— Очима Фрея Старлайта —
Анна Старлайт.
Мати Фрея Старлайта…
Я навіть не знав, що маю відчувати, коли дивився на неї.
Я спостерігав, як вона вперше зустріла мого батька, як їхні стосунки повільно вибудовувалися — крок за кроком.
— Спочатку я бачив у ній лише нещасну дівчину, яку життя позбавило навіть можливості ходити.
Анна Старлайт страждала на Хворобу Розпаду Аури — недугу, яку успадкувала від батька.
Вона більше не могла зібрати достатньо сили в ногах, щоб нормально ходити.
Могла зробити хіба що кілька кроків — і то лише з чиєюсь допомогою.
До того ж, будучи донькою Лорда роду, який оберігав її від усього зовнішнього світу, її життя починалося й закінчувалося в межах того маєтку.
І все ж… попри свій стан… я бачив, що усмішка жодного разу не сходила з її обличчя.
— Гадаю перше, що я до неї відчув, — це цікавість… Як вона могла так яскраво усміхатися, маючи все це?
Авраам Старлайт був чоловіком, який обійшов увесь світ, тоді як Анна Старлайт була дівчиною, яка майже не бачила нічого за межами власного саду.
— Коли я вперше спробував представитися їй, вона сказала, що в цьому немає потреби… бо вже знає про мене все.
Її батько так сильно її оберігав, що розповідав їй кожну дрібницю зі свого життя…
І серед тих історій було чимало про Авраама Старлайта.
Анна Старлайт теж зацікавилася… почувши всі ті величні оповіді, вона захотіла на власні очі побачити, яким чоловіком є Авраам Старлайт насправді.
І от так…
Від простих невимушених розмов — до дружби… а потім і до чогось значно глибшого.
Час минав, і Лорд Ізан Старлайт помер, залишивши по собі заповіт, у якому назвав Авраама Старлайта своїм наступником.
Я бачив, як мій батько дедалі частіше відвідував той відлюдний сад.
Зовні він носив титул Лорда й гордо тримав меч у руках.
Але в тому саду він був просто чоловіком, який сидів поруч із жінкою.
Багато хто виступав проти нього — передусім Леонідас Старлайт, що прагнув сам зайняти місце Лорда.
Та мій батько легко зламав той опір, коли зійшовся з Леонідасом у бою… і знищив його.
Поступово батько проводив із нею дедалі більше часу, котячи її візок садом…
— Скажи мені, Аврааме… чому ти виглядаєш таким порожнім?
Анна ставила йому це запитання багато разів.
Але він ніколи не знав, як відповісти.
— Я не знаю.
Він провів тридцять довгих років, переслідуючи мету зі свого попереднього життя.
А в цьому житті… у нього не було нічого.
Він був абсолютно порожній.
— Анна Старлайт змогла зрозуміти мене, навіть коли я не сказав жодного слова. Вона була надзвичайно проникливою… читала мене, мов відкриту книгу.
Я спостерігав, як мій батько, крок за кроком, закохувався в неї.
Одного дня Анна розповіла йому про свою мрію… побачити світ.
І він здійснив цю мрію.
Без жодного попередження він підхопив її на руки й виніс за межі тих стін.
Він злетів високо в небо, тримаючи її, а вона міцно притискалася до нього.
З того дня він забирав її щодня.
Разом вони подорожували всією Імперією.
Ця пара привертала безліч поглядів…
… дивна пара: могутній чоловік і крихка жінка, яка навіть не могла нормально ходити.
Та хто наважився б торкнутися її?
Чоловік поруч із нею був найсильнішим у світі.
Поступово я бачив, як життя поверталося в обличчя мого батька.
Я бачив, як він сміявся.
Бачив, як усміхався.
Ці вирази були точним віддзеркаленням моїх найдавніших спогадів… обличчя, яке він мав тоді, коли ми всі сиділи разом родиною: мої брати й сестри, моя мати й я.
Я мав би бути щасливим… бачачи, як він нарешті знаходить бодай крихту спасіння.
Мій батько одружився з нею.
Я чув усі їхні розмови…
Як вони закохувалися одне в одного.
Я навіть чув, як вона з радістю говорила про те, що хоче мати двох дітей… хлопчика й дівчинку.
Я слухав.
І я все це бачив.
Я мав би бути щасливим.
Мій батько нарешті знайшов спокій після тридцяти довгих років безперервних страждань і гонитви за недосяжною мрією…
Міражем, який він переслідував надто довго.
Я мав би радіти за нього.
Але не міг.
Стоячи там, спостерігаючи за всім цим, я просто… не міг.
Я не міг змусити себе це відчути.
Так, я краще за всіх знав, через що він пройшов,
Ціну, яку він заплатив,
Битви, які він вів заради нас.
Але навіть так…
Усе, що я відчував, — це задуху.
Дивне відчуття, яке без попередження стискало мені груди.
Такі дивні почуття.
Такі незрозумілі емоції.
Як би я на них не дивився, я бачив лише щасливу родину, яку повільно будували з нуля.
Але, тату…
Я знаю, що не маю права це казати.
І все ж те, що я відчував у той момент…
Було зрадою.
…
…
…
Минув рік відтоді, як мій батько одружився з Анною Старлайт.
І незабаром у них народилася перша дитина.
Красива дівчинка, схожа на матір.
Ця дівчинка… була Ада.
Моя сестра росла, купаючись у любові й турботі матері.
А що до мого батька — я часто бачив, як він узагалі уникав її.
— Якщо бути чесним… я думав, що після зустрічі з Анною зможу нарешті забути минуле й біль.
Я чув слова мого батька… слова чоловіка, який просто хотів утекти від реальності — хоча б на деякий час.
— Але не зміг. Щоразу, коли я дивився на неї, я бачив лише вас усіх… як тримав вас на руках у день вашого народження, як спостерігав, як ви ростете, день за днем…
Ада Старлайт постійно нагадувала йому про дітей, яких він утратив…
Про мене.
І про моїх братів та сестер.
Вона була мов живе втілення спогадів, які він поховав глибоко в собі.
Емоції, які колись відсунув убік, знову вирвалися назовні — люто й нестримно.
Як він узагалі міг утекти від світу, збудованого з тієї самої історії, яку колись розповів йому власний син?
Від самого початку він був змушений жити зі своєю реальністю.
Його холодність до Ади посіяла в її серці зерна негативу… зерна, що росли надто швидко.
Вона думала, що батько її ненавидить.
Можливо, вона була недостатньо хорошою?
Можливо, їй потрібно було старатися більше, щоб заслужити його схвалення?
І вона почала це робити…
Вона працювала без упину, аби здобути хоча б крихту його визнання.
Поки інші діти її віку гралися й безтурботно сміялися,
Ада Старлайт навчалася. Зростала.
Відчайдушно намагаючись стати достатньо сильною, щоб він пишався нею.
— Я бачив, як сильно вона старалася…
Мій батько теж це бачив.
Та навіть коли він намагався зблизитися з нею, він відсторонювався, сам того не усвідомлюючи.
Анна Старлайт бачила його внутрішню боротьбу, але нічого не могла вдіяти — адже він ніколи не відкривав їй усієї правди.
Повільно але невпинно, Авраам Старлайт опинявся на межі втрати не лише своєї першої родини, а й другої.
Авраам Старлайт…
Він почав ненавидіти самого себе.
Він звинувачував себе в усьому.
Усю цю темну енергію, всю палаючу самоненависть, він виливав у безжальні тренування й нескінченні битви.
Тренування.
Бій.
Ось і все, про що він думав.
Він убив незліченну кількість монстрів, і незліченну кількість людей.
У ті часи Ультраси жили в постійному жаху перед ним.
Його меч скосив стількох із них, що Темна Сестра отримала нове, моторошне ім’я —
«Вбивця Демонів».
Ще один титул у нескінченному списку імен Авраама Старлайта.
Його єдиним порятунком залишалася дружина — Анна Старлайт.
Та навіть її вже було недостатньо.
І тому він продовжував тиснути на себе…
Битися, мов божевільний…
Особливо тоді, коли війна з Ультрасами наближалася дедалі ближче.
І ось одного дня, коли він палав каяттям і самоненавистю, мій батько нарешті зламав межі людських можливостей.
Він прорвався.
Я з благоговінням спостерігав, як Авраам Старлайт перевершив ранг SS+…
Проголосивши себе істотою, що вийшла за саму концепцію людяності.
Він досяг Десятої Зірки Техніки Зоряного Пилу.
У той момент мій батько мав достатньо сили, щоб змінити світ, так само, як і Перший Герой — Казіс Валеріон.
Та іронічно…
У той самий час…сталася ще одна подія.
— Анна Старлайт… знову була вагітна.
Тієї ночі Анна Старлайт сказала йому…що носить його дитину.
Спершу він не знав, як реагувати.
Ще одна дитина… ще один шанс.
Але перш ніж він устиг по-справжньому відчути радість, на нього обрушився ще один удар.
Один із лікарів роду Старлайт, який уважно стежив за станом Анни, потайки зустрівся з ним…і повідомив найжорстокішу новину.
— Ця дитина… не повинна народитися, — сказав лікар.
Анна Старлайт уже довела своє крихке тіло до межі, народивши Аду.
Виносити ще одну дитину було б надто важко…
Вона помре від внутрішньої кровотечі.
— Анна повинна зробити аборт, — наполягав лікар.
Мій батько…
Він не знав, яке рішення було правильним.
Але знав одне…
Він не хотів втратити дружину.
І тому, зламаний, але відчайдушний, він погодився на аборт.
Убити дитину ще до її народження.
Але Анна Старлайт…
Вона відмовилася.
Відмовилася з силою, яка аж ніяк не відповідала її тендітному тілу, сказавши, що ніколи не вб’є власну дитину.
Що вона радше помре, ніж зробить це.
Авраам більше не знав, що робити.
Та доля приготувала для нього ще більшу жорстокість тієї ночі.
Тієї самої ночі…
Ночі, яку Авраам Старлайт ніколи не забуде…
У темному кабінеті, що слугував йому притулком, з’явився гість.
Постать у чорному, з сяйливими блакитними очима.
Після всіх цих років…
Після всього цього часу…
Вони зустрілися знову.
— Та зустріч… стала останнім ударом.