— Очима Фрея Старлайта —
Я без жодних вагань натиснув кнопку питання.
У ту мить…
Здригнулася не лише моя плоть — затремтіла сама душа.
Передчуття, туга, страх…
Усе разом ринулося назустріч невідомому майбутньому.
Щойно я обрав опцію питання,
переді мною з’явилися несподівані слова — змусивши мене завмерти на місці.
Безкоштовна порада:
— Добре подумай, перш ніж використовувати Системне Питання. Хто знає, що чекає в майбутньому? Каяття може прийти надто пізно. —
Мене поглинула всепоглинаюча порожнеча.
Поруч зі звичними Прямими та Випадковими порадами з’явилася нова підказка…те, чого я ніколи раніше не бачив.
Система буквально говорила мені не використовувати Системне Питання зараз.
— Каяття? Майбутнє?
Я до болю стиснув кулаки, намагаючись стримати бурю емоцій, що рвалася зсередини.
— Ти знущаєшся із мене зараз?
Ти хочеш, щоб я вагався?
Зараз, після всього?
Після всіх страждань?
Не замислюючись, я повністю проігнорував попередження.
— До біса тебе і твої дурні поради.
Мені не потрібне було це лайно.
Мені була потрібна відповідь.
Шлях назад до них.
Слово за словом я надрукував питання, яке переслідувало мене тисячі… ні, мільйони разів.
— Як я можу повернутися у свій світ?
До своєї родини.
До свого життя.
У ту мить здавалося, ніби все навколо застигло.
Увесь мій світ…зупинився.
Навіть сам час, здавалося, припинив свій плин.
Екран почорнів… усе зникло.
І з глибин ноутбука я відчув, як прокидається чиясь присутність.
Тоді я почув голос.
Його голос.
— Отже, зрештою ти все ж використав його… Системне Питання… навіть попри моє попередження… що ти про це пошкодуєш.
Його голос звучав механічно…нелюдськи.
Голос, якого я ніколи раніше не чув.
І все ж з якоїсь причини,
Кожне його слово зачіпало щось глибоко всередині мене.
Це був він.
Він був тим, хто стояв за всім, що сталося зі мною досі.
Моя голова палала від люті.
Я закричав.
— Покидьку!
Я втиснув лоба в екран.
— Пішов ти! Гори у пеклі разом зі своїми клятими порадами!
Я кричав, доки не почало пекти в горлі, проклинаючи сутність по той бік екрана.
Я проклинав.
І проклинав.
І проклинав знову.
Дуже, дуже довго.
А він увесь цей час просто мовчки слухав.
— Прокляття тобі… Просто скажи мені…
Скажи…
— Як мені повернутися у свій світ?
Я більше не міг цього витримати.
Я більше не міг боротися.
Тонка нитка надії, за яку я тримався, вже не рятувала.
Я досяг межі.
Я впав перед ноутбуком, тремтячи всім тілом.
— Будь ласка…
— Я благаю тебе…
Тремтячим голосом я випрошував відповідь.
— Будь ласка… скажи мені… як я можу повернутися до них?
— До мого світу.
Я видушив із себе ці слова — і їх поглинула тиша.
Тиша тягнулася.
Хвилина.
Хвилина, що здавалася вічністю.
Поки нарешті не пролунала відповідь.
— Ти не можеш.
Лише ці прості слова.
І мій розум повністю спорожнів.
— Щ…о?..
Я навіть не зміг сформувати нормальне слово, коли він продовжив…
— Ти не можеш повернутися у світ, з якого ніколи й не йшов.
— Що?..
— Письменник. Автор. Син. Їхав того дня в машині разом зі своєю родиною, прямуючи на роботу.
Його слова лилися безжально, мов холодна машина.
— У 2026 році, тієї ночі, людство стало свідком безпрецедентної катастрофи…
Коли нізвідки з’явилися брами, випустивши на світ пекло та його жахи.
Ці слова вдарили мене, мов нищівний шторм.
— Те сліпуче світло… було світлом брами, що відкрилася перед ними, спричинивши аварію та вбивши їх усіх.
Вони загинули.
Твоя родина загинула.
Саме це він і говорив…
— А тепер, більш ніж через 300 років, ось ти тут, перевтілений…не як той «письменник»…а як своє справжнє я — Фрей Старлайт.
Голос стих.
І разом із ним усе занурилося в темряву.
— Ні…
Кожна клітина мого тіла тремтіла.
Я ледь зміг прошепотіти ці слова.
— Ні…
Я ніколи не покидав свій світ із самого початку.
Я був там увесь цей час…просто в майбутньому.
Ось у чому була правда.
Сльози котилися з моїх очей, коли я звалився на землю, моє обличчя потонуло у відчаї.
Я навіть не знав, який у мене був вираз обличчя в ту мить.
Я кричав?
Я плакав?
Я не знав.
Підказок було так багато від самого початку.
Так багато знаків.
Я люто вдарив кулаками об землю.
Підлога розліталася на друзки знову і знову під моїми ударами.
Якби я тоді справді добре все обдумав, можливо, зміг би зрозуміти істину ще від самого початку.
Але я цього не зробив.
Я свідомо заплющив на все очі…вперто чіпляючись за надію до самого кінця.
Два роки…
Два роки страждань, яких не витримала б жодна нормальна людина.
Але найгірший біль…гірший за все разом узяте…були ті слова.
Вони померли.
Вони були мертві.
Усі.
Я почув моторошний крик.
Крик глибокої, первісної муки.
Немов рев розлюченого прадавнього звіра.
І зрештою…я усвідомив, що це був мій власний голос.
Це були мої сльози.
Темрява навколо мене густішала.
Вони загинули через мене.
Батьку…
Темрява ставала ще глибшою.
Мамо…
Якби я не написав той клятий роман…
Мої брати й сестри…
Якби я не створив цей проклятий кошмар…
Усі вони…
Але ні…
Зрештою…
— Це ти винен!!!
Я закричав і кинувся до ноутбука з нестримною люттю, жбурнувши його крізь стіну.
Це створіння…
Той інженер…
— Це ти винен!
Мені здавалося, що я от-от вибухну.
Я йшов, загорнутий у бурю темряви.
Мій зір повернувся.
Але мені вже було байдуже.
Усе було скінчено.
Я опинився в лікарні.
У палаті, яку щойно знищив власними руками.
Коли моя свідомість поволі прояснилася, я побачив тіла всіх медсестер і лікарів, розкидані довкола.
Я вбив їх усіх.
Але мені було байдуже.
Ніщо більше не мало значення.
З темним, порожнім обличчям я продовжував рухатися, трощачи все на своєму шляху.
У якийсь момент мене оточили охоронці.
Та я не зупинявся.
Після відкриття першої фази Адаптації Тіні…і з тією дивною аурою, що огортала мене…
я став сильнішим.
Набагато сильнішим.
Я знищував усе довкола.
Я плакав кривавими сльозами, оплакуючи свій жалюгідний стан.
Вони були мертві.
Навіщо я боровся весь цей час?
Навіщо терпів усю ту агонію?
Я навіть не помітив, коли це сталося, але тепер мене щільно оточили охоронці S-класу, стримуючи моє тіло всією своєю силою…та я їх навіть не бачив.
Єдине, що я бачив…це їхні трупи.
Трупи моєї родини.
— Аа… це безглуздо…
Так.
Це було безглуздо.
— Немає сенсу більше жити.
Усі навколо здригнулися від жаху, коли моє тіло почало тріскатися, а по ньому розповзлися фіолетові лінії, немов моторошні шрами.
Покінчімо з цими ницими стражданнями.
Шалений сплеск аури посилився, і кожен поблизу відчув всепоглинаючий страх.
Я побачив Аду, Кармен…і багатьох інших.
На мене дивилися десятки очей.
Але мені вже було байдуже.
Я заплющив очі, готуючись підірвати власне тіло й покласти край усьому.
Я закричав:
— Підпал!
…
…
…
Коли тіло Фрея Старлайта почало розколюватися, вивільняючи жахливу хвилю аури, усіх довкола скував страх.
Страх перед цим юнаком.
Зазвичай Фрей активував «Підпал», підриваючи зброю — не власне тіло.
Його тіло мало бути лише провідником.
Але тепер…цей юнак збирався підірвати самого себе.
Цей вчинок вивільнив повну міць аурного вмістилища рангу SSS.
Фрей Старлайт мав намір знищити себе…і потягнути за собою цей огидний світ.
Уся планета затремтіла в ту мить.
Вибух такого масштабу не просто стер би Храм.
Він би знищив усю столицю — Белград — з лиця землі.
Ада Старлайт безпорадно дивилася, як її брат, поглинутий темрявою, прямує до власної загибелі.
І тоді, немов дивом, ще до того, як юнак вибухнув…татуювання змії на лівій руці Фрея спалахнуло яскравим блакитним світлом.
Змія щільно обвила його тіло, і з тієї руки виринув проклятий, смоляно-чорний меч.
Меч рухався так, ніби мав власну волю, здіймаючись угору й насильно поглинаючи всю вибухову ауру.
Балеріон пожер усе, втягнувши приречену на смерть ауру високо в небо.
Гігантський стовп зловісної чорної аури рвонув до небес, пробивши купол S-рангу, що захищав Храм…розтрощивши його, немов крихке скло…і продовжив шлях далі, прорізавши величезну діру в хмарах над світом.
Увесь світ став свідком цього стовпа.
Усі в Храмі.
Усі мешканці Белграда.
У жаху дивилися на те моторошне видовище.
Ті, хто був на Випробуванні Острова, бачили це й раніше.
Серед них…
Фенікс Санлайт дивився на юнака, кидаючись до нього.
До Фрея Старлайта.
Меч у його лівій руці врятував їх усіх, силоміць викинувши ту чорну смерть у небо.
Поступово темрява розсіялася.
І він стояв там…
Фрей — із розтрісканим, зламаним тілом, із порожніми очима…немов древній, висохлий труп.
Ада Старлайт мовчки дивилася…як її брат повільно падає на землю.
Той останній вираз на його обличчі навіки закарбувався в її пам’яті.
Вираз…людини, яка втратила все.
Обличчя…того, хто обрав смерть.
Це…і був Фрей Старлайт.
…
…
…
Світло в кінці тунелю… нарешті згасло.
Залишивши після себе лише темряву й нестерпну порожнечу всередині зламаного тіла Фрея Старлайта.
Після нещодавньої катастрофи Храм охопив повний хаос, тоді як влада намагалася якомога ретельніше приховати інцидент — після того, як уся столиця стала свідком гігантського стовпа аури, що розтрощив саме небо.
Наче галасу навколо Вікторіади та її шокуючого фіналу було недостатньо…
Івар Валеріон, одягнений у парадний костюм, рухався коридорами Храму разом із загоном солдатів, прямуючи до глибокої внутрішньої зони.
Минаючи численні пости охорони, Івар почав спускатися довгими сходами, що вели на підземні рівні.
Все глибше й глибше — у приховані шари Храму під землею.
Зрештою він дістався найнижчої та найглибшої точки.
Там, у величезному підземному залі, десятки співробітників були розкидані всюди, зайняті обслуговуванням різноманітних арканічних механізмів.
З похмурим обличчям Івар Валеріон проштовхнувся крізь натовп і підійшов до жінки років тридцяти, яка сиділа попереду.
— Звіт, — коротко наказав він.
Жінка підвелася й негайно відповіла:
— Змін у його стані немає. Він зовсім не чинить опору… але й жодного бажання співпрацювати не виявляє. Наче він — не більше ніж бездушний труп. Що б ми не робили, жодної реакції.
— Ти хочеш сказати… що всі ви не змогли витягти інформацію із сімнадцятирічного хлопця? — голос Івара загострився від гніву.
— Ви не розумієте, сер. Той хлопець… його тіло — це щось, чого я ніколи раніше не бачила, — відповіла вона, скривившись.
— А магія? Ви намагалися зчитати спогади?
Деякі маги могли змусити слабших за себе розповісти все, що ті знали.
Та навіть після цього обличчя жінки напружилося ще більше.
— Ми пробували. Не спрацювало. Він…
Вона на мить завагалася, а потім продовжила:
— Він витримав це. Ні… він узагалі ніяк не реагував на закляття контролю розуму.
Наче їхні спроби навіть не торкнулися його.
Івар почув достатньо.
— Я займуся цим сам.
Він пішов далі.
Повз товсті залізні ворота — у ще темніші глибини.
Там, за масивними сталевими ґратами, була одна-єдина камера.
Ланцюги… величезні, важкі ланцюги… звивалися по підлозі, немов змії, повністю сковуючи одного чоловіка.
Розпатлане біле волосся.
Понівечене тіло.
Очі, у яких не лишилося жодної іскри життя.
Закований так, як важко було навіть уявити.
— Фрей Старлайт…
Той, хто був відповідальний за нещодавню катастрофу.
Івар дивився на нього з ледь помітною недовірою.
Невже це й справді той самий хлопець?
Він досі пам’ятав день, коли Фрей сидів навпроти нього — розмовляв, зацікавлював, змушував замислитися, яке майбутнє чекає на цього юнака.
І все ж…ось до чого це привело.
По спині Івара пробіг холодок.
Обличчя хлопця тепер виглядало моторошно. У мертвих очах причаїлося божевілля.
— Фрей Старлайт, тобі подобається твоє перебування тут?
Івар стояв перед ним і говорив.
— Цього разу ти справді наробив біди, Фрею.
Ти спричинив катастрофу.
— Тридцять вісім загиблих. Двадцять п’ять жінок, тринадцять чоловіків. Медсестри. Охоронці. Ось твій рахунок убивств, Фрею. Ти взагалі розумієш, що це означає?
Убивця.
Той, хто різав невинних голими руками.
— За звичайних обставин я б стратив тебе негайно. Те, що ти зробив, більш ніж достатньо для цього.
Але скажи мені…
Це справді те, ким ти хочеш стати, Фрей Старлайт?
…
Фрей не промовив ані слова.
Як і раніше, безтямно дивився в підлогу, скутий ланцюгами.
— Убивцею?
Ще одним злочинцем, що душить своїх жертв власними руками?
Слова Івара до нього не доходили.
Раптом Івар різко схопив Фрея за обличчя, силоміць змусивши підняти голову.
— Не грайся зі мною, Старлайте. Ти справді думаєш, що зможеш відбутися, вдаючи божевільного?
Він жорстко стиснув його обличчя.
— Після того як убив усіх цих людей…ти ще й випустив оте… щось.
Івар Валеріон нарешті перейшов до головного.
— Пробуджений на рівні C+… але випустив атаку рангу SS, що за одну секунду розтрощила купол Храму…
Це було поза межами будь-якої логіки.
Але свідків було надто багато.
— Що ти приховуєш, Фрей Старлайт?
Рука Івара з усієї сили вдарила Фрея по обличчю.
Ляпас!
— Така сила… у когось із талантом лише A-рангу.
Ляпас!
— Потужність, яка ледь не знищила Храм, а не просто вбила тридцять вісім людей.
Ляпас!
— Вона могла стерти з лиця землі тисячі.
Ляпас!
Івар бив його знову і знову, доки щока хлопця не набрякла, а з рота безперервно не потекла кров.
Та ті очі так і не кліпнули — лише ще більше розпалюючи гнів Івара.
— На цьому рівні ти став потенційною загрозою для самої Імперії. Я мав би вбити тебе тут же, власними руками… але я даю тобі шанс.
Утримуючи закривавлене обличчя Фрея, він продовжив:
— Добре подумай, перш ніж відповісти. Ти накличеш смерть не лише на себе… твоя вся родина впаде разом із тобою, якщо тебе засудять ще раз.
Івар намагався змусити Фрея заговорити.
— Як ти вивільнив ту атаку? Демонічний контракт?!
Він заревів, знову вдаривши Фрея.
Удар!
— Ти уклав угоду з Ультрас?!
Удар!
— Продав своє тіло за прокляту силу?!
Удар!
— А потім обернув її проти власних близьких?!
Удар!
— Відповідай! У чому твій секрет?! Що ти приховуєш?!
Логічного пояснення не було.
Як він не крутив це в голові, єдиною відповіддю здавався демонічний контракт… пакт найвищого, божевільного рівня.
І все ж навіть це виглядало абсурдно — Фрей не проявляв жодних ознак, і навіть Церква нічого не виявила.
Уся справа була незбагненною таємницею… відповідь на яку знав лише сам Фрей.
— Говори!!
— Ти справді опустився так низько, що продав свою душу за силу?!
Івар не міг витягти з хлопця жодного слова.
Аж раптом… уперше щось змінилося.
— Хе-хе-хе… хехехехехехехе…
Він засміявся.
Фрей засміявся.
Зламаним, порожнім сміхом, дивлячись на Івара порожнім поглядом, ніби оплакуючи все.
— Я намагався померти.
Фрей нарешті заговорив.
— Я хотів померти, хахаха… але навіть цей вибір у мене вкрали.
— У мене забрали все… і навіть смерть у мене відібрали… то що, чорт забирай, мені тепер робити?
Фрей сміявся ще сильніше, тоді як зморшка на чолі Івара перетворилася на лють.
— Про що ти, в біса, говориш?
— Ви мали дати мені це зробити.
Фрей сміявся неконтрольовано.
— Ви мали дозволити мені стерти цей клятий світ. А тепер ви всі житимете достатньо довго, щоб разом зі мною побачити пекло! Який чудовий фінал!
— Що за…
— Ви всі все одно помрете!
Що він узагалі ніс?
— Усі до одного… але я — єдиний, хто не може.
Фрей Старлайт стиснув зуби й закричав:
— Підпал!
Але нічого не сталося.
— Бачиш? Проклята змія сковує моє тіло.
— Закрий свого клятого рота.
Жорстоким ударом голова Фрея відкинулася назад, безвільно захитавшись.
Та навіть тоді він продовжував сміятися… стогнати й хихотіти, мов божевільний.
— У цьому більше немає сенсу… все вже скінчено.
— Я сказав — ЗАТКНИСЯ!
Івар витяг намордник і надів його на обличчя Фрея, силоміць змусивши замовкнути.
Навіть із намордником Фрей продовжував сміятися й стогнати зламаними, моторошними звуками.
А Івар Валеріон так і не міг до кінця зрозуміти, що відбувається.
Що могло довести цього хлопця до такого божевілля?
І про що саме він марив раніше?
Зрештою Івар утратив на нього надію й залишив його.
Повернувшись до величезного залу, Івар безсило зітхнув.
Як цьому хлопцеві вдалося так пробратися йому під шкіру? Чому його власне тіло тремтіло від тієї божевільної аури?
Просто… ким же він був насправді?