Розділ 229: Спогади Полеглої Зірки (6)

Він перетнув Демонічне Море сам-один, винищивши незліченну кількість кошмарних істот, що чатували в тих водах.

І зрештою…він дістався іншого берега.

У мить, коли він ступив на їхні узбережжя, він побачив, що вони вже чекали.

Чотири Лорди Ультрів.

Гевід Ліндман,

Мадам А,

та високий, брудний чоловік у чорній масці, що приховувала спотворене обличчя… колишній лорд, Вал.

Разом з іще однією постаттю, закутою в шати чумного лікаря й маску ворона — колишнім лордом, Еверблеком.

Четверо лордів рівня SS зібралися, щоб зустріти його.

— Розумію… тож ви чекали на мене.

Вивільнивши повний тиск своєї дев’ятизіркової Аури Старлайта, Авраам рушив до них з нетерплячим виразом обличчя.

Темна Сестра холодно блиснула в його руці…і без жодного попередження він атакував.

Того дня вибухнула битва, що здригнула землю.

Авраам Старлайт проти Чотирьох Лордів Ультрів.

— Я бився з наміром убивати.

Але вони були надто клято впертими.

Кожен із них володів чудовиськовими демонічними контрактами, що перетворювали їхні тіла на зброю, яка виходила за межі людських можливостей.

І, що ще гірше…

Вони випускали на нього жахіття.

Створіння, сформовані наче з людських тіл, але повністю спотворені…

З чорної кров’ю, що сочилася з їхніх очей і ротів.

— Вони використовували їх як гарматне м’ясо…

Щоразу, коли я їх розтинав, єдине, що я відчував, — це огиду.

— Я згадав, що ти розповідав мені про Ультрас…

Про те, як їхнє суспільство поклонялося крові.

Континент Ультрасів був зовсім іншим світом.

Світом, про який Імперія не знала майже нічого.

У тій землі сама кров була священною.

Ті, хто народжувався з оскверненою кров’ю, не мали майбутнього…

Їхні тіла були приречені гнити, заражені самою демонічною силою, що текла в їхніх жилах, аж доки вони не мутували в потвор.

Я стис кулаки, спостерігаючи за цим.

Цей жах…зрештою був і моїм злочином.

Як автор — творець цього світу — я ніс частину відповідальності за те, що там відбувалося.

Ті монстри, які нападали на мого батька… колись були людьми.

Людьми, в яких насильно вливали демонічну кров.

Іноді процес виявлявся успішним, створюючи тих, кого вони називали «Висококровними».

Але такі випадки були вкрай рідкісними.

Набагато частіше демонічна кров діяла як смертельна отрута, вбиваючи нас, людей, викривляючи нас у гротескні аберації…у створінь, що безупину нападали на мого батька.

Іноді траплялися мутації…перетворюючи осквернених людей на ще жахливіших монстрів.

Чим сильнішою була демонічна кров, якою їх наповнювали, тим могутнішою ставала істота, що з’являлася.

Ці чудовиська блукали землею вже понад триста років…

Я заплющив очі перед кривавою битвою, що розгорталася між моїм батьком, Лордами Ультрас і тими огидними істотами.

Ті монстри…це те, що ми нині називаємо Кошмарними Істотами.

Ті самі створіння, на яких полює людство по всій Імперії, ті самі, з якими я сам стикався незліченну кількість разів.

Вони не були монстрами.

Вони були людьми.

Люди, що полювали на людей…увесь цей час.

Істина, яка ніколи не мала бути пізнаною.

Мій батько… Авраам Старлайт…він це знав.

Після виснажливої битви з Лордами, найсильнішими Людськими Демонами нарешті втрутився…

Драґот.

Він володів одним із наймогутніших легендарних мечів у світі…

Місячним Мечем.

Аура, що випромінювалася з того меча, пожирала всі інші види аури, і навіть батькові було важко протистояти натиску, коли Драґот і чотири Лорди оточили його.

Зрештою батько був змушений відступити…ледь урятувавши життя завдяки втручанню Маекара Валеріона.

Та битва лише ще більше загострила ворожнечу між Імперією та Ультрасами.

Після того сумнозвісного інциденту…мій батько продовжив жити.

Він продовжив ставати сильнішим.

На знак вдячності за надану допомогу Імператор Маекар запросив мого батька на розкішний бенкет у своєму імператорському палаці.

— Маекар Валеріон був людиною глибокого бачення.

Він бачив далі за будь-кого іншого.

Його проникливість була по-справжньому захопливою, поруч із його нищівним талантом.

Хоча він був старшим за мене, він теж досяг рангу SS+…і вже це саме по собі було вражаючим.

Батько поважав Імператора.

А Імператор, своєю чергою, був ним заінтригований.

— Того дня Маекар запросив мене на поєдинок сам на сам…

Дружній бій, щоб зміцнити наш зв’язок.

Справжні воїни розмовляють мечами, а не за обіднім столом.

Це було негласним правилом.

І тож поєдинок організували таємно.

Про нього знала лише жменька найвищих посадовців.

Битва тривала довго…вона відбулася глибоко в Східних Кошмарних Землях між найвеличнішим списоносцем Імперії, Маекаром Валеріоном, та дивовижним мечником, Авраамом Старлайтом.

І після жорстокого, виснажливого поєдинку…

Вперше спина Маекара торкнулася землі.

Він програв.

З тієї миті все стало очевидно:

Цей чоловік із побічної гілки Старлайтів був справжньою силою.

Багато хто вірив, що саме він стане наступним великим героєм після Казіса Валеріона.

Але Церква відкинула такі твердження…

Адже Священний Меч Вермітор не обрав його своїм господарем.

Та батькові той меч ніколи й не був потрібен.

Однієї лише Темної Сестри було більш ніж достатньо.

Його ім’я тепер лунало на кожному кроці по всьому континенту.

Він нарешті досяг вершини, до якої так прагнув.

Але не тієї мети, якої бажав насправді.

Він не дозволив собі впасти у відчай.

Він завжди вважав це життя даром.

— Я намагався проживати кожен день на повну, на знак поваги до благословень, дарованих мені.

Та попри все…

він ніколи не забував свою сім’ю.

Навіть після тридцяти довгих років.

Він ніколи не здавався.

Він терпів порожнечу, що залишила по собі їхня відсутність.

А потім…сталася зустріч, яка назавжди змінила життя Авраама Старлайта.

— Колишній лорд… Ізан Старлайт нарешті досяг своєї межі.

Він зрештою піддався хворобі, що повільно пожирала його зсередини.

Недузі, для якої не існувало лікування.

Ізан Старлайт боровся з нею мужньо й довго.

Він прожив дивовижно довге життя.

Але зрештою більше не міг терпіти.

У свої останні дні він благав…він просив Авраама Старлайта стати наступним Лордом Родини Старлайтів.

— Я навіть не знав, як відмовити…не тій людині, яка всі ті роки ставилася до мене, як до сина.

Мій батько, розгублений і збитий з пантелику, усвідомив, що не зміг здійснити так багато з того, що колись задумував.

Він не знайшов свою сім’ю.

Він не зумів прорватися за межу рангу SS+.

І скільки б не шукав, так і не зміг відшукати того загадкового Інженера.

Авраам Старлайт зайшов у глухий кут.

Він стояв на роздоріжжі, де поступово почав приймати це нове життя…і ставати справжньою частиною цього світу.

— Я погодився.

Він прийняв пропозицію…стати новим Лордом Родини Старлайтів.

— Але була одна проблема.

Авраам Старлайт не мав чистої крові головної лінії, і попри його нищівну силу та досягнення, багато хто виступив проти його сходження.

Саме тоді лорд Ізан Старлайт зробив пропозицію…ту, що змінила все.

— Він попросив мене одружитися з нею… його єдиною донькою.

У лорда Ізана було багато синів, але лише одна донька…крихка дівчина, яка успадкувала його невиліковну хворобу, через що жила в усамітненні настільки, що Авраам ніколи раніше її не бачив.

Спершу батько відмовився.

Він не міг забути свою сім’ю, скільки б років не минуло.

Але під невблаганним тиском помираючого чоловіка…він зрештою погодився зустрітися з нею, хай навіть лише один раз — щоб самому все зважити.

І так це привело до того дня.

У відокремленому саду одного з головних маєтків Родини Старлайтів, батько вперше зустрів її.

Вона тихо сиділа в інвалідному візку…її ноги були паралізовані з народження.

Її тіло здавалося крихким, і водночас…воно випромінювало спокійну, беззаперечну шляхетність.

Коли я побачив її обличчя, я завмер.

Одного погляду було достатньо.

Я миттєво зрозумів, хто вона.

Вона була матір’ю Фрея Старлайта.

Матір’ю цього тіла, яке я тепер населяю.

Її обличчя…вона виглядала як доросліша версія моєї сестри Ади…ніби я стояв перед її близнючкою.

— Та жінка була схожа на розквітлу троянду…

Троянду, чиї корені міцно обвили моє серце, пробуджуючи почуття, що давно в мені померли.

Я слухав слова батька, без жодного виразу на обличчі.

— Навіть після всіх тих років…вона досягла того, де зазнали поразки всі інші.

Це було майже абсурдно…як одна жінка змогла заповнити порожнечу, що точила такого чоловіка, як мій батько, понад тридцять років.

Я не розумів почуттів, про які він говорив.

Тих емоцій, що він описував…у мене їх не було.

Але я не мав права його судити.

Я — той, хто зламався всього за два роки, хто намагався покінчити з усім у ту мить, коли відчай розчавив мене…як я міг звинувачувати людину, що витримала тридцять років?

Як я міг дорікати йому за те, що він закохався…за те, що знайшов бодай крихту спасіння?

Та жінка…стала моєю матір’ю в цьому світі.

Її ім’я було:

Анна Старлайт.