Коли настала ніч і запанувала темрява…Залишилася лише темна порожнеча.
Самотня постать…
Безшумно крокувала задніми провулками та затемненими коридорами.
Безмовний убивця —
Гоуст Умбра.
Із заплющеними очима…
Він слідував визначеним шляхом.
Петляв задніми вулицями…
Пробирався прихованими проходами, аж доки зрештою…
Не спустився в брудну каналізацію під столицею Белграда.
Зрештою Гоуст вийшов на широку, відкриту галявину.
Галявину, вкриту білими квітами.
Він втупився в цю картину перед собою…
А тоді підвів погляд.
На труби вгорі, з яких безупинно капало.
На осипані, гнилі стіни.
Видовище, що змушувало замислитися…
Як могли рости такі квіти —
У настільки спустошеному місці?
Крок за кроком Гоуст рушив уперед,
Прямуючи до центру білого саду.
За кілька кроків…
Двоє інших безшумно пішли за ним.
Гоуст не обернувся.
Він просто продовжував іти…
Поки не зупинився перед чоловіком, повністю вбраним у чорне,
Який стояв сам-один у центрі саду.
На чоловікові була чорна маска у формі черепа.
Двоє позаду носили такий самий одяг,
Хоч їхні маски мали інші візерунки.
Гоуст гірко всміхнувся —
Він упізнав їх миттєво.
— Не думав, що за кимось на кшталт мене — вони пошлють Номерів…
У відповідь на його слова…
Усі троє зняли маски.
Кожен мав виразні риси…
Чоловік просто перед ним, Разюче нагадував самого Гоуста,
За винятком довгого шраму, що перетинав обличчя.
— Стань навколішки, Гоусте Умбро.
Безмовний убивця скорився без опору…
Опустившись на одне коліно.
— Отже, ти приймаєш свою долю…
— …
Тиша накрила їх.
Кожен дивився на іншого.
Особливо Гоуст і чоловік, що стояв перед ним.
— У цьому житті все має свою ціну, Гоусте Умбро.
— Ти знаєш, як усе працює.
— Ти знаєш правила, які ніколи не можна порушувати.
— Останні слова?
Двоє чоловіків позаду заговорили по черзі.
Обличчя Гоуста залишалося цілковито незворушним.
— Чи… мій батько щось сказав?
Хоч слово?
Хоч щось узагалі?
— Ми — лише знаряддя вбивства.
— Зброя, ідеально викувана для мети.
— Лідер Двору нічим не відрізняється.
— Отже, він залишився вірним собі до самого кінця, еге ж?
Чоловік перед Гоустом…
Його старший кузен…
Першим вихопив меч —
Коротке, смертоносне лезо, чорне, мов ніч.
Гоуст точно знав, що станеться далі.
— Перед смертю я хотів дізнатися…
— Як далеко зайшли старійшини.
Запитав він…
Не дуже сподіваючись на відповідь.
І все ж — несподівано…
Усі троє відповіли без вагань.
— Сьомий Двір.
— Сьомий Двір.
Двоє позаду промовили водночас.
Лише чоловік попереду відповів інакше:
— Восьмий Двір.
Вони говорили мовою, зрозумілою лише асасинам.
— А ти?
Відповів Гоуст —
З обличчям таким самим порожнім, як і завжди.
— Десятий Двір.
Ці тихі слова…
Змусили навіть цих загартованих убивць —
Помітно здригнутися.
Вони не могли стриматися.
Як могли, усвідомивши, що кволий на вигляд юнак, який стоїть перед ними навколішки —
Дійшов до самого фінального Двору.
Пройшовши той самий пекельний шлях…
Вони розуміли одне одного без слів.
Між ними було лише повага —
І взаємне визнання.
В їхніх очах навіть промайнула вагання…
Іскра сумніву…
Чи справді вбивати такий талант — правильний вибір.
Бо Гоуст уособлював їхню вершину.
Сам апогей їхньої боротьби.
Але накази…
Є накази.
Обидва чоловіки позаду вихопили клинки.
Гоуст опустив голову.
Він знав від самого початку —
Втеча з Тіньового Двору неможлива.
Зустрітися з Номерами віч-на-віч —
Було безглуздою затією.
І так…
Очікуючи кінця,
Гоуст тихо пробурмотів:
— Я ні про що не шкодую.
Він тренувався важче за будь-кого.
Він заплямував руки кров’ю…
Витримав кожне жорстоке тренування…
Дивився, як інші помирають, поки він виживав…
Підіймаючись усе вище й вище…
Аж доки не досяг рівня, якого не досяг ніхто інший.
Але…
Навіть у нього були межі.
Очікування, покладені на нього, —
Завжди були захмарними.
Адже…
Він був сином Міста Умбри.
Та як людина, що пройшла крізь темряву, він це побачив…
Побачив із болісною ясністю межу власного потенціалу.
Цей рівень не задовольнив безмовного асасина.
Він прагнув більшого.
Він хотів кінця, гідного всього, що витерпів у своєму житті.
І саме тоді він усвідомив…
Що темрява — ніщо без світла.
Зрештою він поставив на кін усе заради своїх переконань, борючись проти Сноу Леонхарта.
Померти зараз, після того як бився за те, у що вірив…
Це й була його доля.
— Я ні про що не шкодую.
Він був так близько…
Так близько до того, щоб знайти відповідь…
Але наприкінці на нього чекало лезо ката.
Асасини підняли мечі.
Їхні відблиски заграли на обличчі Гоуста.
І без жодного попередження…
Білі квіти забарвилися в червоне.
Кров ринула струменем, заливаючи це відлюдне місце.
Гоуст широко розплющеними очима дивився, як повз нього котяться дві голови.
Ще не в змозі усвідомити, що сталося,
Залитий кров’ю тих чоловіків…
Лідер заговорив, зарубавши своїх супутників:
— Гоусте Умбро… Тіньовий Двір виніс вирок твоїм діям.
— За нього має пролитися кров.
Лідер стиснув меч і підняв його високо.
— Ти колись питав про слова свого батька.
— Гаразд… слухай уважно.
— Те, що ти зробив, — це борг.
— Борг, який мусить бути сплачений… і ціною є людські життя.
Чоловік гірко засміявся, дивлячись на своє лезо.
— Але не твоє життя… Схоже, твоя душа надто цінна.
— Натомість було принесено три інші душі, щоб погасити борг.
— Що?..!
Похмурий асасин різко встромив меч собі в горло.
— Твій борг сплачено, Гоусте Умбро.
Фонтан крові бризнув Гоусту в обличчя, пофарбувавши його багряно-червоним.
Три тіла тепер лежали довкола нього.
Гоуст якийсь час сидів у заціпенінні.
Його погляд був порожнім.
Він очікував смерті.
Але був наївним.
«Те, що я робитиму відтепер…Визначатиме, житимуть інші чи помиратимуть?..»
Послання Міста Умбри цього разу було особливо жорстоким…
Порушивши правила Тіньового Двору,
Дії Гоуста прирекли інших на смерть замість нього.
Безмовний асасин підвівся й витер обличчя.
Він зібрався з силами…
Як робив це завжди.
Голими руками він копав і копав.
Викопав три могили й поховав трьох тих,
Хто колись був йому мов брати…
Чоловіків, які витерпіли ті самі страждання, що й він.
Засипавши їх землею, безмовний асасин знову випрямився й пішов геть.
— Хай знайдете спокій…
Повільно Гоуст зник у темряві.
…
…
…
До фінальної битви залишалося два дні.
Коли впала ніч, усі інші міцно спали у своїх ліжках, подалі від світового хаосу.
Але юнак із золотими очима й сліпуче білим волоссям, блукав далеко у своїх снах.
Сноу Леонхарт, викликаючи спогади про давно поховане минуле.
…
На околицях Імперії.
Далеко від шуму великих міст — далеко від вирів життя.
Серед пишної зеленої рівнини, у місці, що підіймало серце…
Стояв сиротинець.
Величезний сиротинець, увінчаний вивіскою з білим голубом, що злітав у небо…
Символом надії та свободи.
Сиротинець Йозефки.
За мурами цього сиротинця, збудованими з чорного каменю…
Часто грався хлопчик із золотими очима, білим волоссям і блідою шкірою.
Він був напрочуд вродливою дитиною…
Видовищем, що зігрівало душу кожного, хто його бачив.
Він грався з друзями від ранку до вечора, доки втома не брала своє й вони не засинали просто на місці.
Час від часу він чіплявся за спідницю заступниці директорки сиротинця, сміючись разом з усіма, хто це бачив.
Сам директор інколи приходив провідати дітей…
Страшний чоловік — мовчазний, із трьома червоними шрамами на обличчі та золотими окулярами для читання на носі.
Вбраний у шати священнослужителя,
Він здавався дітям моторошним…
Та водночас був надзвичайно добрим до них.
Саме тому всі його також любили.
З плином часу Сноу доводилося прощатися з багатьма друзями,
Які залишали сиротинець, щоб продовжити своє життя деінде.
Він часто казав: «прощавай».
Одного дня його попередили не наближатися до певної частини сиротинця.
— Сноу… завжди будь хорошим хлопчиком, —
Часто повторювала заступниця директорки.
— Не будь надто цікавим. Будь задоволений тим, що маєш.
Задоволеність — це скарб, який ніколи не тьмяніє…
Якби він трохи глибше закарбував ці слова в серці,
Можливо того, що сталося, вдалося б уникнути.
…
— Що ти тут робиш…?
Кров.
Так багато крові.
Його золоті очі розширилися від жаху,
Він ледве міг дихати.
Директор стояв перед ним,
А з його рота безперервно стікала кров.
— Чому ти не виконав наказу, мій хлопчику?
На столі…
Понівечені рештки напівз’їденого тіла.
Тіло одного з тих, із ким він грався роками.
— О, мій любий Сноу…
Кривава рука ніжно скуйовдила йому волосся.
— Ти ж нічого не бачив… правда?
Те обличчя…
Він ніколи його не забуде.
— Ти ж хороший хлопчик, зрештою.
Раптом, хлопчика різко відтягнули назад.
Сноу прокинувся, хапаючи повітря,
Його тіло було залите холодним потом.
Він стиснув срібний медальйон, що звисав на його оголених грудях…
Єдину його прикрасу.
Його бездоганне, спітніле тіло…
Тремтячі руки…
Старі шрами не зникають легко.
І саме вони стали його найбільшою рушійною силою рухатися вперед.
…
…
…
— Очима Фрея Старлайта —
Залишався один день.
Завтра…усе закінчиться.
Я підняв нещодавно приєднану праву руку, перевіряючи кілька рухів.
Рука слухалася, але я чітко відчував —
Незначну затримку, хай навіть у частку секунди,
Спричинену тим, що нерви ще не відновилися повністю.
У результаті я поки що не міг на неї покладатися.
Мені знову довелося тримати меч лівою рукою.
Сидячи на землі біля ліжка,
Я перевірив свій фізичний стан і все, що підготував за останні два роки…
Усі свої здібності — ті, що викував саме для цієї миті.
Для Сноу.
Я згадав слова Уріель —
Про те, що повністю відновитися до бою буде неможливо.
Навіть якщо зовні я виглядав добре,
Накопичені поранення залишили свій слід…
На відміну від мого супротивника, який битиметься в ідеальному стані.
Можливо, єдиною смертельною зброєю, що ще лишалася мені, був Підпал.
Єдина техніка, яка перевершувала арсенал Сноу Леонхарта.
Але я міг використати її лише як останній козир.
Звичайний меч витягував би значно менше аури, ніж Балеріон…
Тож навіть якщо я завдав би смертельного удару, він був би набагато слабшим за той, який я вивільнив колись на острові. Ризики були колосальними.
Якщо Сноу переживе вибух…
Я втрачу все.
По-перше — звичайні мечі не витримали б Підпал і розлетілися б на друзки, а це означало б втрату зброї одразу після пострілу.
По-друге — моє тіло також буде зруйноване, адже я змушу свої канали аури пропускати значно більше, ніж дозволяють природні межі.
Після цього я не зміг би битися взагалі.
Ризики з використанням Підпалу були надто великими.
Це означало, що я більше не міг повністю покладатися
На свою найпотужнішу зброю.
Залишався лише набір інших навичок, які я відточував до цього моменту.
Сноу Леонхарт…
Я не міг протистояти йому так само, як протистояв іншим.
Сама сила волі тут нічого не вирішувала.
Я не міг просто виснажити його, як зробив це з Деймоном…
Якби я спробував — він знищив би мене миттєво.
Мої думки зайшли у глухий кут.
Я знав, що віддам у завтрашній битві все, що маю —
Навіть якщо це мене вб’є.
Але скільки б я не думав…
Як би не намагався…
Я не бачив цього.
Я не міг уявити сценарій, у якому перемагаю.
Кожен шлях закінчувався поразкою.
Тож, аби не збожеволіти, я провів усю ніч, дивлячись на поради системи.
Сподіваючись знайти порятунок…
Та перш ніж я встиг це усвідомити…
Фінальний день промайнув, мов одна мить.
І тепер я йшов назустріч йому.
Назустріч призначеному дню.
— Сьогодні… я напишу фінал цієї подорожі.
Розділ 210: Бенкет для воронів
Том 1
