Розділ 215: Смерть Світла

Це був кінець.

Найграндіозніша подія добігла кінця, сколихнувши самі підвалини Імперії.

Кілька постатей миттєво стрибнули в гігантський кратер, поспішаючи до двох юнаків, що лежали нерухомо в самому його центрі.

Обидва були у вкрай тяжкому стані… особливо Фрей Старлайт, який ледве дихав.

Тим часом трибуни залишалися паралізованими шоком.

— Невже герой… справді програв?

Кому? Фрею Старлайту?

Багато хто просто не міг цього прийняти.

Благословенний герой, проголошений найобдарованішим генієм в історії, упав… навіть після того, як випустив усю свою силу.

А ганьба Дому Старлайтів — той, кого колись таврували чорною плямою на їхній шляхетній спадщині, — здійснив неможливе просто в них на очах.

Натовп дедалі більше збурювався.

— Тут точно був якийсь трюк!

— Він шахраював!

— Неможливо, щоб його сила зросла настільки за такий короткий час!

Невдоволення наростало лавиноподібно — одного шепоту сумніву вистачало, щоб спалахнула хвиля злоби.

Навіть непритомному Фрею Старлайту не дісталося милосердя.

Навіть ті велетні, що стояли над усіма, не знали точно, як саме Фрей це зробив… але звинувачувати його в шахрайстві?

Це було не що інше, як наклеп.

Як міг хтось настільки «незначний» обдурити очі самих гігантів, якби він справді шахраював?

Насправді ці звинувачення були несвідомою образою їхньої ж власної гордості.

Фенікс Санлайт закипав, ледве стримуючи лють, слухаючи ці жалюгідні вигуки.

— Покидьки…

— Збережи подих, — мовив Іріс Санлайт, сперши підборіддя на долоню й не зводячи палаючого погляду з Фрея внизу.

— Їхня лють… це лише доказ їхньої власної слабкості. Нагадування про те, наскільки жалюгідний цей світ насправді.

Спокійним тоном Іріс продовжив:

— Фрей Старлайт — істота, що стоїть осторонь від решти.

Попри сильний родовід, його талант був значно гіршим за таланти його супротивників.

— Побачити, як він перемагає монстрів, яких вважали непереможними… стати свідками дива, що не має рівних… Звісно, вони не можуть цього прийняти.

— Бо якщо вони це визнають, їм доведеться визнати й те, що самі вони — не більше ніж невдахи.

Більшість людей здається ще до того, як битва починається.

Вони заспокоюють себе дешевими виправданнями:

«Життя було несправедливим»,

«У мене не вистачало таланту».

Вони годують цими брехнями власні душі, щоб притлумити біль власної боягузливості.

А тепер?

Фрей Старлайт, маючи лише мізерний талант, перетнув прірву, яку вони навіть уявити не могли… через кров і через сталь.

Звісно, вони не визнають його.

Визнати Фрея — означало б встромити ніж у власне серце.

І тому Фрей Старлайт…

— Навіть непритомний… ти мусиш витримати й це.

Яка ж це жалюгідна, жорстока реальність.

Фенікс Санлайт мовчав.

Він знав — Іріс має рацію.

Кожне слово боляче влучало в ціль.

Навіть після всіх тих мук… усе, що отримав Фрей, — це зневага й ненависть.

У цьому світі не існувало справедливості.

…

…

…

Перемога Фрея Старлайта принесла нищівні наслідки.

Наслідки настільки масштабні, що їх ще навіть не усвідомили до кінця.

Церква — ті, хто поклав усі свої надії на обіцяного героя, — дивилася в невірі.

Джозеф Блаттер, із сяйливими, але холодними очима, пильно дивився на Фрея зі свого місця.

Обраний герой… носій Вермітора…упав.

Усе було зруйновано.

Грандіозний задум, який вибудовували так довго… тепер розсипався просто в нього на очах.

Велике бачення Верховного жерця — об’єднати Імперію сходженням героя — тепер руйнувалося.

Перемога на Вікторіаді закріпила б позиції Сноу, згуртувавши навколо нього незліченних прихильників.

Але той потворний фінал…знищив усе.

Обіцяний герой… упав від ганьби Дому Старлайтів.

Жодна історія не могла зрівнятися з таким нищівним сюжетом.

Жрець ледве стримував себе.

— Якби ж він використав Вермітор…

Але це було неможливо.

Вогняна зброя була суворо заборонена на Вікторіаді з самого початку.

— Хто ж ти такий… Фрей Старлайт?

Як він міг битися так?

Як він переміг їхнього обраного героя?

Раптово Фрей Старлайт став центром усіх розмов.

І ніхто не палав більшою люттю, ніж Церква.

Багатьох, поразка героя похитнула.

Дехто був відверто розлючений.

Але серед усього цього хаосу була одна жінка… лише одна, що залишалася абсолютно спокійною.

Свята Юраша.

Тихо сидячи позаду Верховного жерця, вона не виказувала жодних емоцій.

Її голос, як завжди, був спокійний:

— Чому ж ви всі тепер маєте такі обличчя?

Водночас троє жерців обернулися до неї, жадаючи пояснень.

— Переможе герой чи програє… це нічого не змінює, — рівно сказала вона.

Хто взагалі казав, що герой має вигравати кожну битву?

Він не бог.

— З того моменту, як Сноу Леонхарт прийняв Вермітор, кожна його дія стала частиною волі Владики Світла. Якщо він програв тут — значить, у цьому є мудрість.

Владика Світла не помиляється.

— У цій поразці є причина. Так чи інакше, за нею прийдуть благословення.

Ось яке було її послання:

Їх Бог їх не покинув.

Навіть у поразці був сенс.

Джозеф Блаттер мовчав, але жестом покликав одного з архієпископів, що сиділи нижче.

— Ти.

— Ваш наказ, мій пане?

— Подбай, щоб усі почули слова Святої.

— Як накажете.

Джозеф Блаттер зовсім не скидався на простого священнослужителя, попри свої ряси.

Він більше нагадував генерала…безжального стратега, що керував кожною деталлю.

Скориставшись словами Святої, він відновив віру пастви, вгамувавши хаос усередині Церкви.

В очах старого жерця Фрей Старлайт уже піднявся на високу, незаперечну сходинку.

А що до їхнього обраного героя… його час ще настане.

Сноу Леонхарт виконає своє призначення, коли прийде відповідна мить.

Церква діяла швидко, стабілізуючи себе.

Основний тягар узяли на себе архієпископи; саме вони були справжніми стовпами, що тримали Церкву… тоді як єпископи були лише її публічним обличчям і знаряддям війни.

Серед найзайнятіших був юнак із білим волоссям, окулярами для читання та в чорній мантії.

Він тихо вислизнув у метушні.

— Гей! Міко! Куди ти зібрався? Ми ще не закінчили! — крикнув услід один з архієпископів.

Та Міка Старлайт лише ліниво махнув рукою, посміхнувшись.

— Прикрийте мене на деякий час. Я помітив тут свою родину.

З тією ж пустотливою усмішкою, Міка Старлайт пішов геть.

— Я мушу віддати шану.

Інші архієпископи дивилися на нього з недовірою.

Але ніхто не наважився заперечити.

Адже він був… їхнім найсильнішим архієпископом.

Їхнім найбільшим генієм.

Навіть серед рівних, люди ніколи не бувають справді однаковими.