Перемога у Вікторіаді завершилася.
Але вона не могла просто зникнути з пам’яті тих, хто став її свідком.
Та битва… зробила все інше абсолютно нікчемним.
І тепер над Імперією нависла хмара запитань… і найбільше з них — таємниця юнака на ім’я Фрей Старлайт.
Майбутнє стало цілковито непередбачуваним.
Маекар Валеріон, чинний Імператор, бачив усе на власні очі.
— Хане, негайно зв’яжися з Іваром. Нехай прийде до мене.
— Зрозумів.
Настав час докопатися до істини…з’ясувати справжнє джерело тієї приголомшливої сили.
Тим часом нинішня очільниця Дому Старлайт не сиділа склавши руки.
Вона бігла коридорами, а Кармен крокувала слідом.
— Адо! Зараз немає сенсу туди йти… ми нічого не зможемо зробити!
— …
— Наші родинні цілителі вже ним займаються. Немає потреби так хвилюватися, ради бога.
Ада її зовсім не слухала.
Вона просто бігла далі, мчала до брата.
Кармен тихо зітхнула, дивлячись, як Ада зникає за поворотом коридору.
— Молодь завжди така неспокійна…
Кармен рушила повільно, вже не намагаючись наздогнати її.
Зрештою, Фрей був зовсім поруч і перебував під наглядом.
Ідучи, вона невимушено дістала розкішну сигару й підпалила її клацанням пальців.
Ху-у-у…
Елегантна леді Дому Старлайт видихнула хмару диму й спокійно сперлася на стіну.
Білі штани, біла сорочка, чорний піджак, руки в витончених рукавичках.
Із сигарою в руці вона виглядала разюче… владно й зібрано.
Вона байдуже дивилася на стіну перед собою, занурена в думки.
Час від часу повз проходили люди: працівники арени або заблукалі глядачі.
Коли вона вже майже докурила сигару, вона почула кроки.
Кармен одразу відчула потужну ауру, що виходила від постаті.
Та навіть не озирнулася.
Зрештою, сильних воїнів тут були сотні.
Але потім пролунав голос… і її очі різко розширилися.
— Все ще куриш, як завжди, га? Зовсім не змінилася.
Знайомий голос.
Кармен обернулася, приголомшена…її обличчя перекосилося від моторошної суміші емоцій.
Перед нею стояв юнак з усмішкою, чорні очі тьмяно сяяли за окулярами для читання.
— Міка…
— Чого ти так здивувалася? Наче привида побачила.
Юнак недбало підійшов ближче.
— Скільки років минуло?
Я вже й не пам’ятаю…
Він виріс.
Він виріс настільки, що Кармен втратила дар мови.
— Давно не бачилися… Мамо.
Міка був абсолютно спокійний — повна протилежність розгубленій Кармен.
Як не глянь, це зовсім не було схоже на возз’єднання матері з давно втраченим сином.
Їхні погляди зустрілися в мовчанні.
— Ти стала значно сильнішою… SЅ- ранг, га? Вітаю.
Почувши Міки буденний тон, Кармен нарешті зірвалася, підвищивши голос від розпачу:
— Що ти тут робиш?!
— Хмм?
Просто виконую свою роботу.
Я ж нещодавно став єпископом.
— Чому ти пішов?!
Голос Кармен тремтів.
— Чому… ти покинув родину?!
У час, коли Дім Старлайт переживав найважчі дні, їхній найбільший талант просто пішов… обрав Шлях Світла й приєднався до Церкви.
Це був нищівний удар.
— Чому ти покинув… нас?
Перед тремтячою Кармен, усмішка Мікаха розширилася, а в сяйві його очей з’явилася відверта зневага.
— Ти навіть сказати це нормально не можеш, так?
Насправді ти хочеш спитати, чому я покинув тебе, мамо.
Він підійшов ще ближче, погляд загострився.
— Але ти не можеш цього сказати.
Бо такі, як ти… навіть не заслуговують на це питання.
Міка нахилився, його обличчя було за лічені сантиметри від її.
— Як ти смієш узагалі питати, ти, що покинула мене, коли я навіть стояти на власних ногах не міг?
Знай своє місце, жалюгідна стара карга.
— …
Кармен мовчала.
Бо його слова різали надто глибоко, витягуючи на світ спогади, які вона давно поховала.
Міка рушив далі, його звична усмішка повернулася.
— Але ж ти завжди будеш моєю матір’ю, хіба ні?
Навіть якщо ти не більше ніж брудна стара карга.
Він обернувся востаннє.
— Тож прислухайся до мого попередження…
Покинь Дім Старлайт.
Якщо залишишся… на тебе чекає лише смерть.
З цими прощальними словами єпископ Міка Старлайт пішов геть.
Позаду нього Кармен застигла на місці, зламана зустріччю з єдиним сином після всіх тих довгих, самотніх років.
Уперше за дуже, дуже довгий час, вона відчула справжню порожнечу в серці.
І так…останній день Вікторіади добіг кінця, позначивши завершення цілої епохи.
…
…
…
— Очима Фрея Старлайта —
Темрява.
Безмежна, задушлива темрява.
Я міцно стискав власне тіло, пригнічений нестерпною порожнечею.
Я знав — мені знову сниться сон.
Снилася моя родину, мій світ… як завжди.
Але цього разу вони пішли.
Пішли, не сказавши ні слова.
Я намагався побігти за ними…та все було марно.
Вони просто покинули мене, залишивши тонути на самоті в порожнечі.
Я завжди замислювався… після всього, що я тут пережив, чи справді я гідний повернутися туди?
Чи я — той я, що вижив у цьому залитому кров’ю світі, — досі маю право називати їх родиною?
Я більше не був крихким письменником, яким був колись.
Я знав це краще за будь-кого…наскільки сильно я змінився…на якого монстра перетворився.
Повернення у мій світ, до моєї родини — це було єдине, чого я коли-небудь хотів.
Я прагнув цього так відчайдушно, що пройшов крізь саме пекло.
Але тепер… я боявся.
Боявся того, що станеться, якщо вони побачать, ким я став.
Чи справді вони… приймуть цю версію мене як свого сина?
Як свого брата?
Як свого друга?
Ким я взагалі був тепер?
Я біг.
І біг знову й знову, відчайдушно переслідуючи тіні.
Попри все…я справді, по-справжньому, відчайдушно…сумував за ними.
Простягнувши руку в темряву, я раптом натрапив на тьмяне, туманне світло.
Здригнувшись, я різко прокинувся, хапаючи повітря.
Панічно простягнув руки, намагаючись відчути довколишній простір.
Я лежав на ліжку… очі були закриті товстою пов’язкою.
Коли я зірвав її, майже нічого не побачив.
Гострий біль прострелив череп.
Моє тіло було обмотане бинтами з голови до п’ят.
Поволі, крізь туман у голові, все почало складатися докупи.
Я інстинктивно підскочив.
Зір усе ще був розмитим — побічний ефект від надто тривалого перевищення меж Вознесіння та Оком Яструба.
Я був майже сліпий.
Але це не мало жодного значення.
— Я виграв!
Я виграв Вікторіаду.
Ті спогади…та шалена битва…це був не сон.
Це було реальністю.
Я зробив це.
— Я зробив це!
Два роки боротьби.
Два роки агонії.
Моє серце ледь не розривалося в грудях.
Я негайно викликав свій персональний ноутбук зі сховища татуювання Балеріона, руки тремтіли, коли я тримав його.
Я осів на підлогу, піт лився так рясно, що здавалося — я от-от з’їду з глузду.
Я відкрив ноутбук.
— Відповідь…
Відповідь, на яку я так довго чекав.
Відповідь, за яку я проливав кров і терпів страждання.
Екран засвітився.
Я майже нічого не бачив… довелося притулити обличчя майже впритул.
Інструменти Автора зникли повністю.
На екрані лишилося лише кілька слів.
Ледве розбираючи їх, я прочитав— великими літерами по всьому інтерфейсу:
Фінальне завдання: Перемогти у Вікторіаді (Виконано)
Нагорода: 10 000 Очок Досягнень
Запит Системи: Автор тепер може поставити одне запитання Системному Інженеру,
і той зобов’язаний відповісти… незалежно від змісту питання.