— Очима Фрея Старлайта —
Того дня я йшов коридорами старого маєтку Фрея Старлайта. Слуги кланялися один за одним, коли я проходив повз.
Я довго вивчав нову систему… її зміни, оновлення…
І нові можливості, які мені надали.
Було надто багато всього, що потрібно осмислити. Але мабуть, найбільш приголомшливою була правда… що я перевтілився в це тіло з самого початку — а не лише два роки тому.
Це відкриття шокувало мене. Я ніяк не міг повністю його усвідомити.
Я постійно замислювався, ким я насправді є для Інженера… і для тих дивних істот поруч із ним. І для тих, хто називає себе Безіменною Ордою.
Група без імені… про яку я не знаю абсолютно нічого.
Поки що я вирішив зосередитися на одному — відкрити правду й вижити у світі, потопаючому в хаосі та руйнуванні.
Знайти нову мету. Нову причину існувати.
Але перед цим… мені потрібно було зробити ще одну річ.
Залишалася частина послання мого батька… яку він не залишив для мене.
Вона була для когось іншого.
— Ада…
Я вже слухав цю частину раніше.
Мій батько віддалився від Ади, бо вона нагадувала йому про родину, яку він утратив. А вона, своєю чергою, вірила, що він ненавидить її… через усе, що він у неї забрав, через усе, що залишив мені.
Батько відчував провину перед нею… до самого кінця. Саме тому він залишив частину свого останнього послання для неї. Для нас обох.
Невдовзі я стояв перед кімнатою Ади… тією, якою вона користувалася в маєтку.
Я постукав.
Вона сказала, щоб я пішов.
Можливо, подумала, що це слуга. Або хтось інший.
Я все одно відчинив двері й зайшов.
Коли я увійшов, моя сестра сиділа за письмовим столом. Вона виглядала виснаженою більше, ніж зазвичай.
— Фрей?
У її голосі звучало занепокоєння… особливо після мого нещодавнього зриву й того, що могло виглядати як бажання померти.
Тому я намагався говорити спокійно. Наскільки міг.
— Привіт, Адо.
Я побачив, як її очі трохи розширилися, коли вона роздивилася мене.
— Що сталося? Тобі вже краще? А! Ти підстригся!
Вона швидко оглянула мене, її руки метушливо рухалися від хвилювання. Вона й справді дуже схожа на свою матір…
— Я в порядку. Я просто… хотів вибачитися за всі проблеми, які спричинив. Вибач, що був найгіршим братом у світі.
Чесно кажучи… останнім часом вона багато через мене пережила.
— Ні, все добре. Тобі не потрібно вибачатися. Я теж не була найкращою сестрою… Я майже нічого не змогла для тебе зробити.
Можливо, вона звинувачувала себе. Думала, що зазнала б невдачі, якби не втручання Іріса, навіть не знаючи, чого насправді хотів той старий.
Та я все одно був їй вдячний.
Вона з полегшенням дивилася на мене… принаймні тепер я здавався більш стабільним.
І я скористався цим моментом… активувавши послання.
— Адо… є дещо, що ти маєш почути.
Щойно я це сказав, голос мого батька залунав у кімнаті, його слова знову матеріалізувалися, немов магія.
— Привіт, Адо. Минуло багато часу…
Щойно вона почула цей голос, Ада здригнулася й міцно вчепилася в мій рукав.
Тихим, приголомшеним шепотом вона сказала:
— Фрей… цей голос!
Я кивнув.
І батько продовжив…
Я чув, як він вибачається перед нею… як каже, що завжди любив її як доньку й ніколи не ненавидів.
Чесно кажучи, я не хотів знову чути його голос. Щоразу, коли я його чув, порожнеча всередині мене ставала ще глибшою… і поверталися думки про смерть.
Але це було потрібно Аді.
Батько говорив із нею довго, хоча й не розкрив жодного з наших секретів. Кількох простих слів… про те, як сильно він її любить… вистачило, щоб Ада Старлайт розплакалася в моїх обіймах, коли я став поруч із нею на коліна й притис її до себе.
Для дівчини, яка все життя намагалася заслужити визнання батька, почути це після стількох років — було вершиною всього, що вона пережила.
Вона нарешті почула те, чого прагнула найбільше.
Ада плакала в моїх руках, а я мовчки дивився на неї.
Вона міцно трималася за мене, і її тепло повільно проникало крізь мою шкіру.
Ада Старлайт… дівчина, яка робила все, щоб її визнав батько, яка шанувала пам’ять матері й підтримувала свого брата всім, що мала…
Навіть коли цей брат був ніким. Нікчемою.
Але найважливіше…
Ада — донька мого батька.
Мого справжнього батька.
А це означає, що вона не просто сестра за назвою… вона справжня. По-справжньому справжня.
Я відповів на її обійми, міцно притиснувши її й уткнувшись обличчям в її праве плече.
Ми сиділи так довго…
Я не знаю, що саме змінилося того дня… але щось змінилося.
Місце Ади в моєму серці змінилося. Вона стала першою по-справжньому реальною людиною в цьому світі для мене.
…
Час після цього минув швидко. Мені довелося пояснити Аді, що я якимось чином знайшов послання батька всередині себе — у формі сили, яку він залишив.
У це було важко повірити… але вона не сумнівалася. Особливо після того, як я показав Темну Сестру.
Тепер той меч злився з моєю правою рукою у вигляді великого татуювання… складної квітки.
Квітка праворуч — і змій ліворуч.
Моє тіло повільно вкривалося татуюваннями. І я відчував це… моя сила зросла більше, ніж будь-коли.
Я прямував на північ у кареті, що везла мене до найхолоднішого регіону імперії… відбувати покарання у в’язниці Алькатраз.
І тим, хто супроводжував мене в цій подорожі… був Фенікс Санлайт.
Він спостерігав за мною вже деякий час.
— Схоже, ти нарешті прийшов до тями.
— Можна й так сказати.
Принаймні я більше не був тією самогубною руїною, якою був раніше.
— Ти ненавидиш мене, Фрей? За те, що я зробив на трибуналі?
Я похитав головою.
— Ні. Я розумію, що це було необхідно.
Адже це був єдиний спосіб витягти мене з тієї пастки, у яку я втягнув усіх.
Фенікс кивнув і ледь усміхнувся, дивлячись на засніжений краєвид за вікном.
Ми прямували в один із найхолодніших регіонів імперії…
До місця її найгіршої в’язниці — Алькатразу.
— Чесно кажучи, Фрей… зараз Імперія дивиться на тебе майже так само, як колись на колишнього Директора Храму, Бладмейдера. Вони намагаються використати тебе.
Колишній директор, Рафаель Бладмейдер, теж відбував там покарання, очікуючи наступної великої війни.
— Вони вже склали план навколо тебе, Фрей… через твій… незбагненний талант. А я? Я просто той, кого призначили наглядати за тобою. Якщо я вирішу, що ти становиш загрозу… мені наказано негайно вбити тебе.
Фенікс був зі мною чесним. І я це цінував.
— Я розумію.
Він кивнув і тихо посміхнувся.
— Якщо ти хочеш вирватися з майбутнього, яке для тебе написали інші, Фрей… ти маєш стати таким, як він. Як твій батько.
Таким, як Авраам Старлайт. Достатньо сильним, щоб розбити кожну перепону.
Я довго зітхнув, думаючи про все, що відбувається.
Ти не знаєш, Феніксе…
Є сили значно вищі… ті, що планують моє майбутнє згори.
— Цікаво… скільки сили мені потрібно, щоб розірвати ці кайдани?
Щоб звільнитися від долі, яку вирішили за мене… мені потрібно набагато більше.
Ми продовжували розмовляти з Феніксом протягом усієї дороги.
Він зовсім не виглядав як наглядач.
Ні… він був по-справжньому дружнім.
Коли ми наближалися до місця призначення, я дізнався подробиці свого покарання.
— Ти пробудеш тут три місяці. Але для тебе це буде як три роки.
Усередині застосовується потужна магія, що спотворює людське сприйняття… змушуючи час відчуватися значно повільніше.
Також будуть використані придушувачі аури, які повністю позбавлять мене сили чинити опір… особливо під час тортур.
— Ти страждатимеш там, Фрей. Але мусиш витримати.
Це було найм’якше покарання, на яке я міг розраховувати.
Тривалість визначили у три місяці, щоб я повернувся саме до початку другого року в храмі.
Я це чітко розумів.
Алькатраз вважали пеклом для багатьох…
Але фізичний біль для мене вже мало що означав.
Можливо, він навіть був мені потрібен… бо мій розум був перевантажений надто багатьма речами.
Три місяці, що відчуватимуться як три роки.
Цього більш ніж достатньо, щоб очистити голову… й перебудувати всі свої плани на майбутнє.
Після довгої мовчазної поїздки вдалині нарешті з’явилася масивна фортеця… її високі чорні стіни здіймалися над горизонтом.
Вона більше нагадувала темне військове місто, ніж в’язницю.
Це мало стати моїм новим домом.
Я заплющив очі, коли варта почала тягнути мене через ворота.
— Почнімо спочатку…
Настав час написати новий розділ…
У цьому огидному житті.