— Очима Фрея Старлайта —
— Проклинаю тебе.
— Проклинаю тебе.
— ПРОКЛИНАЮ ТЕБЕ!!
Я проклинав — знову, і знову, і знову.
Бейлор Мунлайт, ти підступний виродку!
Проклятий змій стискався довкола мене тугіше, ніж будь-які ланцюги, душив мене, придушував навіть найменший слід аури, який я міг би вивільнити.
З кляпом у роті, закутий у темряві, я проклинав без упину.
— Відпустіть мене!
Дайте мені все підірвати!
Дайте мені померти…
Це все, про що я прошу.
Я ж не прошу багато.
Лише смерть.
Просто дайте мені померти, заради Бога!
У мене більше не залишилося жодної причини жити.
Не тепер.
Як я міг продовжувати дихати у світі, який вирізав мою родину, зруйнував моє життя
і продовжував катувати мене навіть після реінкарнації?
Це ж мала бути просто історія.
Просто клятий роман, який я написав у пориві шаленного натхнення.
Просто клятий роман!
То як…
Як, чорт забирай, до цього дійшло?!
Нестерпна порожнеча гризла мене зсередини, душачи ще сильніше, ніж ланцюги.
Моє тіло було розтрощене після останнього використання «Підпалу».
Якби не той покидьок Бейлор Мунлайт, я б розніс усе на шматки…
Навіть моя власна зброя зрадила мене.
Що мені тепер залишилося?
Я серйозно замислився — голова була абсолютно порожня.
Можливо, Імперія вирішить мене стратити.
Зрештою, я вбив тридцять вісім нікчемних НПС.
Я лише шкодував, що не забрав себе разом із ними.
Я все викрив.
Може…може, вони й справді мене вб’ють.
А ще раніше — хоч Бейлор Мунлайт і врятував мене —
моє тіло було пошкоджене безповоротно.
Воно більше не зцілювалося.
Можливо…можливо, я просто помру, так і не зробивши більше нічого.
Так!
Смерть смерть смерть смерть смерть смерть смерть смерть смерть смерть !!!
Я хочу померти.
Просто нехай це вже станеться.
Смерть смерть смерть смерть смерть смерть смерть смерть смерть смерть !!!!
Я бурмотів, мов божевільний,
чекаючи на спасіння.
Храм.
А точніше — глибоко під землею, всередині тимчасової в’язниці, де утримували зламаного Фрея Старлайта.
Кількість охорони була колосальною.
Вони перебували у стані повної бойової готовності, усі — могутні воїни.
Сотні з них, розміщені з єдиною метою:
Охороняти одного хлопця.
— Крок —
Його кроки тихо відлунювали каменем, коли він спускався вниз, крок за повільним, зваженим кроком.
Він проходив повз охоронців так, ніби їх узагалі не існувало.
Сходинками вниз — один крок за одним.
Кожен навколо нього… кожен охоронець, повз якого він проходив…застиґав на місці, ніби саме життя на мить залишало їхні тіла, дозволяючи йому пройти в абсолютній тиші.
За лічені секунди він дістався до надміцно укріпленої камери.
Немов зупинив сам час, він опинився там так, ніби це була звичайна прогулянка парком, а не одне з найбезпечніших місць Імперії.
Його тіло пройшло крізь масивні залізні двері, ніби просто фазувало крізь них, і з’явилося всередині камери.
У тому темному, спустошеному місці існували лише дві постаті.
Фрей Старлайт, який проводив свої дні в напівмаренні…інколи проклинаючи світ і випльовуючи лють, інколи знову занурюючись у порожню тишу.
Зараз він сидів мовчки, дивлячись у землю.
Постать підійшла ближче.
Закутана в чорне, з відсутньою однією рукою.
У цю мить Фрей Старлайт підвів голову.
І те, що потрапило в його поле зору…було справжньою формою цієї істоти.
Дивна постать,повністю вбрана в чорне з голови до ніг.
Видимими залишалися лише пронизливо-сині очі…очі, схожі на сяйливі скляні кулі.
Очі Фрея повільно розширилися.
Йому не потрібні були докази.
Йому не потрібні були пояснення.
Ті сині очі сказали все.
Це був він.
Життя, висмоктане з тіла Фрея, раптово спалахнуло знову.
— ММММММ!!
Кляп у роті не давав йому говорити, тож єдине, що він міг — це жбурнути своє зламане тіло вперед у люті.
Гуркіт ланцюгів гримів по камері, коли вони затягнулися, відмовляючись дозволити Фрею зробити бодай крок ближче.
— …
Він люто боровся, кров стікала по його руках від сили судомних ривків, відчайдушно намагаючись вирватися й кинутися на чоловіка перед собою.
Це був він.
Той, хто був відповідальним.
Той, хто скинув його в це пекло.
Стояв просто перед ним…і водночас Фрей не міг зробити нічого.
Ніхто не здатен був зрозуміти ті муки, які відчував Фрей Старлайт у цю мить.
Інженер схоже, зовсім не був зворушений відчаєм Фрея.
Своєю єдиною вцілілою рукою закутана постать підійшла ближче.
У спалаху…ця рука пройшла просто крізь груди Фрея.
Жорстока порожнеча вдарила по ньому, коли його груди було розірвано.
Їхні чорні та сині очі зчепилися поглядами.
Фрей відчув пекучий біль, що роздирав його зсередини, коли сині лінії енергії пульсували з руки Інженера, розповзаючись по всьому його тілу.
Він кричав і проклинав крізь кляп, але жоден звук не прорвався назовні.
Інженер виконував те, заради чого прийшов, без жодних вагань.
Та навіть працюючи, він не відводив погляду від зламаного обличчя Фрея.
Фрей це відчував.
Абсолютну безпорадність.
Сльози текли з його мертвих, порожніх очей.
Він намагався вимовити щось губами, але слова були надто зламані, щоб їх можна було зрозуміти.
Та Інженер усе одно їх зрозумів.
Він почув це чітко.
Єдине, що Фрей хотів запитати:
«Чому я?»
Чому обрали саме його?
Чому саме він мусив страждати в цьому кошмарі, створеному спеціально для нього?
Інженер завершив свою роботу, витягнувши руку з грудей Фрея.
Зяюча рана миттєво зцілилася, а тіло Фрея повільно відновило подобу життєвої сили.
Але він уже втратив свідомість.
Тіло було відновлене.
Та душа всередині зазнала ран, які ніколи не загояться.
Інженер на мить замислився над запитанням Фрея.
— Чому я?
Він відкрив рота й заговорив, його голос був далеким і холодним.
— Чому я обрав тебе?
Яке дурне запитання.
— Я не обирав тебе.
Від самого початку… не було нікого іншого.
— Ти був єдиним.
Ти навіть не розумієш найпростішу істину про себе.
Ти й гадки не маєш…як довго я чекав…і чекав…
— Твої страждання?
Я бачив усе.
Я був там.
Коли ти сам біг крізь Східні Землі Кошмарів, борючись лише за те, щоб вижити.
Хто, на твою думку, стояв у тінях, відбиваючи чудовиськ, що гналися за тобою?
Хто, як ти думаєш, направив тебе до Секти Тіні, де ти виконав своє перше призначення?
Я був там.
Коли асасини прийшли по твою голову…чи служили вони Принцу, чи іншим…хто відводив їхні клинки, залишаючись невидимим?
Я був там.
Коли Вторгнення прийшло до храму, хто смикав за нитки, показуючи ворогам фальшиве майбутнє, лише щоб ти вижив?
Я був там.
Коли Мунлайти шукали твоєї смерті, хто відкрив майбутнє Аді Старлайт?
Хто дав їй зброю, щоб урятувати тебе?
Я був там.
Коли ти намагався накласти на себе руки, хто змусив Бейлора Мунлайта зупинити тебе?
— Я тут.
— Я був там.
— І я завжди буду тут.
Поки ти не досягнеш цього.
Поки не досягнеш істини.
Фрей Старлайт…
Поки ти не дізнаєшся, ким ти є насправді…я залишуся.