіффі було відправлено лорда Ґадфрея. Він добровільно зголосився виступити проти найсильнішого з Порожніх.
— Є ще двоє Порожніх… більш розсудливих за інших… а отже, їх легше завербувати: Ляльковод, Саймон Манус, і Отець Смоґ. Той хитрий старий Мерґо сказав, що сам упорається з ними, мовляв, вони — найлегші цілі…
Гевід Ліндман гірко буркнув, особливо коли мова зайшла про останню Порожню.
— І залишається остання… жінка.
Просуваючись далі, вони натрапляли на нові понівечені тіла, перекручені й спотворені до огиди. Деякі були жахливо зрощені разом.
З кожним кроком ставало лише гірше… оголені, понівечені постаті хиталися піском, не здатні кричати — їхні роти були зашиті.
— Не дивуйся тому, що побачиш, — тихо мовив Гевід.
— Та, кого ми шукаємо, найскаженіша з усіх Порожніх.
Жінка, яку описують як істоту, ближчу до демонів, ніж до людей.
— Кривава Королева… Евелін.
Їм знадобилися місяці пошуків, блукань, що здавалися вічністю.
Зрештою Гевід Ліндман і замаскований Ві дісталися одного зі спустошених міст.
Побитий знак позначав його назву:
«Чорний Прапор».
Вони йшли її вулицями… цілковито порожніми. Більшість мешканців ховалися всередині наметів, що нагадували цирк виродків.
Інколи якийсь відчайдух намагався наблизитися — але Гевід перерубував його ще до того, як той встигав підійти ближче ніж на п’ять метрів.
Його очі тепер світилися червоним… він відчував це. Присутність була близько.
— Вона поруч…
Вони рушили далі й зрештою зайшли до одного з величезних наметів.
Сморід крові та бруду вдарив у ніс.
Усередині на них зиркнув брудний чоловік середнього віку в закривавленому фартусі.
— Чого вам, в біса, треба?!
Позаду нього валялися розкидані трупи, один із яких лежав розпростертий на столі.
Великий чоловік… мертвий.
Старий різник огризнувся:
— Прийшли мене грабувати?! Ці тіла — мої!
Стан цього місця був огидним… людське м’ясо використовували як їжу, а частини тіл — для найрізноманітніших потреб.
Ві стиснув руків’я меча, від нього війнуло жагою крові.
— Убити його?
Та Гевід похитав головою.
— Ні.
Він уп’явся поглядом у брудного чоловіка.
— Ми не прийшли тебе грабувати. Але раджу тобі… забиратися, поки можеш. Якщо продовжиш — помреш.
— Га?! Ви ще мені повчання читатимете?! Забирайтеся, поки я не запхав цього ножа вам у дупу!
Старий загрозливо підняв закривавлений ніж.
В знову рушив уперед, але Гевід зупинив його.
— Я сказав — ні.
Він указав на різника.
— Чому б тобі не продовжити роботу? Ми не заважатимемо. Просто дивимось.
— Та пішли ви! Я ж сказав — геть!
Старий уже збирався кинутися на них, але завмер, відчувши, як терпіння Гевіда Ліндмана тане.
Запізно, але він зрозумів… ці двоє не були звичайними людьми.
Неохоче, обливаючись потом, він повернувся до столу.
— Чорт забирай! Гаразд! Дивіться, як працює старий.
Бурмочучи, різник схилився над трупом.
Впевненим рухом, відточеним роками моторошної практики, він розрізав чоловікові живіт.
Розтин був точний і глибокий… кров розлилася по столу.
І раптом він закричав і відскочив назад, охоплений жахом.
— Що за…!
Ві зробив крок уперед, спантеличений.
— Що сталося?
Різник заверещав із підлоги:
— У нього в животі—!!
Із черева мертвого чоловіка повільно виринули дві стрункі руки, вкриті кров’ю.
Поступово жінка, згорнута всередині, почала вибиратися назовні, обіймаючи оголені ноги, її тіло було повністю залите кров’ю, коли вона поволі виповзала зсередини трупа.
І щойно її обличчя стало видно…
Евелін розплющила свої широкі чорні очі й сонно глянула на тих, хто потривожив її відпочинок.
— О… ви мене знайшли.
Повільно вона вибралася з тіла мерця.
— Завжди такі настирливі… до самого кінця.
Пробурмотіла й вказала пальцем на старого, що розтинав труп.
— Помри.
Легким рухом пальця кров, що просочила одяг переляканого старого, затремтіла… а потім вибухнула, розірвавши його на шматки.
Ві на мить застиг, коли запах крові лоскотав його чуття.
Особливо коли його погляд зустрівся з поглядом тієї дивної жінки.
Вона усміхнулася й дивна аура розлилася наметом… але її миттєво розсік удар Гевіда Ліндмана, що прорізав повітря.
— Не дивись на неї.
— Ох, який ти зануда.
Евелін засміялася, відкинула труп, із якого вибралася, і сіла оголеною на закривавлений стіл.
— Евелін… Вищий Демон кличе тебе.
— Хм. Дай спершу щось одягну… Боже, який же ти надокучливий. Ліндмане, я ж казала тобі минулого разу, що якщо ми ще раз зустрінемося — я тебе вб’ю? Казала ж?
Вона легенько постукала пальцем по губах, не зводячи з нього очей.
— Цікаво, який вираз обличчя матиме один із Лордів Ультрас… коли його катуватимуть.
Попри відверту провокацію, Гевід не напав. Він залишався спокійним і терплячим.
— Це прямий наказ Вищого Демона, Кривава Королево… Евелін. Відмова зараз—
— Ти мені погрожуєш?
Обличчя Евелін потемніло, але Гевід відповів так само спокійно:
— Тлумач це як забажаєш.
Його рука лягла на руків’я клинка, очікуючи її реакції.
Та Евелін лише зневажливо махнула рукою.
— Уже йдіть. Зараз ви мені просто муляєте очі.
— Що?
Вона підвелася й пішла геть, навіть не озирнувшись.
— Ви ж хочете виграти прийдешню війну, правда? Виконати свої жалюгідні амбіції.
Вона накинула коротке пальто, яке ледве прикривало її тіло, й пішла далі, усе ще вкрита кров’ю.
— Я прийду, коли настане слушний час… Але якщо хтось завадить мені зараз — я його вб’ю. Тож забирайтеся.
Гевід на мить завагався, дивлячись, як вона повністю повернулася до них спиною.
— Аа… мені потрібен новий чоловік для втіхи. Але вони всі надто швидко іржавіють. Такі огидні.
Евелін продовжувала божевільно бурмотіти собі під ніс.
— Мені потрібен хтось прекрасний… залитий кров’ю, звиклий до болю… хтось, чиє тіло витримало всі види тортур… з ким я зможу по-справжньому творити!
Вона обійняла себе, здригаючись від викривленого захвату.
— З таким… я могла б жити щасливо роками… дуже довго~
Лише тепер Ві почав по-справжньому розуміти, що Ліндман мав на увазі раніше…
Коли говорив про Порожніх.
Він нарешті усвідомив, наскільки вони справді божевільні й жахливі.
Час йшов. І війна наближалася.
Евелін, Кривава Королева.
Саймон Манус, Ляльковод.
Отець Смоґ.
Людвіг, Проклятий.
І найсильніший із Порожніх… Понтіфф Сілівен.
Ультрас збирали всю свою силу для прийдешньої війни.
А десь іще, глибоко всередині в’язниці Алькатрас…
Фрей Старлайт відбував свій вирок… очікуючи наступного розділу своїх страждань.