— Очима Фрея Старлайта —
Авраам Старлайт мертвий.
Мій батько мертвий.
Він помер, захищаючи мене… до самого кінця.
Я стояв, закам’янілий, не в змозі вимовити й слова. Мій розум просто не міг осягнути того, що я щойно побачив.
Тож я нічого не зробив… лише дивився, як тіло батька розсипається на зоряний пил, а його останні слова відлунюють у моїх вухах:
— Пробач, сину… Навіть у свої останні миті я не став батьком, яким ти міг би пишатися. Можливо… можливо, ти навіть ненавидів мене. Але я справді… справді люблю тебе, мій сину.
…
— Коли я запалив десять зірок техніки Зоряного Пилу, пожертвувавши власним життям, я досяг сили, що дозволила мені здійснити те, на що жодна звичайна людина не здатна.
У свої останні миті він довірив мені всю силу, яку зібрав… разом із часткою своєї волі… запечатавши її в моє маленьке тіло.
А точніше… в моє тіло.
— Використавши останній досвід, який я здобув через систему, я записав це послання для тебе. Я прожив у цьому світі набагато довше, ніж ти. Тож навіть якщо саме ти написав усе це… я знаю, що ти страждатимеш у цьому жорстокому світі.
Він залишив мені багато.
Мій батько відчував, що колись його життю може загрожувати небезпека. Тож перед смертю він усе підготував… зробив так, щоб я успадкував титул Лорда Старлайта і мав чимало переваг.
— Я залишив усю зібрану мною ауру в тобі. Ти можеш вважати це позиченою силою, але не помиляйся… я заповнив лише частину твого потенціалу. Море аури, яким ти володієш, набагато більше за все, що коли-небудь мав я.
Аура рангу SSS… Це був його дар.
І в ній він закарбував свою волю.
Волю захищати сина… підтримувати й підштовхувати мене щоразу, коли я був на межі падіння.
Увесь цей час я це відчував… щось завжди штовхало мене вперед, не даючи зламатися.
Коли я ледь не помер у Секті Тіні… саме його сила втримала мене при тямі.
Коли Хайзенберґ намагався вбити мене в поїзді… саме воля батька захистила мене.
Коли я бився з Бейлором… під час випробування на острові…
І навіть у моїй останній битві проти Сноу Леонхарта…
Мій батько був там. Він завжди був там… спостерігав за мною на кожному кроці.
Видіння почало згасати, і я повернувся до реальності.
Я все ще стояв на колінах у своїй кімнаті… у тій самій кімнаті, де все почалося.
І там… я побачив його.
Мого батька — у формі сяйливого білого світла, що повільно розчинялося в повітрі.
Я глибоко вдихнув, намагаючись подарувати йому найкращу усмішку, на яку був здатен.
— Тату… знаєш, я старався.
— Коли я зрозумів, що більше ніколи не побачу вас… це боліло. Боліло так сильно, що я бажав смерті. Я хотів померти, аби тільки не жити у світі без вас.
— Фрей Старлайт (Подвійна Душа) —
— Тому… коли я повірив, що є бодай крихітний шанс через перемогу у Вікторіаді… я бився. Я бився і бився.
— Я взяв до рук меч, тренувався щодня, кидався в бої не на життя, а на смерть… доки моє тіло знову й знову не ламалося.
— Я проливав кров, піт і сльози… просто щоб вижити, поки всі навколо намагалися мене вбити. І все одно… я продовжував битися.
Я задихнувся, коли всі почуття, які я так довго придушував, вибухнули назовні.
— Це боліло! Боліло сильніше за все! Біль, якого я не знав… не у своєму мирному минулому житті… але я терпів. Я терпів і йшов проти цілого світу… заради шансу повернутися.
І в той момент… я більше не міг стримувати сліз.
— Це було важко! Щоразу, коли я намагався йти вперед, переді мною виростала нова стіна. Це справді боліло! Боліло!
Я задихався, не в змозі говорити чітко.
Два роки стриманих емоцій… почуттів, якими я ні з ким не ділився… вирвалися назовні.
— Було так боляче, що я хотів померти! Я не раз бажав смерті! І все ж… я йшов далі. Йшов заради тебе. Заради всіх вас.
Коли я досяг межі, де звичайна людина давно б зламалася, я переступив її.
Я хотів, щоб батько знав. Хотів, щоб він це почув.
У той момент сяйлива постать батька всміхнулася.
— Я знаю.
Його дух… чи те, що залишилося від його волі… почав згасати.
Тож, перш ніж він зникне, я змусив себе вимовити слова, які завжди хотів сказати… долаючи пекучий клубок у грудях.
— Я пройшов крізь пекло заради вас… тату, тож не кажи, що я міг тебе ненавидіти. Ти був моїм світом. Ви всі були причиною, чому я не зупинявся.
Навіть у попередньому житті я ніколи не говорив цього як слід.
— Тому, тату… я хочу, щоб ти знав — я справді, щиро люблю тебе. Тебе і всю нашу родину… Я люблю вас так сильно, що не можу уявити світ без вас.
Я просто хотів сказати це хоч раз…
Якщо чесно, навіть зараз думка про життя у світі, де вас немає, для мене нестерпна. Я все ще хочу померти… просто зараз.
Але…
— Я теж люблю тебе, сину… Я вдячний, що мені даровано такого сина. Я пишаюся тобою… і впевнений, що решта відчувають те саме.
За його спиною почали вимальовуватися туманні постаті.
Ті самі фігури, що приходили до мене в снах.
— Сину… так само, як нам дали ще один шанс на життя, можливо, його отримали й інші з нашої родини. Тож живи, Фрею. Живи і використай свій другий шанс. Це все, чого ми хотіли для тебе… живи, мій сину. Живи.
Я мовчки слухав, не в змозі відповісти. Сльози душили голос.
Я лише судомно кивав.
— Дякую тобі, сину… І будь обережний із тим, що всередині тебе. Користуйся своєю силою мудро. Бо те, що в тобі… це лише темрява. Темрява, яку я так і не зміг зрозуміти.
Коли Авраам Старлайт намагався передати мені свою силу…
Він побачив усередині бездонну прірву… нескінченну темряву без дна і світла.
— Але коли я вдивився глибше… темрява дивилася у відповідь. Я побачив щось на її дні.
Щось, чого він не міг осягнути.
Щось, від чого по спині бігли мурашки… навіть більше, ніж від Четвертого Вищого Демона.
— Тож іди вперед, сину… але обережно. Крок за кроком ти відкриєш правду.
Ти відкриєш правду про цю темряву.
Послання завершилося.
Останні примарні постаті зникли.
І разом із ними зникли слова з мого інтерфейсу системи.
Подвійна Душа… нарешті зникла.
І залишився…
Фрей Старлайт.
Я не міг це прийняти. Не міг прийняти, що вони справді зникли.
Тож я кинувся вперед… простягнув руку до світла, що згасало.
Але я не схопив їх.
Я схопив щось інше.
Я відчув шорстку, тверду поверхню предмета, що вийшов із сяйва.
Щось темне.
Мої очі розширилися.
Руків’я з гравіюванням.
Абсолютно чорне лезо.
Чорна катана, що випустила хвилю сили, яка миттєво пройшла крізь моє тіло.
— Темна Сестра…
Останній дар мого батька.
Я впав на підлогу й довго дивився на меч.
Це… це було останнє, до чого він торкався перед смертю.
Я сидів мовчки й думав.
Про справжній сенс мого життя.
Груди все ще пекли. Очі були червоні від сліз. Я мабуть, сьогодні плакав більше, ніж за все життя.
Навіть зараз я хотів померти.
Я все ще не хотів жити в цьому жорстокому світі.
Але… мій батько жив тут так довго.
Він витерпів більше, ніж я. Боровся за мене все життя — і зрештою віддав його, щоб урятувати мене.
Мій батько… який пожертвував усім заради мене.
Яким правом…?
Яким правом я можу відкинути життя, яке він захистив ціною всього?
З самого початку це життя ніколи не було моїм, щоб його викинути.
Я не знаю, чи заслуговую жити. Не знаю, чи зможу йти далі.
Порожнеча в моєму серці… така ж, як у перший день.
Але принаймні…
— Я не помру марно.
Накласти на себе руки зараз — означало б зневажити все, через що він пройшов.
Авраам Старлайт.
— Тоді… почнемо спочатку.
Я провів лезом Темної Сестри по волоссю, зрізаючи довгі білі пасма.
Вони впали на підлогу.
Я підійшов до дзеркала у ванній — того самого, де вперше побачив своє відображення.
І ось воно знову. Моє обличчя.
Багато змінилося…
Бліда шкіра. Темні кола під очима.
Темрява в погляді.
І біле волосся.
Тепер, коли воно коротке… я трохи нагадував себе тодішнього.
Того, хто вперше забіг сюди, переляканий. Того, чий світ тоді розвалився.
Сьогодні я піду крізь руїни цього зламаного світу — у пошуках причини жити.
— Я житиму.