— Очима Фрея Старлайта —
Стільки шуму.
Стільки облич.
Мене просто витягли з тієї похмурої, тихої нори й кинули в це сліпуче світло та огидний гамір.
Голова була абсолютно порожня.
Вони що, влаштували мені суд?
Щоб вирішити, жити мені… чи померти?
Ні… навіщо взагалі морочитися?
Просто вже вбийте мене.
Але ні, усе ніколи не буває так просто.
Чому до біса, той старий — Іріс — мене захищав?
Що це за маячня про те, що «моя цінність» визначає, чи я житиму?
Цінність?
Яка нахуй цінність?
Цінність ваших життів, які я того дня ледь не стер з лиця світу?
— Я хотів би почути позицію підсудного щодо всього, що сталося, — і те, що він має сказати.
Маекар Валеріон повністю зосередив увагу на мені.
Вони хотіли моїх свідчень.
Хотіли почути, що я думаю про цей цирк довкола мене.
Хіба я вже не висловився достатньо ясно?
Невже цим проклятим дурням не очевидно, чого я хочу?
Мені справді треба було викричати це їм у вічі?
Добре.
— Кх —
Я тихо закашлявся, збираючи залишки голосу.
Усі ці очі вп’ялися в мене, коли я підняв голову й подивився просто на Імператора та всіх присутніх.
— Перш за все, дозвольте сказати одну річ.
Я глибоко вдихнув…а потім просто виплюнув усе.
— Ви всі — купка виродків, синів повій і сук, які навіть найпростішої, клятої істини не здатні зрозуміти… Аа, перепрошую.
Я помітив Аду серед натовпу.
— Тут усі — виродки… окрім моєї сестри Ади.
Зачекай… я ж не справжній Фрей, тож технічно її мати — не моя мати…
— Аа, байдуже, кого це хвилює! Я теж виродок! А ти, Маекаре Валеріоне, — найбільший сучий син серед усіх! Король виродків, Дід повій!
Колективний шок був майже відчутний у залі…але я ще не закінчив блювати тією люттю, що кипіла всередині.
— Світ був би значно кращим місцем, якби ми позбулися кожного з вас, сучих синів! То як щодо того, щоб нам усім просто здохнути разом? Ми ж усі виродки, правда?! Давайте… вбийте мене!
— Бо якщо ні… я сам виїбу кожну з ваших повій-матерей, а потім переб’ю вас усіх!
Врятувати мене?
Хто бляха сказав, що я взагалі хочу жити?!
— Вбийте мене! Я не шкодую про те, що зробив! Я схожий на того, хто кається?!
— Якщо про щось і шкодую — так це про те, що не стер вас усіх з лиця землі того дня!
— Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене!!!
Мої божевільні крики заповнили зал суду.
Розгубленість.
Страх.
Жах.
Усе це було написано на їхніх обличчях.
Вони не знали, як це сприймати.
Сміливість…чи оголене, чисте безумство.
Поки я продовжував кричати, вимагаючи власної смерті…
Раптовий удар тріснув по потилиці, миттєво змусивши мене замовкнути.
Голова здригнулася від різкого болю.
Той, хто вдарив мене…був останньою людиною, від якої я цього очікував.
Фенікс Санлайт.
Так званий найяскравіший талант попереднього покоління.
Фенікс міцно стис мою голову й спокійно перепросив:
— Пробачте. Фрей Старлайт наразі явно не при здоровому глузді.
Нищівний удар змусив мене виплюнути кров на бездоганно чисту підлогу.
— Дозвольте мені провчити його за ці слова.
Удар!
Розтрощення!
Удар ногою!
Мене били так жорстоко, що зал суду ледь не залився моєю кров’ю.
Фенікс, уже забризканий моєю кров’ю, спокійно обернувся до глядачів…більшість із яких не мала жодного уявлення, як реагувати на це божевілля.
Фенікс Санлайт залишався моторошно незворушним, продовжуючи вбивати мене ударами.
— Ми, верховні таланти, дуже, дуже добре розуміємо одне одного.
Він розтрощив кайдани, що мене стримували, й схопив за волосся.
— Ваша Величносте, шановні гості… дозвольте мені на мить бути егоїстом.
Найяскравіший талант серед усіх —Фенікс Санлайт —зробив крок уперед зі своєю пропозицією.
— Усі бояться, ким Фрей Старлайт може стати в майбутньому…
але дозвольте запитати вас:
— Хіба це схоже на того, хто коли-небудь зможе знову комусь загрожувати?
Показуючи всім моє закривавлене обличчя, Фенікс продовжив:
— Я можу вбити його одним ударом. Зламати, навіть не піднімаючи руки.
— Тож як щодо цього?
Його очі палали.
— Віддайте його мені. Я особисто візьму Фрея Старлайта під свій контроль і викую з нього меч, яким ця імперія зможе скористатися в майбутніх війнах… меч, що зрівняється з його батьком… Авраамом Старлайтом.
Тиск, що виходив від Фенікса Санлайта — найяскравішої перлини роду Санлайт —
ставав дедалі важчим.
— І будьте певні, — холодно додав він, — якщо він зазнає невдачі… я вб’ю його сам. І я більш ніж здатен на це.
Усі дивилися, як Фенікс стоїть там, утримуючи мене однією рукою та виголошуючи свою божевільну пропозицію.
Вираз обличчя Мекара Валеріона не змінився анітрохи…навіть після того, як я публічно його образив.
Він просто кивнув.
— Ти впевнений, що впораєшся з ним?
Фенікс відповів без жодних вагань:
— Клянусь честю, як гордий воїн дому Санлайт.
— Тоді вирішено.
Рука Маекара грюкнула по столу, голос був остаточним:
— Фрей Старлайт буде ув’язнений в Алькатрасі — В’язниці Часу — строком на три місяці.
— Після цього він повернеться до храму під безпосередній нагляд Фенікса Санлайта.
— Я надаю тобі повну владу.
Зал суду був приголомшений.
Чи то позицією Фенікса, чи згадкою про Алькатрас, чи самим фактом, що Фрей Старлайт узагалі вижив…
Усе змінилося.
Маекар ухвалив рішення.
Він із самого початку й не збирався мене вбивати.
Як він міг?
Коли перед його очима з’явився ще один Авраам Старлайт?
Як батько бився у Війні Світла, так само син битиметься у війні, що настане.
Маекар бачив занадто багато історії…
А історія ось-ось мала повторитися.
У сюрреалістичному повороті суд нарешті завершився.
…
…
…
Суд було закінчено.
Усе було вирішено.
У певний момент усе небезпечно хиталося на межі катастрофи.
Це було видно на обличчях союзників Фрея Старлайта…як Ада Старлайт і Іріс Санлайт ледь не знепритомніли від паніки, коли той божевільний юнак майже зруйнував усе.
Якби не відчайдушне втручання Фенікса Санлайта, це була б катастрофа.
Фрея врятували.
Врятували від усіх, хто прагнув його смерті.
Але хто…
Хто врятує його від найбільшої небезпеки з усіх?
Хто врятує його від нього самого?
Після суду Фрея Старлайта тимчасово повернули до маєтку Старлайтів,
в очікуванні переведення до Алькатрасу.
Алькатрас…
Найгірша в’язниця Північної Імперії.
Місце, прокляте могутньою магією, що спотворювала відчуття часу, де дні здавалися нескінченними роками, а в’язнів щодня піддавали нелюдським тортурам.
Три місяці в тій пекельній дірі здавалися вічністю.
Ада Старлайт була знищена оголошеним вироком її братові.
Але для Фрея… це не означало нічого.
Що могли змінити три місяці тортур для когось на кшталт нього?
Усе це здавалося смішно незначним.
Фрей Старлайт відмовлявся взаємодіяти з будь-ким.
Хто б не намагався до нього достукатися, він не відповідав.
Він був не більше ніж порожньою оболонкою, що мовчки хиталася перед їхніми очима.
Сьогодні Фенікс урятував його.
Він поклявся перевиховати його.
Але чим можна наповнити Фрея…коли всередині вже нічого не залишилося?
Навіть смерть була відібрана у нього проклятим обмеженням Балеріона.
Тепер,
Фрей був лише порожнім юнаком,
Який сидів там, на самоті.
На тому самому лікарняному ліжку…де колись усе почалося.
Він лежав, відкинувшись назад, байдужо дивлячись у стелю…
Ту саму стелю, яку побачив, коли вперше прокинувся в цьому пеклі.
Відтоді минуло два роки.
Два роки в пеклі.
І тепер він знову повернувся в початкову точку.
Але цього разу… без мети, без надії.
Він сидів там, на самоті.
У ту ж мить, далеко від місця, де він перебував…
Інструменти Автора
Рівень 2 ›››› Прогрес: 100%
Персональний ноутбук розчинився в повітрі, зникнувши без сліду.
Одночасно з цим у повітрі перед порожніми очима Фрея, з’явилася маленька точка.
Сяюча блакитна точка.
Юнак повільно підвівся, дивлячись на світло.
Ті мертві очі…очі, що не бажали нічого, окрім смерті.
Повільно Фрей простягнув руку й торкнувся точки одним пальцем.
Перед ним розгорнувся дивний інтерфейс.
Це було Вікно Статусу, яке він бачив безліч разів у своєму минулому житті…
Те саме класичне, банальне системне вікно, що так часто з’являлося в історіях.
Ноутбук зник, залишивши після себе лише цей інтерфейс.
Там, великими літерами, було написано:
Інструменти Автора — Рівень 2
— Відкрито додаткові функції та можливості! Будь ласка, ознайомтеся з ними.
Вираз обличчя Фрея анітрохи не змінився, коли він дивився на нові функції.
Тепер вони здавалися йому абсолютно безглуздими.
— Позбувся проклятого ноутбука, щоб отримати це…
Інженер був упертим.
Неймовірно впертим.
Фрей Старлайт уже збирався назавжди закрити інтерфейс, не маючи жодного наміру коли-небудь знову його відкривати.
Але дещо привернуло його увагу…
У нижній частині екрана ледь помітно блимав розділ…ніби кликав його.
«Подивися на мене».
Там був лише один рядок:
Записане повідомлення — Авраам Старлайт
Фрей насупився.
Він навіть не міг усвідомити, що читає, гадаючи, чи не помилився.
Авраам Старлайт —
Загадковий чоловік, залишив повідомлення всередині системи.
У цей момент Фрей уже нічого не розумів.
Він просто натиснув на нього, бажаючи дізнатися, що той чоловік…
Про якого він нічого не знав…залишив для нього.
У ту ж мить по кімнаті рознісся магічний звук.
Голос.
Голос, що ворухнув мертве серце Фрея, змусивши його очі широко розплющитися.
— Вітаю, мій сину.
Лише два слова… але Фрей різко здригнувся, його губи затремтіли.
— Минуло так багато часу…
— Ти навіть не уявляєш, як сильно я за тобою сумував,
як відчайдушно хотів знову тебе побачити.
Голос Авраама Старлайта…
Чоловіка, з яким Фрей ніколи не мав би бути пов’язаний.
Голос був сильний, теплий, м’який і болісно добрий.
Саме те, що він прагнув почути все своє життя.
Той голос…
Це був голос, який він чув незліченну кількість разів…
— Якщо ти чуєш це зараз, значить, ти вже пройшов дуже довгий шлях.
— Ти витримав страждання, які я навіть уявити не можу…
Він зробив паузу.
Фрей прошепотів, тремтячи всім тілом:
— Не… не використовуй цей голос…
Він здригався.
— Не катуй мене більше, ніж уже є…
Бо той голос…той голос належав…
— Перш ніж я розповім тобі все…
— Мені потрібно зізнатися в дещо, мій сину…
— Ти не маєш уявлення, наскільки я був шокований, коли розплющив очі в цьому світі…
Ні.
— Ти не маєш уявлення, наскільки я був приголомшений…
— Опинившись усередині того самого роману, про який ти колись розповідав мені…
— Мій сину.
Фрей упав на підлогу в ту ж мить, як почув ці слова.
— Це відчувалося як твій дар…
— Ніби ти дав мені другий шанс на життя.
— Я шукав тебе всюди, всім серцем вірячи, що знайду.
— Я бився, носив меч, якого ніколи раніше не тримав…
Стоячи навколішки, Фрей Старлайт слухав голос батька, і сльози вибухали з його мертвих очей.
Здавалося, ніби йому розривають груди.
Серце розбивалося знову й знову.
— Пробач мені, мій сину…
— Я знаю, як багато ти пережив,
— але, будь ласка… дозволь мені розповісти тобі мою історію.
— Ха-ха… я й справді був жахливим батьком, чи не так?
— НІ!!!
Фрей захлинувся сльозами й закричав:
— Ти був найкращим батьком, якого я коли-небудь мав!
— Кращим, ніж я взагалі заслуговував!
Він кричав з глибини душі, але це було марно…
запис не міг його почути.
Він міг лише рухатися далі.
— Я знаю, що ти страждав більше за всіх,
— я знаю, що ти розбитий на шматки…
— Але подивися, як далеко ти зайшов.
— Мій сину, ти навіть не уявляєш,
як я тобою пишаюся…
Ці слова струснули саму душу Фрея.
— Ти заслужив це, сину…
— Ти заслужив знати правду.
— Тож дозволь мені показати тобі.
Без жодного попередження,
сліпуче світло поглинуло Фрея Старлайта.
Світло, що перенесло його в інше місце.
— Дозволь мені показати тобі…
— де все почалося.
Світло повністю проковтнуло його…
несучи геть…
У спогади Авраама Старлайта.
У початок усього.