— «Аах…»
Батьку, Мамо…
Ви колись уявляли, що ваш син закінчить так — випльовуючи стільки крові?
Якби ви були тут зараз, які б обличчя ви мені показали?
Ви б горювали за мною?
Ви б плакали за мною?
Я страждав.
Я був наляканий.
— «Мені страшно…»
Те, що я все ще міг сміятися після всього цього побиття…лише доводило, наскільки сильно я змінився порівняно з тим, ким був колись.
Батьку, Мамо, якби ви побачили мене зараз…ви б узагалі впізнали у мені свого сина?
Навіть я сам, уже погано пам’ятаю, ким був два роки тому.
Те, на що я перетворився, не було ані тим дурним письменником, який колись написав якийсь безглуздий роман, ані справжнім Фреєм Старлайтом.
Я був лише третьою істотою, загубленою на шляху без повернення.
Я знову підвівся й рушив до Сноу, залишаючи за собою криваві сліди.
У моїй голові було надто багато всього.
Надто багато.
Але одне я знав напевно…
Я сумував за ними.
Так сильно, ніби мою душу розривали на шматки — щодня.
— Сноу Леонхарте… ти навіть не уявляєш, як сильно я тобі заздрю.
Моє ідеальне «я»…
Версії мене, яка могла б битися за будь-яких обставин, підійматися знову і знову, яким би жорстоким не було життя.
Ти…
Герой, який уособлює все те, ким я колись мріяв стати.
— Я ніколи не зможу бути таким, як ти.
Я вже дав собі обітницю.
Якщо я програю тут — я негайно покінчу з собою.
Самогубство здавалося майже занадто легким для того, ким я став тепер.
Повернення не було.
Той міст давно згорів.
Або перемога, або смерть.
Сноу не зрозумів ані слова з того, що я сказав.
— Що за маячню ти несеш?
Можливо, він вирішив, що мене звело з розуму від побоїв.
Але мій розум був гострішим, ніж будь-коли, бо Вознесіння змушувало мене триматися, змушувало зберігати ясність і витримувати.
Я кинувся на Сноу Леонхарта з мечем, оповитим темною аурою.
Я не міг перемогти так.
Мені бракувало сили.
Я навіть уже не знав, чого саме намагаюся досягти.
Але я вирішив відкинути все…
І зосередитися лише на тій єдиній пораді, яку давала система.
Спробувати дістатися сили, якої я ще не розумів.
— «Подивися в дзеркало й зрозумій відображення».
— Ти — моє відображення, Сноу.
Я подивився на нього.
Наші мечі зіштовхнулися миттєво, замикаючи нас у лютому, безперервному обміні ударами,
де повітря розривалося від дзвону сталі.
Кожен удар штовхав моє зламане тіло ще далі за межі можливого.
Але я вже прийняв рішення.
Я розгадаю цю загадку…
Енігму на ім’я Сноу Леонхарт… Або загину, намагаючись!!
Баах!
Баах!
БААХ!
З кожного зіткнення мечів лилася кров.
Сноу Леонхарт насупився від здивування, побачивши, як його супротивник повністю змінив стиль бою.
Він відкинув мене один раз.
Потім другий.
Потім третій.
І все ж я знову й знову змахував мечем, з широко розплющеними очима, дивлячись лише на нього.
— Сноу…
Сноу Леонхарте…
— Я нічого не бачу в цьому світі.
Усе потонуло в темряві.
— У всій цій пітьмі… ти — єдине, що я бачу.
Ти — все, що я бачу.
Сноу…
— СНОУ!!!
Очі Сноу Леонхарта розширилися, коли він побачив, що його супротивник відкрив зовсім інший стиль бою, одночасно відбиваючи його атаки.
Мій захист став крихким.
Мої атаки — цілковито хаотичними.
Удари ставали дедалі важчими й важчими.
Сноу продовжував проливати мою кров.
— Чого ти намагаєшся досягти цим?! Фрею Старлайт?!
ХРЯСЬ!!
Швидким ударом я відчув, як його меч глибоко входить у мій живіт,
і нутрощі вирвалися назовні.
Правою рукою я схопив їх, силоміць заштовхуючи назад,
міцно затискаючи рану, а лівою — замахнувся мечем.
— Назад усередину, чорт забирай!
Біль був на абсолютно іншому рівні.
Мій залитий кров’ю зір… той пекельний біль…
Навіть з активованим Вознесінням, це ледь-ледь дозволяло мені не втратити розум.
У цьому жалюгідному стані я продовжував атакувати, вп’явшись у Сноу шаленим, нерухомим поглядом, через що виглядав справжнім божевільним.
У якийсь момент я перестав щось чути.
Залишився лише Сноу, який танцював зі мною в темряві.
Я замислився… як я взагалі ще при тямі?
Однією рукою я тримав свої нутрощі,
іншою — стискав меч.
І все ще був замкнений у вихорі клинків разом зі Сноу.
Стільки емоцій накрило мене.
Серед них… ностальгія.
І знайоме відчуття.
Щось не давало мені впасти.
Щось штовхало мене вперед.
Я згадав ті моменти, коли статуї затягували мене глибоко всередину Секти Тіней.
Як я залишався при свідомості, навіть коли єдиним бажанням була смерть.
Я відчував, ніби занурююся… моє тіло рухалося саме по собі.
Можливо, це було тому, що моїм супротивником був Сноу Леонхарт.
Те продовження мене самого — той, про кого я знав усе.
Кожен рух.
Кожен подих.
Кожен погляд.
Я знав про нього все.
Чим сильніше я зосереджувався на ньому,
тим далі відпливало моє тіло…
БУУУМ!
БУУУУМ!!!
Наші мечі зіштовхувалися дедалі швидше.
Сноу Леонхарт вивільнив усю свою силу, відчайдушно намагаючись вирватися з цього божевільного бою.
Але я витримав.
Усі дивилися, не вірячи власним очам, у те, що розгорталося перед ними.
Оплутаний вируючою темрявою, я відчував, як у мене палає голова.
Ми все ще були там — Сноу і я, замкнені в безодні.
Але його удари…
Його шаблони…
Якимось чином…стали кристально чіткими.
Усі це побачили…
Коли я перестав лише блокувати атаки Сноу і почав відповідати контратаками.
Ведучи бій лише однією рукою…
У тій густій темряві я ледь-ледь помітив…ледь-ледь почув…
Сміх, крики, скажений рев…
Сім темних постатей шалено танцювали навколо нас.
Вони верещали без упину, сміялися неконтрольовано, кружляли довкола мене в чистій, дикій радості.
Можливо, саме тому, що моїм супротивником був Сноу, я зміг досягти того, чого ніколи не досягав ні з ким іншим.
Бо я знав усе про цього юнака, який у певному сенсі був моїм відображенням…
Я зміг дістатися цього рівня… рівня, необхідного для цього.
Мій меч став швидшим.
Сильнішим.
З кривавою усмішкою я завив разом із ними, поки моє тіло танцювало.
Над екраном системи дисплей затремтів, спалахнув новими літерами, викарбовуючи щось безпрецедентне:
Адаптація Тіні: 1/7
Ключовий атрибут: Темрява ››› Тінь
Темрява повільно поглинала всі елементи, які вивільнив мій супротивник.
Моє тіло відповідало контратаками,
а моя тінь зникла з-під ніг.
Я відчув, як моя сила подвоюється, як моя власна тінь підсилює моє понівечене тіло.
Мої відчуття загострилися до неймовірного рівня.
Тепер я бачив… так чітко.
Я зареготав божевільно.
— Я бачу це, СУКИ!!!
Чорне полум’я на моєму мечі згасло, перетворюючись на щось ближче до тіні — лише тьмяний, темний блиск на поверхні леза.
Виглядало просто… але містило приголомшливу силу й швидкість.
— Швидше!
Я мав бити швидше!
Натовп дивився з благоговінням, як я б’юся зі Сноу серед вируючих полум’їв, так близько, ніби ми злилися в одне ціле.
Сноу Леонхарт дивився на мене з недовірою.
І хто міг його звинувачувати?
Його супротивник… який ще мить тому був повністю знищений… тепер бився з ним на рівних.
Кожен його рух — наче я передбачав його наперед, відповідаючи ідеальними контрударами.
Ми обмінялися тисячами ударів — кожен із них був ідеально відбитий.
Логіка давно покинула поле бою.
І після незліченних обмінів кров’ю та сталлю…
Уперше пролилася кров.
Справжня кров.
Сноу відступив, використавши Крок Порожнечі, й інстинктивно торкнувся неглибокої рани на плечі.
Простий поріз…але я влучив у нього.
Хоча Вермітор усередині нього вже почав загоювати рану, кров на його долоні була незаперечною.
З неперевершеною усмішкою аура Сноу вибухнула сліпучими барвами, коли він подивився на мене.
— Ти справді зробив це, Фрею Старлайт!
Навіть я сам уже не до кінця розумів, що відбувається.
Захоплений хвилею чистої істерії, я закричав до нього:
— Іди до мене, Сноу Леонхарт! Продовжуймо битися!
Розділ 213: Фрей Старлайт проти Сноу Леонхарта (3)
Том 1
