Господар: Фрей Старлайт (подвійна душа)
Клас: Мечник
Талант: А
Поточний ранг: D-
Сила: E+
Швидкість: D
Спритність: D-
Витривалість: E
Аура: SSS
Магія: G-
Володіння мечем: Рівень 2 (Обмеження порушено: користувач може досягти рівня 7)
Таланти: {Мистецтво Меча}, {Маніпуляція аурою}
Бойовий стиль: Десять тисяч кроків Тіні
Навички:
(Око Яструба) – Ранг A
Надає нічний зір, можливість наближення/віддалення погляду та далекоглядність.
Бонус-ефект: легке сповільнення часу під час нападу.
Дозволяє бачити крізь техніки приховування нижніх рангів.
(Фантомні Кроки) – Ранг A
Подвоює швидкість руху та приглушує кроки.
Бонус-ефект: користувач миттєво зникає під час руху з надзвичайною швидкістю.
(Спокуса) – Ранг F
Викликає прихильність у цілі, з посиленим ефектом на протилежну стать.
Ефект слабшає, якщо ціль сильніша за користувача, і може зовсім не діяти, якщо її ранг на два рівня вищий.
Здібності:
Адаптація до Тіні: 0/7
Примітка системи: «Що, хочеш, щоб я тебе похвалив? Ти все ще слабкий, як личинка, тож не зазнавайся.~»
Поточні очки досягнень: 6 000
---
— Непогано, га?
Я піднявся з рангу F аж до D-.
— Треба буде подякувати Аді за тренувальні еліксири.
Я втупився в «Адаптацію до Тіні». Спершу я не розумів, що це означає.
Але після безлічі боїв зі Смайлі та Седом, витримавши удар за ударом, я почав здогадуватися.
Щоразу, коли я вивчав стиль бою супротивника, навколо мене здіймався дивний чорний туман.
У мить прозріння я раптом інстинктивно починав контратакувати їхні прийоми.
Це лише моя теорія, але якщо я справді оволодію «Адаптацією до Тіні»…
Я можу стати абсолютним воїном проти будь-якого стилю бою.
Від самої думки про це, по тілу пробігали мурахи.
Я й досі не знаю, звідки взялася ця сила чи що саме сталося того дня.
Адже я, ніколи нічого про це не писав.
Та я радо вітав будь-яку додаткову міць.
Мій погляд сповз униз екрана.
Я всміхнувся, побачивши кількість очок досягнень.
Навіть після того, як я витратив 4 000 очок на покращення навичок і ще 1 500 на розблокування талантів, у мене залишалося чимало.
Причина була проста.
Я відкрив вкладку «Місії».
---
Головна місія:
Успішно здобути «Десять тисяч кроків Тіні»: +2 000 очок (Виконано)
Побічні місії:
Вижити у «Покрові Мертвих»: +300 очок (Виконано)
Утекти з «Лісу Страху»: +500 очок (Виконано)
Вижити в «Горах Лунарії»: +300 очок (Виконано)
---
Виявляється, система весь цей час призначала місії, а я виконував їх, навіть не здогадуючись.
Я відчув себе ідіотом.
Якби я перевірив місії раніше, то, можливо, зміг би заздалегідь передбачити небезпеки.
Але тоді в мене не було розкоші сидіти за ноутбуком.
Та все ж…
Я вижив.
І це саме головне.
---
Цілий рік пролетів.
Відкриття Храму наближалося.
Я заглянув у свій Просторовий Перстень.
Окрім мечів і кількох дрібничок, майже нічого не залишилося.
Моя їжа… мої запаси…
Все зникло.
Це означало лише одне.
— Час повертатися.
Я глянув на своє відображення.
Моє волосся виросло довгим, і я не приймав нормальної ванни цілий рік.
— Ха-ха… виглядаю жахливо.
Та, дивним чином, я відчував бадьорість.
Адже моє тіло переповнене силою.
Я заплющив очі і поринув у глибоку медитацію, відчуваючи сплячу силу всередині себе.
За кілька секунд я опинився там…
У духовній формі, пливучи у безкрайньому морі темряви.
Величезний, безмежний океан Чорної Аури.
Я відкрив це місце ще кілька місяців тому.
Це була моя Аура Рангу SSS.
Незбагненна сила, готова до використання… але все ще поза моїм досяжним рівнем.
Причина?
Все було просто.
Я спробував використати цю величезну енергію, і миттєво темна лінія поповзла по моїй руці.
Інакше кажучи, сила була у мене —
Але я ще не був достатньо сильним, щоб її контролювати.
Це було, наче намагатися випити океан через тонку соломинку.
Поки я не досягну потрібної сили, повністю скористатися нею не вдасться.
Проте був один плюс…
З цим безмежним морем Аури я міг битися без страху виснаження.
І цього було достатньо, щоб отримати величезну перевагу.
…
Я поклав ноутбук назад у Просторовий Перстень і ще раз озирнувся навколо.
Ця маленька, скромна кімната була моїм домом цілий рік.
— Дякую тобі.
Я зробив крок уперед, прямуючи до сходів.
— Чи дозволять мені Смайлі та Сед піти?
Цього разу іншого вибору не було — я мав іти. Якщо вони стануть на моєму шляху, не залишиться іншого виходу, окрім як битися до останньої краплі крові.
Я був Рангу D-, але лише дурень міг подумати, що це мій межовий рівень.
Причина цього була міцно стиснута в моїй руці.
Балеріон, Чорний Жах.
Один із небагатьох мечів Рангу SS у світі.
Коли я володів Балеріоном, мої удари здавалися легкими — досконалими. Немов меч був просто продовженням мого власного тіла.
З цим клинком я міг легко протистояти ворогам, що на два ранги сильніші за мене.
На жаль, мені доведеться приховати його після повернення. Адже усього у світі існувало лише сім мечів Рангу SS.
Я дійшов до сходів — там вони й чекали.
Смайлі та Сед.
— Гей… ви скучили за мною?
Я неспішно підійшов. Двоє обернулися, їхні обличчя залишалися непроникними.
Темна Аура вирвалася довкола мене, наповнюючи повітря вбивчим наміром.
— Вибачте, але мені треба йти.
Я стояв на місці, готуючись до їхнього нападу.
Але, на моє здивування, Смайлі та Сед просто відступили, розчистивши шлях.
Моя аура зникла. Я обережно глянув на них.
— Ви справді відпускаєте мене? Ви ж не плануєте нападати щойно я ступлю вперед, правда?
Вони мовчали — нерухомі, як статуї.
І дивним чином… я відчув знайомість із цими статуями.
Разом із Балеріоном ці двоє були моїми супутниками цілий рік — навіть якщо вони були далеко не доброзичливими.
Проходячи між ними, я кинув останній погляд і кивнув у знак поваги.
І в ту мить…
Смайлі та Сед кивнули у відповідь.
Я моргнув від здивування, а потім вибухнув сміхом, спускаючись сходами.
На низу я обернувся, щоб востаннє поглянути на Секту Тіней.
Я ніколи цього не робив, але… я якось відчув, що це їхній спосіб попрощатися.
Тож я вчинив так само.
Я схилив голову в знак поваги.
— Дякую тобі за все.
І з цим —
Я залишив Чорну Гору.
---
Сніг хрустів під моїми черевиками, коли я крокував по замерзлих пустках.
— Ах… знову починаємо.
Балеріон здригнувся у моїй руці.
— Заспокойся… кров буде зовсім скоро.
Я рухався вперед, пробираючись крізь безмежні снігові простори — аж раптом зупинився.
Попереду витаюча знайома присутність.
Дві коси.
Вісім кінцівок.
Та сама потворна форма.
Хіба що цього разу вона була значно більшою за попередню.
Я стояв нерухомо, спостерігаючи. Потім на моєму обличчі з’явилася викривлена посмішка.
— Оі, сюди!
Я крикнув до Потвори.
Її голова різко повернулася до мене, а потім вона видавила оглушливий рик і кинулася в атаку.
— Давненько не бачилися, га?
Потвора з косою ринулася —
Але я зник у той момент, коли лезо майже торкнулося мене.
Тепер я сидів на її руці, невимушено погладжуючи чудовисько.
— Твій кузен і я були близькими друзями.
Воно замахнулося другою косою, але мене вже не було.
Я кружляв навколо Потвори, хитався з боку в бік, мої рухи були хаотичними.
— Не веди себе так. Ти й твій кузен обидва намагалися мене знищити, пам’ятаєш?
— Знаєш, що твій кузен зробив?
Потвора ігнорувала мої слова і атакувала, її швидкість була жахливою.
У той момент —
Багряна кров розбризнулася по снігу.
— Він відрізав мені руку.
Рука монстра — разом із косою — злетіла в повітря, відсічена одним ударом.
Воно навіть не зрозуміло, що сталося.
Навіть не усвідомило, звідки надійшла атака.
Кров фонтаном лилася з рани, а Потвора вила від болю, несамовито розмахуючи залишеним лезом.
Все рухалося у сповільненому темпі, завдяки Оку Яструба.
— Як бачиш, мені подобається повертати борги.
— І оскільки твій кузен більше не тут…
— Тобі доведеться прийняти це на себе.
Коса Потвори майже доторкнулася до мого обличчя —
Але в туж мить —
Перед нею з’явилися десять моїх копій.
— Десять тисяч кроків Тіні: Ілюзія.
Десять фігур атакували одночасно, прорізаючи тіло Потвори.
Ілюзії злилися назад в одну — тепер стоячи за чудовиськом.
І всього через мить —
Тіло Потвори розірвало на десять окремих частин, утворивши багряну калюжу.
Я витер лезо, насупившись.
— Я все ще не можу нанести більше ніж десять ударів…
Насправді, це не були клоні.
Це були послідовні відображення.
«Ілюзія» — це шквал ударів, виконаних так швидко, що створював ілюзію множинних версій мене, що атакують одночасно.
У той момент я завдав десять ударів, створюючи видимість, ніби мене десять.
Але цього було далеко не достатньо.
Адже Чун Ма, попередній володар цієї техніки, міг випустити десять тисяч ударів миттєво.
Я провів рукою по волоссю, зітхнувши.
— Схоже, попереду ще довгий шлях.
Тої ночі —
У Землях Кошмарів народився новий хижак.
Розділ 22: Вилуплення яйця кози (2)
Том 1
