Світло в кінці тунелю… нарешті згасло.
Залишивши після себе лише темряву й нестерпну порожнечу всередині зламаного тіла Фрея Старлайта.
Після нещодавньої катастрофи Храм охопив повний хаос, тоді як влада намагалася якомога ретельніше приховати інцидент — після того, як уся столиця стала свідком гігантського стовпа аури, що розтрощив саме небо.
Наче галасу навколо Вікторіади та її шокуючого фіналу було недостатньо…
Івар Валеріон, одягнений у парадний костюм, рухався коридорами Храму разом із загоном солдатів, прямуючи до глибокої внутрішньої зони.
Минаючи численні пости охорони, Івар почав спускатися довгими сходами, що вели на підземні рівні.
Все глибше й глибше — у приховані шари Храму під землею.
Зрештою він дістався найнижчої та найглибшої точки.
Там, у величезному підземному залі, десятки співробітників були розкидані всюди, зайняті обслуговуванням різноманітних арканічних механізмів.
З похмурим обличчям Івар Валеріон проштовхнувся крізь натовп і підійшов до жінки років тридцяти, яка сиділа попереду.
— Звіт, — коротко наказав він.
Жінка підвелася й негайно відповіла:
— Змін у його стані немає. Він зовсім не чинить опору… але й жодного бажання співпрацювати не виявляє. Наче він — не більше ніж бездушний труп. Що б ми не робили, жодної реакції.
— Ти хочеш сказати… що всі ви не змогли витягти інформацію із сімнадцятирічного хлопця? — голос Івара загострився від гніву.
— Ви не розумієте, сер. Той хлопець… його тіло — це щось, чого я ніколи раніше не бачила, — відповіла вона, скривившись.
— А магія? Ви намагалися зчитати спогади?
Деякі маги могли змусити слабших за себе розповісти все, що ті знали.
Та навіть після цього обличчя жінки напружилося ще більше.
— Ми пробували. Не спрацювало. Він…
Вона на мить завагалася, а потім продовжила:
— Він витримав це. Ні… він узагалі ніяк не реагував на закляття контролю розуму.
Наче їхні спроби навіть не торкнулися його.
Івар почув достатньо.
— Я займуся цим сам.
Він пішов далі.
Повз товсті залізні ворота — у ще темніші глибини.
Там, за масивними сталевими ґратами, була одна-єдина камера.
Ланцюги… величезні, важкі ланцюги… звивалися по підлозі, немов змії, повністю сковуючи одного чоловіка.
Розпатлане біле волосся.
Понівечене тіло.
Очі, у яких не лишилося жодної іскри життя.
Закований так, як важко було навіть уявити.
— Фрей Старлайт…
Той, хто був відповідальний за нещодавню катастрофу.
Івар дивився на нього з ледь помітною недовірою.
Невже це й справді той самий хлопець?
Він досі пам’ятав день, коли Фрей сидів навпроти нього — розмовляв, зацікавлював, змушував замислитися, яке майбутнє чекає на цього юнака.
І все ж…ось до чого це привело.
По спині Івара пробіг холодок.
Обличчя хлопця тепер виглядало моторошно. У мертвих очах причаїлося божевілля.
— Фрей Старлайт, тобі подобається твоє перебування тут?
Івар стояв перед ним і говорив.
— Цього разу ти справді наробив біди, Фрею.
Ти спричинив катастрофу.
— Тридцять вісім загиблих. Двадцять п’ять жінок, тринадцять чоловіків. Медсестри. Охоронці. Ось твій рахунок убивств, Фрею. Ти взагалі розумієш, що це означає?
Убивця.
Той, хто різав невинних голими руками.
— За звичайних обставин я б стратив тебе негайно. Те, що ти зробив, більш ніж достатньо для цього.
Але скажи мені…
Це справді те, ким ти хочеш стати, Фрей Старлайт?
…
Фрей не промовив ані слова.
Як і раніше, безтямно дивився в підлогу, скутий ланцюгами.
— Убивцею?
Ще одним злочинцем, що душить своїх жертв власними руками?
Слова Івара до нього не доходили.
Раптом Івар різко схопив Фрея за обличчя, силоміць змусивши підняти голову.
— Не грайся зі мною, Старлайте. Ти справді думаєш, що зможеш відбутися, вдаючи божевільного?
Він жорстко стиснув його обличчя.
— Після того як убив усіх цих людей…ти ще й випустив оте… щось.
Івар Валеріон нарешті перейшов до головного.
— Пробуджений на рівні C+… але випустив атаку рангу SS, що за одну секунду розтрощила купол Храму…
Це було поза межами будь-якої логіки.
Але свідків було надто багато.
— Що ти приховуєш, Фрей Старлайт?
Рука Івара з усієї сили вдарила Фрея по обличчю.
Ляпас!
— Така сила… у когось із талантом лише A-рангу.
Ляпас!
— Потужність, яка ледь не знищила Храм, а не просто вбила тридцять вісім людей.
Ляпас!
— Вона могла стерти з лиця землі тисячі.
Ляпас!
Івар бив його знову і знову, доки щока хлопця не набрякла, а з рота безперервно не потекла кров.
Та ті очі так і не кліпнули — лише ще більше розпалюючи гнів Івара.
— На цьому рівні ти став потенційною загрозою для самої Імперії. Я мав би вбити тебе тут же, власними руками… але я даю тобі шанс.
Утримуючи закривавлене обличчя Фрея, він продовжив:
— Добре подумай, перш ніж відповісти. Ти накличеш смерть не лише на себе… твоя вся родина впаде разом із тобою, якщо тебе засудять ще раз.
Івар намагався змусити Фрея заговорити.
— Як ти вивільнив ту атаку? Демонічний контракт?!
Він заревів, знову вдаривши Фрея.
Удар!
— Ти уклав угоду з Ультрас?!
Удар!
— Продав своє тіло за прокляту силу?!
Удар!
— А потім обернув її проти власних близьких?!
Удар!
— Відповідай! У чому твій секрет?! Що ти приховуєш?!
Логічного пояснення не було.
Як він не крутив це в голові, єдиною відповіддю здавався демонічний контракт… пакт найвищого, божевільного рівня.
І все ж навіть це виглядало абсурдно — Фрей не проявляв жодних ознак, і навіть Церква нічого не виявила.
Уся справа була незбагненною таємницею… відповідь на яку знав лише сам Фрей.
— Говори!!
— Ти справді опустився так низько, що продав свою душу за силу?!
Івар не міг витягти з хлопця жодного слова.
Аж раптом… уперше щось змінилося.
— Хе-хе-хе… хехехехехехехе…
Він засміявся.
Фрей засміявся.
Зламаним, порожнім сміхом, дивлячись на Івара порожнім поглядом, ніби оплакуючи все.
— Я намагався померти.
Фрей нарешті заговорив.
— Я хотів померти, хахаха… але навіть цей вибір у мене вкрали.
— У мене забрали все… і навіть смерть у мене відібрали… то що, чорт забирай, мені тепер робити?
Фрей сміявся ще сильніше, тоді як зморшка на чолі Івара перетворилася на лють.
— Про що ти, в біса, говориш?
— Ви мали дати мені це зробити.
Фрей сміявся неконтрольовано.
— Ви мали дозволити мені стерти цей клятий світ. А тепер ви всі житимете достатньо довго, щоб разом зі мною побачити пекло! Який чудовий фінал!
— Що за…
— Ви всі все одно помрете!
Що він узагалі ніс?
— Усі до одного… але я — єдиний, хто не може.
Фрей Старлайт стиснув зуби й закричав:
— Підпал!
Але нічого не сталося.
— Бачиш? Проклята змія сковує моє тіло.
— Закрий свого клятого рота.
Жорстоким ударом голова Фрея відкинулася назад, безвільно захитавшись.
Та навіть тоді він продовжував сміятися… стогнати й хихотіти, мов божевільний.
— У цьому більше немає сенсу… все вже скінчено.
— Я сказав — ЗАТКНИСЯ!
Івар витяг намордник і надів його на обличчя Фрея, силоміць змусивши замовкнути.
Навіть із намордником Фрей продовжував сміятися й стогнати зламаними, моторошними звуками.
А Івар Валеріон так і не міг до кінця зрозуміти, що відбувається.
Що могло довести цього хлопця до такого божевілля?
І про що саме він марив раніше?
Зрештою Івар утратив на нього надію й залишив його.
Повернувшись до величезного залу, Івар безсило зітхнув.
Як цьому хлопцеві вдалося так пробратися йому під шкіру? Чому його власне тіло тремтіло від тієї божевільної аури?
Просто… ким же він був насправді?
Розділ 218: Коли смерть стає милосердям (частина 2)
Том 1
