Обидва ми кинулися один на одного.
Я злився зі своєю тінню, оповитий темним сяйвом, тоді як Сноу яскраво засяяв світлом.
Ми зіштовхнулися, і тисячі чорних та білих слідів розсікли повітря, люто стикаючись між собою.
Кожен удар вивільняв спалахи палаючих іскор, перетворюючи арену на шалене пекло.
Натовп міг лише дивитися, як ми б’ємося в тому вогняному хаосі.
— Ще!
— ЩЕ!
Сноу Леонхарт вивільнив усе, що мав.
Хоча завдяки Адаптації Тіні я міг ідеально блокувати всі його атаки, йому все ж вдавалося завдавати ударів!
Навіть попри те, що я бився з ним на рівних, навіть попри те, що знайшов спосіб йому протистояти…
Він усе одно проривався!
— СНОУ!!
Я закричав, прискорюючись ще більше.
Я вивільнив тип аури, якого ніколи раніше не використовував.
Мій зір повністю почервонів.
Після того як я надто довго штовхав «Око Яструба» за межі можливого, я був майже сліпим.
Але навіть так…
Я все одно бачив Сноу Леонхарта з абсолютною чіткістю.
Ми рухалися з неможливою швидкістю, завдаючи удар за ударом одне одному.
Моя тінь, тепер злитa з тілом, притуплювала отримані пошкодження.
Тим часом Вермiтор у тілі Сноу продовжував зцілювати його, хоча відновлення вже було не таким ефективним.
На цьому рівні… я пітнів кров’ю замість поту.
Завдавши одне одному найсильніших ударів, нас обох відкинуло в бар’єри арени.
І в ту ж мить, коли наші спини врізалися в стіни—
Ми миттєво кинулися вперед, знову зіштовхнувшись.
Коли навіть наші мечі більше не могли прорізати це зіткнення…
Ми почали бити одне одного головами, зіштовхуючи лоби, мов два скажені звірі.
Обличчя Сноу Леонхарта було залите кров’ю, викривлене моторошною усмішкою.
Тією ж самою усмішкою, що розтягнулася і на моїх губах.
Ми справді були—
— Дві сторони однієї монети.
Битва лютувала.
Шоу тривало.
Я рубав його.
Я бив його кулаками.
Я таранив його головою.
Я вже навіть не знав, чим саме його б’ю.
Але Сноу Леонхарт не падав.
У цьому ми були однакові.
— Ще!
Якщо я хотів його перемогти, я мав іти далі… бити сильніше!
— Ще!
Сноу теж заревів.
Його думки віддзеркалювали мої.
Ми мали зламати одне одного всім, що мали.
Фрей не впав би від такого рівня атаки.
— Ще!
І Сноу був не настільки слабким, щоб програти тут.
— Більше крові!
Він не впаде!
І я теж не впаду!
Більше крові.
Більше бруду.
Більше безумства.
Здавалося, ми могли чути думки одне одного.
Нескінченний обмін ударами тривав і тривав.
Глядачі не могли усвідомити, що саме вони бачать.
І єдина чітка думка, що залишалася в їхніх головах…
Полягала в тому, що Фрей Старлайт якимось чином стер це.
Він стер ту величезну прірву, яка колись відділяла його від суперника.
Після тієї невблаганної бурі ударів…
Розірвані тіла.
Випущені назовні нутрощі.
Напіввідірвані руки.
Закривавлені обличчя.
Один — із золотими очима, що палали яскраво,
І другий — з очима, що сяяли радіантним фіолетовим світлом.
Ми дивилися один на одного, хапаючи повітря.
Я не мав жодного уявлення, як досі стою на ногах.
Та тінь, що обвивала моє тіло, якимось чином тримала мене…
Ніби промовляючи:
— Не падай зараз.
Я здобув силу, яку до кінця не розумів, але навіть її було недостатньо, щоб його зламати.
Полум’я навколо нас лютувало так сильно, що сягало небес.
І серед того ревучого вогню, тіло Сноу Леонхарта почало світитися.
— Ти справді неймовірний, Фрею Старлайте.
Мої очі розширилися, коли я побачив те світло.
Сноу стояв усередині дивного кола—
Магічного кола, вкритого незбагненними рунами, що шалено оберталися навколо нього.
— Пишайся собою,
— Ти перший, хто змусив мене вивільнити абсолютно все.
Прихована сила, яку він тримав запечатаною…
Сила, яку Гоуст колись так прагнув побачити…
Я побачив, як шість елементальних сил Сноу злилися в єдину.
Я став свідком народження його найвеличнішої зброї — набагато раніше, ніж це мало статися.
Це було…
— Грандіозне Космічне Формування…
Я прохрипів, майже не вірячи власним очам.
Це була саме та навичка, яка колись надихнула мене створити власну абсолютну техніку — Підпал.
Зливаючи всі свої елементи в одну силу,
Він був схожий на ядерний реактор, що плавить усе воєдино в один нищівний удар.
Один-єдиний удар…
Сноу Леонхарт кував власний вибух — свою остаточну атаку:
Грандіозне Космічне Формування.
Навичку, яку він ніколи не мав отримати так рано…
І все ж вона розгорталася просто переді мною.
Над мечем Сноу проявилася аура незліченних кольорів…
Масив, що втілював усі його елементи.
Сам тиск вдавлював мене глибше в землю.
— Дякую тобі, Фрею Старлайте… за те, що показав мені шлях.
Сноу Леонхарт високо підняв меч,
І весь світ дивився на те сліпуче, палаюче лезо з німим захватом.
Усмішка Сноу Леонхарта поступово змінилася, коли він побачив, як моє тіло почало тріскатися, а по шкірі проступили фіолетові лінії, коли та нищівна аура влилася в мій меч.
Я теж палав радіантним фіолетовим світлом, стоячи проти його сяйва—
Дві сяйливі зорі, готові зіткнутися.
— Фрей, ти…
— Це я маю дякувати тобі, Сноу Леонхарте.
Без тебе я ніколи б не дістався цього рівня.
Ми обоє високо підняли мечі.
На відміну від мене, атака Сноу не мала жодних побічних ефектів.
Інакше кажучи… якщо я зараз зазнаю поразки — це буде кінець.
Море аури рангу SSS розчавило мої енергетичні канали, доки вони не розірвалися, коли я витискав із себе кожну краплю сили.
Натовп дивився в чистому жаху на те, що відбувалося.
Івар Валеріон закричав, коли хвиля страху накрила всіх…
— Бар’єри не витримають такої потужності!
Але кому було вже не байдуже?
Наші очі бачили лише одне одного.
І в одну-єдину мить…
Усе вибухнуло.
— Підпал.
Наче два ядерні реактори…
Ми обидва вивільнили все.
Оглушливий вибух стряс небеса, світло й темрява пожерли одне одного.
Уся арена здригнулася так сильно, що бар’єри ледве витримали удар.
Маги в розпачі намагалися стримати катастрофу.
Всередині арени… все було знищено.
Серед біло-чорного хаосу…
Ми зі Сноу зникли.
У ту мить я молився всім серцем…
Щоб цього вистачило.
У шокові, з широко розплющеними очима й розкритими ротами, увесь світ спостерігав.
Фенікс Санлайт дивився на ядерне виверження перед собою.
Воно було значно слабшим за те, що він бачив того дня…
І все ж…
Відчуття було абсолютно таким самим.
У головах людей запанувала порожнеча.
Невже першокурсники справді здатні вивільнити щось подібне?
Глядачі рясно пітніли на своїх місцях, приголомшені землетрусом від вибуху,
Затамувавши подих, чекаючи результату катастрофи.
І нарешті… він з’явився.
Арена перетворилася на гігантський кратер.
Усі побачили, що сталося.
Я відчув, як моє розтрощене тіло було вдавлене глибоко в зруйновану стіну.
Мій меч розірвало на уламки після активації Підпалу.
Мої канали аури знову луснули, а тіло досягло абсолютної межі.
Я навіть не знав, чому ще живий, коли нутрощі висипалися переді мною.
Але мені було байдуже до болю.
Я шукав лише…
Його.
Сноу Леонхарта.
Що з ним сталося?
І тоді… я знайшов відповідь.
Його меч був глибоко встромлений у землю,
А сам він повільно повз до нього.
Закривавлений, так само як і я…
Його колись біле волосся тепер було залите темно-червоним.
Але він усе ще був при тямі.
— Серйозно?!
Навіть Підпал виявилося недостатнім…
Ось наскільки він був чудовиськом…
До самого кінця.
…
…
…
Сноу Леонхарт продовжував повзти до свого меча.
Він мусив битися.
Він не мав права впасти… якою б не була ціна.
Він простягнув руку до руків’я, відчайдушно намагаючись продовжити.
Його поранення були жахливими…
Навіть Вермiтор не міг його зцілити, доки він не вигнав би його зі свого тіла.
Він це знав.
Він знав, що мусить схопити меч і продовжувати бій…
Але його рука так і не дісталася руків’я.
Натомість,
Вона торкнулася грудей закривавленої постаті, що стояла над ним…
Людини, за якою по землі тягнулися власні нутрощі.
Майже жодного місця на її тілі не лишилося неушкодженим.
І все ж він стояв… і знову йшов до нього.
Один — у білому.
Другий — оповитий чорним.
Фрей Старлайт раптово впав на коліна й обійняв побите тіло Сноу.
Крізь кров і бруд, що вкривали їх обох, Фрей хрипло прошепотів:
— Цього достатньо… Герою.
З останніх крихт сил ліва рука Фрея схопила меч Сноу й потягла його вниз.
— Твоя подорож щойно почалася. А моя…
Зібравши останній спалах свідомості, Фрей спрямував меч у груди Сноу.
— Моя подорож… закінчується тут.
Той удар…
Порожній укол без аури й сили…
І все ж його вистачило.
Увесь світ почув це чітко й ясно.
[Критичний удар!]
Золоті очі Сноу Леонхарта широко розплющилися, дивлячись на закривавленого юнака перед собою.
Перед його свідомістю промайнула стрічка спогадів…
Усі випробування, усі клятви, які він дав.
Він поклявся ніколи не програвати — за жодних обставин.
І все ж, зрештою,
Його свідомість повільно занурилася…
У темряву.
Запала тиша.
Увесь світ завмер.
Сноу впав на землю без тями.
А Фрей, ледь тримаючись при свідомості, опустився на коліна поруч із ним, дивлячись у небо.
Над ними гігантські екрани показали слова, яких він так довго прагнув усім серцем…
Слова, що увінчали шлях невпинних страждань, жорстоких битв і незрівнянної агонії.
Ада Старлайт дивилася на свого брата.
На те обличчя, залите кров’ю й потом…
Обличчя, з якого котилося ще щось.
Сльози.
І усмішка чистого звільнення.
Обличчя, якого вона ніколи раніше не бачила.
Обличчя, сповнене емоцій, яких вона ніколи не зможе по-справжньому зрозуміти.
А потім, за мить, Фрей знепритомнів поруч зі Сноу.
У самому серці кратера руїн…
Перед приголомшеними очима світу, що щойно став свідком божевільного дива…
Усе завершилося тими простими, незабутніми словами:
Переможець Вікторіади: Фрей Старлайт.
…
…
…
Розділ 214: Кінець однієї подорожі, народження іншої
Том 1
