Він усвідомив істину, яку я витратив два довгі роки, намагаючись розкрити.
Але на відміну від мене, батько не впав у відчай.
Навпаки — він став іще рішучішим…
І ще впевненішим у тому, що зрештою знайде нас.
У глибині серця він вірив, що не лише йому було даровано другий шанс на життя.
Він вірив, що доля розподілила ці можливості порівну між усіма членами нашої родини.
І тож…він рушив уперед.
І саме в ту мить, коли він повністю прийняв реальність світу, в якому жив…
— Система видала завдання.
Фінальне завдання.
Таке, що наказувало йому увійти до Східних Земель Кошмарів…
і дістатися самого їхнього краю.
— Я одразу зрозумів… це завдання було на зовсім іншому рівні, ніж усе, з чим я стикався раніше.
На той час Землями Кошмарів правили чотири Володарі Кошмарів…
А не три, як у мою епоху.
Кожен із них був чудовиськом, чия сила перевищувала ранг SS+.
Не кажучи вже про нескінченні зграї кошмарних істот, що блукали цими землями.
Але все це не зупинило батька.
Він узяв із собою лише один меч, запакував достатньо припасів у просторове кільце, щоб певний час протриматися,
і вирушив у дорогу.
На відміну від мене… кого одразу закинули просто в Землі Кошмарів…
Юатько ввійшов туди через Східні гори Оклас, і рушив уперед у пошуках істини.
…
…
…
Завдання вимагало лише дістатися кінця Східних Земель Кошмарів…
Але не давало жодних додаткових вказівок.
Чи мав він просто перетнути континент?
Чи існувало щось конкретне, що він повинен був зробити?
Батько не мав змоги це знати.
Тож він ухвалив єдине логічне рішення:
Дослідити Землі Кошмарів повністю, доки не знайде відповідь.
Дні минали.
Потім тижні.
— Я довгий час блукав Землями Кошмарів.
За цей час я вбив незліченну кількість кошмарних істот…
І сам ледь не загинув десятки разів.
Він стикався з усіма можливими жахіттями…
Від звірів із бритвено-гострими кінцівками до людиноподібних потвор і жахів, що атакували сам розум.
Одна битва привертала мою увагу більше за інші.
Одного дня густий туман огорнув батька, спричинивши жорстокі галюцинації.
Зі свого боку я чітко бачив істоту, що переслідувала його:
Величезну постать, загорнуту в чорні шати…
Її мозок був оголений угорі голови…
Порожні, порожнисті западини там, де мали б бути очі… і паща, повна зазубрених зубів.
Я здригнувся, коли усвідомив…
Я вже стикався з цією річчю раніше.
Невже я й справді вижив після такого?
Батько був за лічені секунди від того, щоб потонути в ілюзії, але його кмітливість урятувала його.
Я, приголомшений спостерігав, як він проштрикнув себе власним мечем збоку…
Використавши пекучий біль як якір для свідомості, щоб протистояти галюцинації.
Це був геніальний хід — особливо з огляду на те, що він іще не відкрив простіший спосіб: просто заплющити очі.
Звільнившись від ілюзії, батько вивільнив свою справжню силу…
Вісім палаючих зірок шалено оберталися навколо його серця.
Сила, порівнювана з Другим Лордом роду Старлайтів того часу.
І одним-єдиним нищівним змахом меча він випустив хвилю сліпучого світла…
Яка миттєво знищила Туманного Хижака.
Дивлячись на руйнування, що лишилися після цього, коли він похитнувся назад, важко дихаючи…
Я знову усвідомив, наскільки жахливо могутнім насправді був мій батько.
Подорож тривала.
Я був лише стороннім спостерігачем,
швидко дрейфуючи від сцени до сцени,
ледве помічаючи плин часу…
Аж доки не побачив густу, жорстку бороду, що відросла на обличчі батька.
Його голос незабаром це підтвердив:
— Шість місяців у Землях Кошмарів…
Шість місяців крові, бруду й боротьби з невідомим… а завдання все ще чинне, таким самим, як у перший день.
За пів року, завдяки тому, що він досяг рангу SS і розвинув навички далеко за межі будь-кого свого віку, батько вже дослідив більшу частину Східних Земель Кошмарів, зіткнувшись майже з кожним типом істот, що там ховалися.
З усіма…
Крім однієї.
— Я весь цей час уникав цього… сподіваючись, що мені не доведеться з цим зіштовхуватися.
Я спостерігав здалеку…
Як переді мною явилася одна з найжахливіших кошмарних істот, яких я будь-коли бачив.
Потворa, про яку я навіть не писав…
Істота, про яку навіть я нічого не знав.
Володарів Кошмарів, яких я створив, було лише троє.
Саме так я написав.
Я був упевнений, що це так.
Але те, що тепер стояло переді мною, не було жодним із них.
Його рев не був схожий ні на що, що я чув раніше…
Крик скорботи, люті й ненависті.
Сам звук висушував горло.
Це була громіздка потвора — тіло вкрите густою чорною шерстю, з двома рогами, що виростали з черепа, мов викривлена корона.
Його обличчя… або те, що мало ним бути…
Було лише порожньою порожниною там, де мав бути розум.
Істота схопилася за голову й знову закричала… відчайдушним, болісним криком, що, здавалося, стрясав самі небеса.
Наче вона благала всіх, хто міг це почути:
«Поверніть мені мій мозок… поверніть те, що в мене вкрали!»
Саме таке послання я інстинктивно зрозумів.
І це було те саме усвідомлення, яке вдарило й батька.
Ця істота була…
— Амігдала… один із Володарів Кошмарів.
Батько прошепотів її ім’я важким голосом, вихоплюючи побитий, вкритий шрамами меч, що супроводжував його в незліченних битвах.
— Якщо чесно… я сумнівався, чи взагалі зможу її вбити.
Батько високо стрибнув у повітря, і вісім зірок люто спалахнули навколо його серця.
Світло зірок засяяло осліпливо, пробиваючи вічну темряву Земель Кошмарів.
— Я не знав, чи зможу її вбити… але знав, що не маю вибору.
Щоб зробити бодай крок ближче до своєї мети… йому доводилося битися.
Навіть якщо ціною стане власне життя.
Битва між Авраамом Старлайтом і Амігдалою була катастрофою на всіх рівнях.
Чорний велет випустив рев, що стряс землю, вивергаючи хвилі чорного полум’я, які пожирали саме небо.
Хвиля темряви…
Чисто розсічена навпіл батьковим клинком.
З чудовиськовим бойовим криком батько кинувся просто в саме серце пекла, врізаючись у всепоглинаючу темряву Амігдали.
Цей монстр…
Цей кошмар…
Випалював гори, ріки й ліси полум’ям, яке неможливо було загасити.
І все ж…
Світло зірок зухвало сяяло всередині нескінченної чорни.
Клинок батька врізався в брудну плоть Амігдали, але регенерація цієї істоти була жахливою.
Якими б глибокими не були рани, вона продовжувала битися… керована не думкою, а чистим, бездумним інстинктом.
Вона вивергала чорне полум’я з кожного дюйма свого тіла.
Я спостерігав, як батько огортає себе аурою зірок, відчайдушно борючись за виживання.
Єдина біла цятка на полотні безмежної темряви.
Вони зіштовхувалися знову й знову, здавалося, цілу вічність.
Минуло три дні.
Їхня битва стрясала самі основи світу.
Амігдала була монстром рівня SS+ недарма.
Я не міг збагнути, як батько вижив у тій пекельній навалі.
Так само я не міг зрозуміти, як ніхто інший цього не помітив… з огляду на масштаб аурних збурень, які вони спричинили.
Битва була не на користь батька.
Амігдала була силою природи.
Ходячим катаклізмом.
Ті чорні полум’яні хвилі виривалися не лише з її пащі… вони били з усього тіла, загрожуючи перетворити все на попіл.
І посеред усього цього…світло батька не згасало.
Якби не те, що він розтрощив свої аурні канали й дозволив тілу вільно використовувати ауру, його давно б випарувало.
Бій зайшов у глухий кут.
Амігдала, вкрита тисячами ран, відмовлялася падати.
З іншого боку, після трьох безперервних днів жорстокого бою батько досяг абсолютної межі.
І тоді…зібравши кожну крихту сили, що в нього лишилася…
Він високо злетів у небо, вивільняючи один останній, самогубний удар.
Він зібрав кожну унцію аури Зоряного Пилу, на яку був здатен, навколо свого крихкого клинка — і вдарив!
Водночас Амігдала випустила назустріч йому припливну хвилю чорного полум’я.
Коли біле й чорне зіткнулися…
світ поринув у темряву.
Меч батька розлетівся на шматки… але він пробив Амігдалу наскрізь.
З іншого боку він сам упав у полум’я, втрачаючи свідомість.
Битва завершилася так, що я мимоволі замислився…
Хто ж насправді переміг?
Холодний піт заливав мені спину після побаченого пекла.
Невже це…і є справжнє зіткнення з кошмаром рангу SS+?
— Амігдала була набагато сильнішою, ніж я будь-коли уявляв, — сказав батько.
— Мені довелося вичерпати кожну краплю своєї сили лише для того, щоб вижити… Це був бій на межі. Смерть пройшла зовсім поруч.
Усе потонуло в чорному, коли батько знепритомнів.
Я терпляче чекав, з тривогою сподіваючись, що він прокинеться, аби я нарешті побачив результат.
— Після тієї битви я навіть не знаю, що сталося далі, — його голос знову пролунав.
— Мій розум був суцільним хаосом через виснаження й рани, яких я зазнав у бою.
Він то занурювався, то виринав зі свідомості, ледве встигаючи розплющити очі, перш ніж його знову затягувала темрява.
За нормальних обставин він мав би загинути.
Навіть якби йому вдалося вбити Амігдалу, кошмарні звірі без сумніву обгризли б його тіло до кісток.
Але цього не сталося.
Я з жахом спостерігав, як понівечене тіло батька тягнули геть.
Серед руїн смерті й спустошення…
Там, де після його фінального удару нерухомо лежав труп Амігдали…
вони з’явилися.
— Коли я знову розплющив очі… те, що мене зустріло, було дивнішим за будь-який сон.
Там, лежачи на холодній, твердій землі того давнього ордену…
Притягнутий аж до тієї чорної гори —
Тієї самої гори, де я колись стікав кров’ю й ледь не загинув.
Місця, яке й досі залишалося для мене загадкою.
Авраам Старлайт прокинувся…
Усередині Секти Тіні.
Розділ 225: Спогади Полеглої Зірки (2)
Том 1
