Його світ перевернувся догори дриґом, коли відчуття поволі почали повертатися.
— Це він, так?
— Це мусить бути він!
— Ми так довго чекали!
Коли батько прийшов до тями,
він був не сам.
Дивний хлопець збуджено кружляв навколо нього…
— Це справді він!
Хлопцеві було на вигляд років десять, він буквально тонув у сорочці, що була для нього занадто великою, каптур низько насунутий на золотаво-біляве волосся, яскраво-блакитні очі сяяли життям.
Побачивши Авраама, він радісно вигукнув:
— Це він! Правда ж, сестро?!
Він збуджено обернувся до іншої постаті.
Саме тоді батько помітив її…
Жінку з темною шкірою й смоляно-чорним волоссям, її мускулиста статура була втіленням воїна.
Насупивши брови, вона пробурмотіла:
— Це справді той, на кого ми чекали весь цей час?
— Та звісно ж!
— Заспокойся, ти його лякаєш!
З’явилися й інші постаті…
Чоловік із довгим чорним волоссям і чорними очима, з масивним списом, закріпленим за спиною.
Старий, що ледве пересувався, спираючись на палицю, насилу тримаючись на ногах.
Усі вони оточили батька, пильно вдивляючись у нього.
У їхніх очах було все…
Жадання, повага, одержимість, захоплення й благоговіння.
Батько був розгублений.
І правду кажучи… я теж.
Як би я не напружував пам’ять…
Я не міг упізнати жодного з них.
У ту мить я знову почув голос батька.
— Того дня, коли вони оточили мене… я не злякався їх.
— Але мене жахнуло інше — я не відчував від жодного з них абсолютно нічого.
Досягнувши рангу SS, батько розвинув загострений інстинкт…здатність миттєво оцінювати силу інших, навіть тих, хто був сильнішим за нього, як-от Амігдала.
А тепер?
Нічого.
Він узагалі не міг «прочитати» цих людей.
— Хто ви такі? І як я тут опинився?
Щойно він це сказав, усі відступили назад, даючи йому простір.
— Бачиш?! Ти його налякав!
— Це не моя вина! Він напевно, злякався через твою чорну шкіру, сестро!
— Що ти щойно сказав?!
Батько здригнувся, коли жінка завдала хлопцеві нищівного удару, випустивши ударну хвилю такої сили, що все в радіусі дії розсипалося.
І все ж…
Хлопець стояв там абсолютно неушкоджений.
— Досить, Еванкхелл. Це ти його лякаєш.
— Навіть ти?!
Ці дивні люди почали сваритися між собою.
Вони виглядали не більше ніж купкою божевільних…
Психів, що тинялися всередині Секти Тіні, оточеної Землями Кошмарів.
І батько, і я…
Ми відчували ту саму порожнечу, спостерігаючи за ними.
І коли їхня сварка загострилася, ззаду пролунав голос…
Голос, від якого всі замовкли,
голос, що скував мене на місці й затьмарив мій вираз обличчя.
Усі водночас обернулися… коли він з’явився.
Чоловік, оповитий чорнотою, його скляні блакитні очі зловісно сяяли,
точнісінько як і раніше.
Єдина різниця, яку я помітив…тепер у нього було дві руки, а не одна.
Цей покидьок…
— Відійдіть від нього, — наказав Інженер холодним, владним голосом.
— Він не той, на кого ви чекали.
Атмосфера змінилася миттєво.
Ті, хто ще мить тому здавалися купкою безрозсудних дурнів…
Ураз перетворилися на щось… жахливе.
Вони не випустили жодної видимої аури, але сама порожнеча, здавалося, тремтіла довкола них, коли вони з люттю втупилися в Інженера.
— Що за чортівню ти несеш?! Не той, на кого ми чекали?!
Еванкхелл стиснула кулак, крокуючи вперед і люто вказуючи на Інженера.
— Хіба не ти сказав, що час настав?! Той, на кого ми чекали всі ці роки! Якщо це не він, то навіщо ти зібрав нас тут?! Клятий ти!
Їхній гнів закипав.
— Я ж казав вам ніколи йому не довіряти! Він навіть не людина…
Попри наростаючу напругу, Інженер залишався абсолютно спокійним, наче все це його взагалі не стосувалося.
Простим, відстороненим тоном він знову заговорив:
— Ця людина — ключ до його появи.
Він указав на Авраама Старлайта й холодно продовжив:
— Він… необхідний.
Я бачив розгубленість на їхніх обличчях.
Тим часом батько інстинктивно відскочив назад, збільшуючи дистанцію між ними.
Він не намагався втекти…десь глибоко всередині він уже розумів: утеча від них неможлива.
— Хто ви чорт забирай, такі?! — вимагав він.
— Про що ви бурмотіли раніше?! «Ключ»? «Той, на кого чекали»? Що це за маячня?!
Усі дивилися на Авраама.
І той, хто відповів…був не хто інший, як сам Інженер.
— Тобі поки що не потрібно цього знати, — сказав він.
— Аврааме Старлайте, ти ж хочеш знайти їх, хіба ні? Свою родину. Саме тому ти й досі виконував кожне завдання.
Вираз обличчя батька скам’янів, коли до нього почало доходити.
— Ти… це ти стоїш за системою, чи не так?
У відповідь Інженер просто розгорнув у повітрі екран.
На ньому великими літерами було написано те, що батько прагнув побачити відтоді, як увійшов до Земель Кошмарів:
Фінальне завдання: досягти кінця Східних Земель Кошмарів (ВИКОНАНО)
Він виконав завдання.
І тепер настав час забрати нагороду.
— Ти ідеально виконав свою місію, — сказав Інженер.
— Тепер, забери свій приз.
Окрім величезної кількості очок досвіду, Інженер кивнув у бік жінки.
— Еванкхелл, віддай йому.
Еванкхелл на мить завагалася, а тоді важко зітхнула.
Між її долонями спалахнула аура — і щось матеріалізувалося.
Чорний, проклятий меч…катана, що випромінювала всепоглинальну, зловісну силу.
— Забирай.
З явною неохотою Еванкхелл кинула меч Аврааму Старлайту, і той інстинктивно впіймав його в повітрі.
У ту ж мить, коли він торкнувся піхов,
Батько відчув це…
Неймовірну силу, замкнену в цьому клинку.
Навіть я дивився на нього з благоговінням, одразу впізнавши його характерні риси.
Це був один із Семи Легендарних Мечів…
Темна Сестра.
— Ти навіть не уявляєш, скільки я натерпілася, відбираючи цей меч у того покидька Авалона, — пробурмотіла Еванкхелл.
— А тепер ти хочеш, щоб я просто віддала його якомусь випадковому чоловіку?
Вона злісно зиркнула, тоді як хлопець, що ширяв поруч, хихикнув.
— Наче він тобі взагалі був потрібен. Ти ж лучниця, а не мечниця.
Батько на мить проігнорував їхню перепалку, зосередившись на мечі у своїх руках…
а потім підняв погляд прямо на Інженера.
— Ти… що ти таке насправді? Який у тебе зі мною зв’язок? Чого ти від мене хочеш?
Для Авраама все було суцільною загадкою.
Але на диво, Інженер відповів прямо.
— Я — не більше ніж давня воля… та, що затрималася надто довго, очікуючи на певну подію.
— А чого я хочу від тебе… — холодно продовжив він.
— Так це щоб ти завершив свою місію… підготував ідеальне вмістилище для його приходу. Нічого більше.
— Вмістилище? Вмістилище для чого?
— …
Інженер не відповів.
Тим часом інші… ті дивні істоти, подібні до нього,
дивилися на нього в цілковитій тиші.
Батько прагнув істини.
Істини про все, що відбувалося, і про те, який це має стосунок до нього та до історії, яку колись розповів йому його син.
Міцно стиснувши Темну Сестру,
восьмизоряна аура Батька спалахнула —
повна міць техніки Зоряного Пилу вирвалася назовні.
Він приготувався вдарити.
— Ти скажеш мені правду… — прогарчав він.
— Навіть якщо мені доведеться розтрощити твою дивну пику на шматки.
Батькові було досить.
Досить загадок.
Досить плутанини, що лише накопичувалася довкола нього.
Тож він вирішив…якщо правда не прийде до нього сама — він вирве її силою.
Скориставшись жахливою силою Темної Сестри, його аура вибухнула, коли він кинувся до Інженера, вивільняючи чудовиськову міць, що струсонув увесь простір довкола.
Присутні не змогли приховати здивування, побачивши його рівень.
— Цей чоловік…
— У нього немає аурних шляхів…
Те, чого досяг Батько…
опанувати легендарний меч так бездоганно з першої ж спроби…
було вражаючим навіть для них.
З нищівним ударом Авраам метнув клинок просто в Інженера, маючи намір убити.
Але за мить до того, як лезо досягло цілі…воно зупинилося.
Наче сам час завмер.
— Ти ще недостойний битися на такому рівні.
Рука Інженера спалахнула холодним блакитним полум’ям, коли він рушив.
Надто швидко…
Батько навіть не побачив, як він наблизився.
Одним дотиком до грудей
Батько відчув пекучий потік сили, що розірвав його зсередини, і свідомість почала танути.
— Ти ж хочеш зустрітися з ним, чи не так? Зі своїм сином.
Голос Інженера ледь чутно відлунював у його свідомості, перш ніж темрява поглинула все.
— Тоді продовжуй те, що почав, Аврааме Старлайте… аж до настання призначеного дня.
Батько знепритомнів і впав до ніг Інженера.
Інженер, не зворушений анітрохи, повернувся до інших, що зібралися навколо.
— Я зібрав вас сьогодні, щоб обговорити наступну фазу… і завершити підготовку.
Усі слухали уважно, все ще приголомшені тим, що щойно побачили.
— День, на який ми всі чекали, близький, — сказав Інженер.
— І помилок бути не може. Я не дозволю ще одного провалу, як із Чен Ма.
Ніхто не наважився заговорити.
Особливо після того, як Інженер згадав це ім’я…
Чен Ма.
Інженер… зазвичай механічний, позбавлений емоцій…цього разу дозволив прослизнути іскрі почуттів у своєму голосі.
Тузі.
Передчуттю.
Голодній жадобі миті, яку він більше не міг відкладати.
Того дня…підготовку було завершено.
До того, що мало прийти далі.
Розділ 226: Спогади Полеглої Зірки (3)
Том 1
